повість

Були віки, і був осінній місяць Золотень. Олін Кім, гетьман народу Гуртів з припонтійських степів, зняв золоту осінь зі свого плеча і розстелив перед сходами на курган. Він застромив короткий спис на першій сходинці і беззбройним піднявся на вершину кургану. Навкруги гомонів народ, де кожен воїн-кім підняв в правиці стрілу.
Гетьман окинув поглядом своїх Гуртів. Звідси, з найсвятішого місця верховної влади степу, з кургану Мири, говорити до людей набагато важче. За останні століття жоден володар не скористався цим, даним тільки йому гетьману Гуртів, правом.
- Діти степу! - Заговорив Олін. - Шукаючи їжу і порятунок від холоду, хмара варварів із заходу суне в наші степи. Вона несе спустошення. Ми можемо зупинити цю хмару, дати варварам відсіч. А чи надовго?
Голод знову заставить їх тиснути, і ми знову будемо змушені боронити наші землі. В цій війні загинуть наші сили. В цій війні загине наша кров. В цій війні загине наш дух.
Волею Кімів я пропоную вам обирати кожному своє: або вирушити в путь до Сонця, або залишитися і зустріти варварів без зброї.
Той, хто обере для себе дорогу на схід, збереже дух і кров, але втратить силу.
Той, хто залишиться тут, збереже силу і дух, але його кров поєднається з кров’ю варварів.
І в тому, і в другому випадку наш дух залишиться непереможеним! Бо ми люди степу! Бо ми як вітер, якого не видно. Вітер може знищити все силою бурі, але може й приспати лагідними подихами. Підкорити вітер не можна!
Хто вибере путь до Сонця, хай пройде по золотій осені, яка розстелена для щасливої дороги!
А хто залишається, хай візьме краплю золота із осені до своєї чаші, щоб завжди носити при собі. З нею ми зустрінемо Путніх, коли прийде час!.. Кім!
-Кім! Кім! Кім! – багатоголосо визначилися Гурти.

Попри осінні холоди два тижні Олін не сходив з кургану Мири. Два тижні він проводжав тих, хто обрав путь до Сонця. Ті, хто залишався з ним, виносили Путнім чаші з соком вишні понтійської і промовляли: “Ваша кров з нами, наша кров з вами”.
І лише тоді, коли розібрали золоту осінь до краплини, Олін Кім зійшов з кургану і промовив:
- Ми тепер є, і нас вже немає. Ми живемо, і нас не видно. Ми тепер всюди! Наші знання і звичаї збагатять і облагородять варварський люд. Наша мова і наші пісні впоздовж усіх майбутніх поколінь будуть жити в інших культурах. Та настане час, коли протягнуться чаші на схід до Сонця, щоб зустріти Путніх, і народ Гуртів проснеться, згуртується. Народ Гуртів скине ярмо варварства... – Олін Кім на той час не знав, та й не міг знати, що земля кругла.
Минули віки. Дві тисячі разів до Різдва приходила весна в припонтійські степи і дві тисячі разів – по Різдву. Курган Мири загубився серед численних курганів Південної України. Та дух Гуртів іронічною посмішкою все ще носиться серед його нащадків. Чекає Путніх...


