Тролейбус був заповнений по саме «Не можу!», а
Євгенії Олексіївні з хребтовою травмою стояти було
незручно. Міцно тримаючись за поручень, вона обережно
притиснулася до стовпчика, що з’єднував підлогу з дахом
машини, але нікого не просила надати місце. «Ще не
така стара у свої шістдесят, навіть контролер іноді квиток
вимагає. А пояснювати всім не дуже приємно». Та з ра-
дістю сіла на звільнене юнаком місце і тільки тепер звер-
нула увагу на молоду пару, що сиділа навпроти: вони без
упину цілувалися. Для них ніхто на світі не існував. Дів-
чина горнулася до юнака так гаряче, ніби перший блин до
сковороди. А юнак втішено й закохано відповідав міцни-
ми поцілунками.
Змушена відвернутися, жінка намагалася дивитися
в інший бік, але травма вперто нагадувала про себе,
заставляючи крутити головою та відводити погляди. В
протилежному напрямку якраз містівся живіт якогось
кремезного чоловіка. І тому вона знову і знову повертала

голову вправо-вліво вже з заплющеними очима.
–Ви що, зарядку поміж людей робите чи сороми-
теся дивитись на кохання? – іронічно запитав дядько,
але вона не відповіла.
–Нехай цілуються, «стриптиз» показують без гро-
шей. Коли ми ще таке побачимо? Усі ж захоплені, – чуєте,
як мовчки приглядаються до вправності – навіть завмер-
ли від щастя! – в’їдливо продовжував той же пасажир, не
отримуючи відповіді.
Євгенії Олексіївні треба було виходити, і вона протисну
лася до дверей, ігноруючи випадкового співрозмовника...