Чогось так пригадалось все.... Пам"ятаєш.... Коли ми реготали до кольок в животі? Пригаючи з вікна бігли швидше за вітер... Або секс в арці... Чомусь шкіра була з надзвичайно солоним присмаком...
- Ну чому, чому солона? - завжди допитувався ти... А я у відповідь лише зніяковіло посміхалася.
Або пам"ятаєш, як ми читали пригоди індійців, написані тобою у 6-му класі... Цікаво, чим там все ж таки закінчилось?... Це ж нереально було дочитати - качатися по траві і вибухаючи сміхом від кожного нового речення... А потім, коли ти забрав з рук зошит і нахилився наді мною:
- Ти моя найкраща повість у житті... І я не хочу ставити у ній крапку...
Або віднайди у архівах своєї пам"яті ту ніч, коли... Хм.... ті ночі... ні, стоп. Це вже зовсім інша повість. Просто визнай той факт, що це було неймовірно... Весело та легко. Невимушено та емоційно. Це було.
Мовчиш... Ну що ж.. мовчання - золото... Тільки шкода, що я надаю перевагу сріблу.
не відводь очей, не вигадуй виправдання. Не варто... Облиш.

Отак і живемо, ховаючись від власних спогадів, боячись власних емоцій...
Отак і живемо - спілкуючись таким дивним способом.... Наодинці... Я та напівпорожня пляшка Мартіні...