Посередній американець Грін Блексон підтримував своє посереднє життя у відповідності з діючими американськими нормативами. Він мав посередню ділянку землі, на якій стояла посередня хатинка-вілла, мав посередню роботу, посередній автомобіль і накопичений поколіннями Блексонів посередній капітал.
В перспективі життя Гріна мало закінчитися в посередній домовині, яку спалили б разом з його тілом в посередньому крематорії, а попіл віддали б дітям, щоб ті носилися з ним або поховали десь на посередньому цвинтарі під посереднім хрестом.
Та Гріну Блексону цього не судилося. Він зустрівся із досить не посередньою релігійною організацією «Свідки Гієни Огненної», яка перетворила посереднє життя Гріна Блексона в життя епохальне і творче, подарувала йому прозріння в серці щодо Господа Ісуса Христа, за що й отримала в дарунок від Блексона і землю, і хатинку, і капітал.
- Умійте жертвувати благом для Господа Ісуса! - співав головний пастор Свідків Гієни, а свідки, тепер уже разом з Гріном, йому підспівували:
- Амінь, падре!
- Сійте добро ваше, кидайте зерна в землю і проросте воно прощенням в Судний День!
- Амінь, падре!
А щоб знайти ту благодатну землю, в яку можна було б кидати зерна і отримувати стійкі духовні врожаї, очі Свідків Гієни Огненної пильно вдивлялися через океан, в бік молодої України:
- Он де запаси чорнозему для зерен, он де куди треба спрямувати всі подуми наші...
- Амінь, падре!
Ось так, під час релігійних співів, організувалась гуманітарна місія Свідків Гієни з доброчинним наміром - допомогти селянам степової зони України знайти свій шлях до Бога, щоб вони жертвували благом та земельними паями в ім'я Господа Ісуса Христа. Амінь, падре!
Серед місіонерів був і Грін Блексон. Його посереднє життя, разом з його землею і капіталом, було втрачене назавжди, то ж тепер він цілком належав Гієні Огненній та її гуманітарній місії.
Довгі години мікроавтобус "Міцубісі" віз дванадцять місіонерів в дикі степи України, у віддалені закутки адміністративних областей. Ось вже щезли асфальтовані дороги, і в щільно герметизований салон все ж таки проникала пилюка сінокісної пори. А в душі Свідків Гієни степ вривався пекучим небом і безкрайніми ланами сільськогосподарських культур.
Коли мобільні телефони місіонерів враз замовкли, потрапивши у зону глибокої історичної несправедливості, у вікнах мікроавтобуса намалювалась Велика Могіканівка, загублене серед українського степу вимираюче село.
- Амінь, падре! - загомоніли Свідки.
Колись село мало назву Макогонівка, та в радянські часи, в цілях боротьби з маковою наркоманією, якийсь партійний ідеолог вирішив, що назва села походить не від назви одного з предметів національної зброї - макогона, а від виразу «мак гонити» по типу «само-гон». То ж в честь видатного всесвітньо відомого романіста Фенімора Купера село перейменували в Могіканівку, що мало підкреслювати солідарність з важкою долею героїчних американських індійців. А для солідності ще й додали слово Велика.
За часи останньої перебудови від Великої Могіканівки залишилось декілька живих і розвалля колишніх дворів; та ще залишилися здичавілі, розтягнуті вздовж малесенької річечки, покинуті сади і городи.
Ось в таких селах місіонери й сподівалися знайти розчаровану душу пенсіонера чи пенсіонерки, під леміш проповідей та гуманітарної допомоги засіяти в цю душу зерна віри у спасіння в Судний День, що невблаганно наближається, а натомість отримати для Гієни Огненної клаптик родючого припонтійського чорнозему. Для більш успішного досягнення своїх цілей везли з собою "Ямаху", щоб співала Божих пісень, півсотні Біблій на російській мові із Бродвея і два мішки гуманітарної оптики, - окулярів різного фасону і розміру, - щоб селяни швидше прозрівали і краще бачили шлях до Господа Ісуса Христа.
- Амінь, падре! - подумав про себе Грін Блексон, коли водій мікроавтобуса вимкнув двигун під розложистою грушею в центрі Великої Могіканівки.


