маленька, ображена, самотня.... сама.... йшла весняним вуличками, задихаючись від браку повітря.... по щоках текли сльози. уже за замовчуванням - у вухах музика... будь яка... це не так важливо... відгородилася від світу несуттєвими акордами... ритм змінювався, мотиви різнилися.... лише всередині неї щось одноманітно глухо обривалося з кожним кроком... в голові купа думок...як завжди... так і не навчилася їх вгамовувати, впорядковувати...

*- сама, нікому не треба, - по щоці покотилася сльоза....-свідомість*

*- не смій себе шкодувати, чуєш? ти сильна, ти справишся! - розум*

*- я втомилася справлятися наодинці... втомилася!!! жити з фальшивою посмішкою і боятися комусь довіритися! я намагалася, а натомість виходить все, як завжди... від мене ховаються... їх лякає щирість... я не прошу нічого натомість! просто будти, просто поруч... втомилася... втомилася слухати серце, бо воно наївне. втомилася слухати розум, бо він надто холоднокровний.... втомилась*...

чомусь все навкруги нагадувало власні невдачі.... парк, де ще рік назад було.... все. стоп. це було... вулиця, де живе тепер той, кому твої почуття теж виявилися зайвими...

сіла білими штаньми на траву, закрила долоньками обличчя... сльози нагадували літню зливу.... гарячі та важкі краплі.... сьогодні у її прогнозі не передбачалося опадів...

і нехай.... завтра вона знову посміхатиметься... відписуватиме в аську друзям...усім охочим... кому нудно на роботі, хто прагне поділитися чимось веселим... ставитиме смайлики.... посмішку дужечками... неживу і штучну... але так легше... навіщо всім знати, що їй погано... на цій думці варто було б спіткнутися... адже можливо хтось і допоміг би викарабкатися з цієї жахливої дипресії... але... стотисяч "але"... звикла сама.... життя заставило розраховувати тільки на саму себе... нікому насправді не потрібні твої емоції...

сьогодні вкотре переконалася... і знову боляче.... мікро-зрада.... тих, кого вважала близькими...

фізичним болем виливалася біль душевна...

замерзла... пішла в невідомому напрямку... навіть не оглянувшись ні на мить... наавіть не захотіла подивитися чи не стоїть за плечима той, хто справді готовий був допомогти... зневірилася....впала.... не буває ангелів.... чудес не трапляється....

вона сама була схожа на янгола.... якому обламали крила... ніжна та скалчена... з невимовним стражданням в очах, та фальшивою посмішкою....

не оглядаючись... далеко... подалі... зникнути якнайдовше.