Я з отої зими вийшов так, як виходять із себе,
Білі вірші снігів залишивши вмирати в ярах.
Із душі виганяв ті фіорди глибокого неба,
Де розп’ятий між зорями птах.

В нас дорожчає хліб і по колу історія ходить –
Мов пегасик сліпий,
Наче муза пішла на панель.
Я ж сильніший за світ,
Тому чхати мені на погоду
Й на політику теж –
Цю скрипучу чадну карусель.

Обшиватиму дубом хатину свою молоденьку,
Про бандитську романтику буду читати книжки.
А із оленя кістки зроблю собі флейту тоненьку
І поему, як пісню, пером напишу на віки.

Перепалену сміхом сльозу прочитаю устами.
Як не зможу любити – відразу піду на війну
За вітчизну, за честь, культ прекрасної дами –
Як храму...
Як не зможу стріляти –
Любити почну.

Хоча краще померти від кулі густого цілунку,
Ніж розмінною гривнею стати для цих торгашів.
А на якір гачка взяти рибку з тоненької лунки,
Наче світле минуле, що піснею розворушив.

Хай історія йде своїм поступом кам’янобабим,
Кожна квітка кричить, дочекавшись тугої грози.
Я відходжу назад.
Тисну сфінксові лапу:
«Здраствуй, сфінксе, – кажу. –
Скільки літ, скільки зим!..»

Далі йду до води.
Вечоріє.
Піщаніють зорі.
Моє серце росте,
Моя доля шукає дуель.
А під ранок, здається,
Влітає хтось в сон мій прозорий:
Журавель?
Азазель?..

11 квіт. 10.