Дід Гриць весь свій молодий вік працював механізатором, а коли дожив до пенсії, про нього раптом забули, і він мусив усю селянську роботу виконувати прадідівськими методами без механізації - потихеньку косив, потихеньку носив, потихеньку складав у копички. Потихеньку ковтав самогон. Єдине, що не міг дід Гриць зробити потихеньку – скласти сіно в скирту, бо це треба було швидко робити між літніми дощами.
В той день видався спекотний ранок, і дід Гриць, кістьми відчуваючи наближення грози, нагукав помічниць-скиртувальниць: і бабу Тунку, і бабу Груню, і бабу Борманиху Андріївну, - всіх, хто у Великій Могіканівці ще був при силі. Баби, усі без винятку колишні доярки, спотикаючись як-то старі кобилиці, підносили й подавали навильники сіна, а Гриць, стоячи зверху, потихеньку зводив скирту. Дідова дружина Марія підгрібала.
Монотонна робота прикрашалась беззубим гиржанням скиртувальниць, що згадували свої молоді літа. В полудень скирту можна було вже й вершити, і Гриць на висоті вже міг оглянути село як на долоні. І тут він помітив під центральною грушею мікроавтобус і людей біля нього.
- Якась комісія приїхала, чи що? Знов за когось з кандидатів агітують? - крикнув з висоти Гриць.
- Піду корову здою, та заодно й взнаю! - залепетала Марія, кинула граблі й підтюпцем побігла до груші.
А за півгодини по тому повернулася і звітувала громаді:
- Це мериканці гуманітарну привезли! Співають, кіно знімають. Я їх молоком попоїла! А одного так смішно звати - Хрін! Він мене сфотографував...
І як доказ правдивості баченого витягла полароїдну фотку, на якій стояла Марія і тримала Біблію в руках.
Яка вже тут робота! Не встиг Гриць хоч би вилаятись, як баби покидали вила і розчинились вздовж дороги, що вела до центральної груші. Гриць плюнув з висоти і потихеньку зліз з незавершеної скирти, щоб у клуні потихеньку випити сто грамів.


Грін Блексон мав важливе місіонерське завдання - роздавати гуманітарну оптику та фотографувати процес благочинності. Всі інші співали релігійних пісень англійською мовою. Знання місцевої мови для них не було головне. Головне було - мелодія і вірою палаючі очі Свідків Гієни Огненної.
До груші, де стояв мікроавтобус і відбувалось Господь-шоу, почали стягуватись селяни. Перекладач доповів Блексону, що вони потребують гуманітарної допомоги. Місіонер витягнув з «Міцубісі» два мішки з окулярами, а сам став збоку фотографувати розгрібаловку доброчинного матер'ялу.
Баби хапали окуляри жменями, хто що швидше вицупить. Між двох селянок знялася сутичка за окуляри з тонованим склом. Їм байдуже було, що око виглядало крізь них розміром з каліброване яблуко. Вони думали, що ті окуляри від сонця.
Несподівано для самого себе Грін Блексон відчув ностальгічний сором у своїй душі. Він раптом подумав, що у ті давні часи, коли перші європейці дістались берегів Америки, її аборигени ось так само розгрібали привезені з Європи дзеркальця та кольорове скло, за які потім довелося розплачуватися своєю землею. А тепер вже американці прийшли в Європу зі своїми скельцями-окулярами.
Від такого історичного порівняння, чи може від молока, що Блексон випив в знак доброзичливості, у нього забурчало в животі та й примусило озиратися на всі боки.
Та біологічний туалет в степах України має неосяжний для місіонерського ока розмір: отой-от кущик, гайок і оте широке рівне поле. І зрозумівши, що альтернативи цьому туалету в Великій Могіканівці немає, Грін Блексон поспішно віддалився від груші у хащі покинутих господарями і Господом Богом садів. Зі своєю проблемою Блексон, чи не вперше, мудро подивився не у високе небо, а під ноги, в землю.
В небо дивились Свідки, які співали пісні, а також водій мікроавтобуса та селяни Могіканівки. Останні пояснили перекладачеві, що ота чорна хмара, що швидко насувається на село, то не що інше, як Ілля Пророк калачі везе! Хоч для водія, - хто б не був той Ілля, і щоб він не віз, - хмара означала одне: якщо не встигнеш дістатись до асфальтованої дороги, мікроавтобус нікого і нікуди не повезе: він надовго загрузне в ґрунтах, розквашених літньою зливою.
Свідки Гієни Огненної так хутко вантажились, що навіть мішки з оптикою залишили. За кілька хвилин мікроавтобус вже мчав дорогою, тікаючи від степової грози. Ніхто й не помітив, що одного місіонера в салоні автомобіля не вистачає.


За двадцятихвилинну зливу грандіозна вода Іллі Пророка подарувала степовій землі такі калачі, що ноги вгрузали в ґрунт по кісточки. Марія промокла до нитки. Вона хотіла, як завжди, зняти черевики, щоб не тягнути за собою так багато багнюки на босих ногах. Та не могла, бо в руках Марія несла окуляри. І не тільки в руках, а й в кишенях, у зібраній за пояс пелені і навіть на шиї були окуляри. У зустрічних калюжах можна було бачити відображення російської байки "Мартишка й окуляри", над якою Марія разом з усіма школярами сміялася в дитинстві. Та де те дитинство!..
А дід Гриць стояв на воротах. В його очах палахкотів сп'янілий розум. Марія перекинула гуманітарну допомогу на руку так, наче Мадонна немовля, і упереджено затараторила:
- А Борманиха Андріївна цілий мішок собі забрала... Зараза така!
Та на Гриця це не подіяло, розум із його очей не зникав:
- Вдінь оті очки, лярва, і подивись, сіно промокло до самого низу!.. Збери своїх окулістів, та розкидайте скирту, хай сіно сохне. Бо я і тобі, і їм такі очки понамальовую... потихеньку! Ніяка гуманітарка не допоможе!


Дощі в степу виконують також і роль змивного бачка. Грін Блексон ще не встиг вилізти із кущів, як злива впала на землю Великої Могіканівки. Навколо гриміло й блискало, очі затулила біла пелена небесної води, від якої він розгубився. Під виблиски та грім Грін втратив орієнтацію у просторі, заблукав, стрибав з-під одного дерева до другого, загубив полароїдні фотки, зрештою забув про місію і віддався на милість Іллі Пророка.
Злива скінчилась так же раптово, як і розпочалася. Не варто описувати райдугу і перлини крапель на листі: хто їх не бачив? Коли після зливи все сяяло в променях сонця, Грін Блексон вийшов із здичавілих садків далеко за селом біля кургану, що як ґуля стирчав на нескінченних просторах українського степу і наче закликав: заберись на мене і знайдеш свою дорогу!
Смак озону відчувало кожне створіння на омитій зливою благодатній землі. Але квашня після дощу була така, що усі ці створіння завмерли в чеканні, коли вода всмокчеться у ґрунт.
Грін Блексон, як і баба Марія, чекати не міг. Він змушений був дряпатись на курган, щоб знайти свою дорогу. А коли врешті видряпався, перед ним розкрилась широка панорама, складена із дощового обрію та приємного зволоженого сонця. Він побачив дорогу одну-єдину, що вихляла між кольоровим різнотрав'ям в один бік і здичавілими садками Великої Могіканівки - в другий. Вибору для Гріна не було. Він як кидок томагавка скотився з кургану і побрів по тій дорозі в напрямку від села.
"Знайди свій шлях до Господа!" - чавкав черевиками по багнюці Блексон, згадуючи проповідь пастора Свідків Гієни Огненної. Це було в той самий час, коли на протилежному кінці Великої Могіканівки дід Гриць читав перед своєю дружиною зовсім іншу проповідь... Які різні погляди й думки вирують в припонтіиських степах після гарної літньої зливи!


Дорога, що вела Блексона, вперлася в річечку, для якої і назви ніхто не придумав. Бо річечки й не було. В сухі дні від неї лишалась лише суха балка, а от після дощу тут вирував бурхливий потік, насичений змитим зі схилів ґрунтом, глиною та піском, з якого інколи то виринав, то знову потопав викинутий кимсь із теперішніх блудних пластиковий пакет.
Блексон розгублено зупинився. Пересипана пісочком і дрібними камінцями дорога вочевидь входила в річечку, а на протилежному схилі дороги не було! Там густо колосились мишійка, щириця та інший степовий бур'ян.
«Феномен українського степу, - подумав свідок Гієни Огненної, - дорога, яка веде в Нікуди!» Хіба ж він міг додуматися, що нинішнє русло річки - то і є дорога, по якій ходять і їздять в суху ясну погоду. А коли немає тої погоди, то у цих степах ніхто нікуди не рухається, тож і дорога нікому й не потрібна... Воістину, Господи, путі Твої незбагнені!
На велику радість місіонера неподалік стирчав невеликий гранітно-степовий валун. Грін всівся на нього, щоб спочити після знайомства з тією землею, про яку так захоплено мріяли Свідки Гієни Огненної.
Блексон з подивом помітив на собі бруднющі штани й подерту сорочку, залитий дощем блискучий Полароїд, дістав з кишені мобілку, що булькала водою. Ілля Пророк потрохи його відпускав. Повертаючись до реалій степового життя, нагадав про себе шлунок, якому останній хотдог дістався в мікроавтобусі, ще коли той шурував по широкій автомагістралі.
І, піднявши очі в надвечірнє небо України, Блексон вперше крамольно засумнівався: а чи є Господь Ісус Христос в цьому українському небі, а чи його тут ніколи й не було?.. Грін ще не знав, а чи давно забув мудру приказку: «Бог терпів, і нам велів».
Не придумавши нічого кращого, Грін набрав повні груди вечірнього повітря, різко піднявся з каменю та й поторував назад до села по своїх вже підсихаючих слідах.


У світлі буйних променів у ніч стрибаючого сонця дід Гриць перехилив чергову склянку самогону. Він і гадки не мав, що із заходу на фоні жовтогарячого світила міг з'явиться Путній...
Путніх чекали зі сходу. Та після п'ятої склянки самогону напрямки сторін горизонту, - де схід, де захід, - дід Гриць ігнорував, як і саму пору дня. «Баба сіно колупає. Сонце горить. Значить це ранок!» - потихеньку думав старий.
Інструкція, як треба зустрічати Путніх, за кілька тисяч років згубилася в тенетах історичних вигадок та міфів. Гетьман Олін Кім невідомо куди щез, коли прийшли греки. На теренах припонтійських степів множились сармати й скіфи, половці й русини. Всі, кому було не лінь, тягали з собою чаші у степу, як наче то вони були Путніми. А їх все рівно називали блудними, як до тепер називають циган...
Знахабнілі варяги створили Русь і принесли сюди Православіє з Візантії, лишивши крихту гетьманщини лише для найбільш строптивих козаків. Та незабаром й ту крихту з'їли німці, що їх благословила Катерина.
Іще витріпалась душа козацька османським султанатом та польсько-литовською шляхтою. А вкінець звичаї Гуртів замурували лихі люди у кріпацтво Московське та Радянське. І ніхто вже не пам'ятав, як треба зустрічати Путніх.
То ж дід Гриць, у новітніх традиціях жителів степу широкого, непомітно перехрестився потихеньку і, не помічаючи поруч дружину, почав хрестити Гріна Блексона зі словами:
- Згинь нечисть бісова з очей моїх!
- Ага! П'яндилига вже світа білого не бачить! - затріскотіла Марія. - Тепер вже я тобі очки припишу! Це ж наш Хрін мериканський, той, що гуманітарну роздавав. Заходьте, заходьте, пане Хрін, до двору. Ви, мабуть, трошки відбилися від пєвчіх? То це нічого, дороги підсохнуть швидко. Зо два дні, та й за Вами повернуться.
Не знаючи мови, Грін лише мукав і, наче вождь червоношкірих, намагався жестами віддавати якісь команди.


Свідки Гієни Огненної не з'явилися ні через два дні, ні через тиждень, ні через місяць. Гроза гналася за мікроавтобусом так, що водій вивчив на пам'ять ім'я Іллі Пророка і, стрибаючи з колобатини в колобатину, виспівував на весь салон:
- Oh, Yes-s, ка-ла-чі, ка-ла-чі!
- Амінь, падре! - вторили Свідки. Їм іноді ввижалось, що то не гроза котиться по Вкраїні, а сама Гієна Огненна. Тож тікали вони, аж поки не заховалися у напівікомфортабельному готелі обласного міста. Про Гріна Блексона ніхто й не згадав, бо всі думки свідків-гієністів були налаштовані на хвилю такої рідної і такої далекої Америки.
Тож загубленому в степах місіонеру нічого не залишалось, як тільки здатися на милість степу широкого та широких селянських душ, на які були так багаті володарі змоклого сіна.
Без грошей, документів і карти степових доріг вибратися у цивілізований світ Грін Блексон не міг. Та власне, його на такий вчинок нічого і не надихало. Там у нього нічого не було, а тут він отримав не лише ім'я Хрін, але й звання - Німина або Німець, бо не вмів говорити по-їхньому. А згодом дід Гриць і його дружина довірили йому селянську збрую - косу, вила, сапу, лопату та ще й батіг для приборкування бичка Лютика.
Спочатку Грін все ж сподівався, що за ним повернуться, потім деякий час роздумував, в якому напрямку рухатися, щоб вийти прямісінько до якогось міста, а згодом і ці думки облишив. Ганяючись по бур'янах за Маріїними індиками, Грін вчився правильно говорити українською мовою слова подяки Господу за ще один прожитий день.
За місяць під патронатом господаря розкиданої скирти Блексон навчився говорити приказки: не робити - можна жити, а не жерти - можна вмерти; опинишся там, де Макар телят пасе; це тобі не Лютику хвоста крутити, та інші народні премудрості.
На кінець вересня німина-американець вже міг за чаркою з дідом Грицем підтримувати філософську бесіду:
- Скажи, Гріц, чом тут німа тє-лє-фон, нормаль¬ній туа-лєт,?
- А, Хрін, на хрін вони тут треба. Тут кругом степ, краса природи... Щоб цю мою хату зробити з удобствами, треба буде перегадити і оцю річечку, і садок, і оті кургани. І навіть щоб перегадити, треба мати гроші. Великі гроші. Удобства з неба не падають, як отой дощ... Стовпи з електрикою є, то й добре.
- Стоупі! Стоупі! - зрадів Грін Блексон. - Я можу ходіть як стоупі...
- Е, ні, Хрін, шукати дорогу по стовпах міг тільки покійний електрик Костик. Він стовпи знав, як свої п'ять пальців...
І дід Гриць поринав у спогади, а Блексон - у мрії про дорогу до Америки. А тим часом він нутром відчував, що все більше прикипає до цього села, до людей, до цього степу, як до чогось древнього, родинного, про що давно забув, але про що десь на генетичному рівні пам'ятала кожна краплина його душі, крові й тіла, пам'ятали усі його клітини, плутані і перемішані планетарними катаклізмами минулих тисячоліть.


Золотень подарував бабине літо. Листя золотом встелило дороги осені. Після тривалої мряки пробилися в степ золоті продихи сонечка, та спеку вони вже не несли. Прохолода запашних осінніх ранків нагадувала про кінець вегетації для рослин, і деякі дерева спішно роздягнулися догола.
Дід Гриць і Грін Блексон снідали дрібною рибкою, яку насмикав американець з річечки під вербою. Вони вже перехилили по чарці, а може й більше.
- Скажи мені, Хрін, - вкотре почав дід Гриць, - чи є щось таке там, у вашій Америці, краще од нашого степу?
- Там у нас Свобода, розумієшь, Гріц? Свобода і Демократія!
- Атож! - Погодився дід. - У вас там Свобода, а у нас тут - Воля! Ви - раби своєї Свободи, ми - раби своєї Волі! Ми тут з усіх сил намагаємось вирватися звідси, з цього степу, опльовуємо, ганьбимо свою землю, тікаємо звідси світ за очі... Куди тікаємо? На чужину, у хащі машин і бетону. Гнемось перед чужиною... А все від надлишку Волі. А коли на чужині свавілля пришкребе нас, тоді назад до землі біжимо, назад, у рабство до Волі... Та вже тоді не до землі, тоді - у землю...
- О, земля! - Не дуже зрозумів Блексон. - Я свою землю дарував Гієні Огнєнной.
- Ото і вся ваша демократія. - Піймав думку дід Гриць. - Ви робите, що хочете, а хочете ви те, чого вимагає Гієна Огненна. Та ні, не Гієна, а те, чого хоче її головний Свідок, чи як там у вас... Президент!
- У вас тут багато земель без присмотру...
- Раніше ця земля наче б то й нікому не потрібна була, а тепер за неї мало не б'ються, до кожної баби за паями черги стоять, - продовжив дід Гриць. - Куди вам, мериканцям, до тих черг?! Тут із самого Херсону такі хлопці їздять!.. Теж Волі хочуть... Кажуть, родина збирається по Волі... Та що вони знають про Волю? Отам... - Дід Гриць тицьнув пальцем в далекий гайок, де крізь кущі, розріджені осінню, виглядали хрести на могилах упокоєних жителів Великої Могіканівки. - Отам найвища Воля!
Блексон глянув у вікно, куди впирався дідів палець. Там, за гайком, підпираючи небо, сивів курган.
- Багато землі... Воля... Небо високе, - гнув Блексон.
-Самим Господом Богом отам для кожного з нас земля відведена. - Дід знову тицьнув пальцем в напрямку хрестів. - Мені багато не треба, мені й двох метрів вистачить! І для тебе, Хрін, у нас теж клаптик землі знайдеться. У тебе ж там, в Америці, й того немає. Що тебе там чекає?.. Крематорій?!
Деякий час мовчали. Кожен думав про своє.,
- Віддав Гієні свою землю... - Не вгамовувався дід. - Ні, не землю ти віддав, Хріне, ти віддав Гієні свою душу... Треба душу рятувати! - засміявся дід Гриць і наповнив чарки по самі вінця.
Наче помаранчева шуліка до курчат, у розмову ввірвалася Марія, вся замотана у помаранчеві стрічки. Вона просто жбурнула на стіл два апельсини і затараторила:
- Ось за кого буду голосувати! Борманиха Андріївна аж вісім апельсинів одхватила, бо з корзиною прийшла... Зараза така!
- Ти, політічеська простітутка, - гримнув дід Гриць. - На минулому тижні сині прапорці носила!
- То прапорці, а оце осьо - їсти можна! По-ма-ран-чі! Так їхній лектор казав. Там цілий автобус агітаторів. Я думала це знов мериканці гуманітарну підвезли... А вони співають. «Нас, - співають, -багато!» А скільки ж нас? Борманиха Андріївна, Тунка та ще я залишилася. І все... Пане Хрін, сходіть до груші, може й вам щось перепаде. - Марія тицьнула в руки Гріну старий кошик і майже випхнула за двері.


За час пригод в Великій Могіканівці дорога до груші в'їлася Гріну Блексону у печінки, як самогонка баби Груні. Та сьогодні ця дорога була незвичайною. Опале листя вкрило її золотом, і він ступав по ній, як по килиму із золотого пуху. Наче хто постелив під ноги золоту осінь, а в душу застромив відчуття Долі.
Блексон згадав пейзажі рідної Америки і відчув смуток - в своєму житті він ніколи не бачив стільки голих дерев на фоні голубого холоду з небес і пухкого золота під ногами. Природа стріляла в очі істинною правдою.
Крізь гілки невисоких дерев та кущів Грін побачив біля груші у центрі Великої Могіканівки яскраві спалахи жовтогарячих прапорів. Біля автобуса метушились людиноподібні плями. Ближче підходив Грін, і плями ставали схожими на людей. Серед них він впізнав того, хто зіграв вирішальну роль в його житті посереднього американця.
- Амінь, падре! - вирвалося у Блексона десь зсередини, а його ноги самі зупинилися перед кущем шипшини, що ряснів червоними плодами.
«Що робить головний Свідок Гієни Огненної під огненними агітаційними прапорами?» - крамольна думка пронизала релігійний розум Гріна, промитий українською «огненною водою». На мить стало страшно. Він відчув, що може втратити не якесь там посереднє життя; Він може втратити Волю, щойно знайдену на землі древніх Кімів...
- То все Брехня!.. - вигукнув Блексон українською мовою, - Падре, чужий ти тут!
Але наблизитись до автобуса він не насмілився. Ніхто його не почув, та й не мав почути. Постоявши за кущем з червоними ягодами, Грін садочками та балочками пішов, не знаючи куди. Не розумом, а душею він знаходив свою дорогу.


Пастор Свідків Гієни Огненної домігся бути залишеним в Україні на період чергових позачергових виборів як наглядач-спостерігач за дотриманням демократії. Тепер він колесив по степах в агітаційних автобусах потрібного Гієні кандидата. Подейкували, що буцімто за власний кошт пастор щедро поповнював запаси гуманітарних апельсинів та заправляв автобус пальним. Така допомога не вважається втручанням у внутрішні справи країни і законами не забороняється.
Українською мовою пастор вивчив слово "так", і коли до нього звертались інші агітатори:
- Так, падре, ми робимо?
- Так! - відповідав пастор-гієніст. А що ще він міг відповісти?.. Його віра в силу Гієни Огненної майже згасла серед цих степів, але віру в гуманітарну місію церкви він ще не втратив. Але де ж той шлях, по якому можна проникнути в душу дивного українського люду?.. Над цим питанням треба було думати.
І щоб надалі не відволікати пастора від роздумів про розсіяні по землях України зернах гієно-огненної правди та про Судний День, що невблаганно наближався, агітатори почали надписувати слово 'Так!" спочатку на листівках, а потім і на прапорах апельсинового кольору. Свідок Гієни Огненної задоволено кивав головою: тепер так було усе гарно, що йому й рота не треба було роззявляти. Та, правду кажучи, й не хотілося.
Під грушею агітатори затримались не довго. Більше того, коли автобус мчав геть від Великої Могіканівки, вони затіяли сварку між собою:
- Ми дарма згаяли час!
-На карті написано Велика Могіканівка, - виправдовувався гід-провайдер. - Велика!.. Звідки я міг знати, що там лише три баби живе?!
- Чотири! - Хтось жартома заспокоїв колег. - Он ще одна стоїть на кургані... Кам'яна баба.
На сивому кургані в золотистих променях вечірнього сонця стояла висока постать з піднятою до неба рукою, в якій щось проблискувало і наче світилося. Постать чимось була схожа на жіночу Статую Свободи, символ Сполучених Штатів Америки. Ця схожість примусила пастора здригнутися. Він конвульсивно стиснув апельсин, який тримав у руці. Цівка пекучого соку бризнула в око і примусила зажмуритися. Розчавлений апельсин полетів у відкрите вікно.
Пастор пам'ятав, що кам'яні жіночі фігури ставилися на припонтійських курганах ще за часів, про які ніхто й не пам'ятає, ще тоді, коли не було ніяких американських символів, та й самої Америки ще не було. А ця он, бачиш, до цих пір стоїть!.. «Все!.. Треба вертатися додому!» - раптом вирішив пастор і перехрестився:
- Прости мене, Господи, але чужі ми тут з тобою. Назавжди чужі...


В далині, на високому кургані, у золоті вечірнього сонця виблискувала неначе висічена з каменю постать Гріна Блексона з простягнутим до неба кошиком в руці.
Легкий подих вітру вихопив з кошика золотистий листочок і поніс його до села, де світилася хата діда Гриця та баби Марії.
За той листочок зачепилася тонка срібляста павутина, на якій весело гойдався маленький павучок. Очманілими очима Грін Блексон дивився йому вслід.
- Ваша кров з нами, наша кров з вами, - шепотіли його уста.

2005р.