У мої вікна червоно сходить сонце. І золоті плями на стіні заселяють кімнату радістю народження ще одного дня. Він тільки-но починається, ще повний невідомості, його ще належить прожити, а душа, мов ця кімната, вже проймається втіхою від того, що оранжево-фіолетові хмари відгрібають зі сходу ніч, розступаються перед сліпучим промінням і розходяться із блакитного плеса неба.
Хоча мене вже смикають нетерплячі справи, та я все одно на мент зупиняюсь, замилуваний прекрасним видивом.
І найдужче мене радує те, що це сонце так само сходить і в твої вікна, і ти, поспішаючи на роботу, теж зупиняєшся перед ранком, який цвіте барвами, щоб тобі було гарно.
А мені дуже треба, щоб тобі було гарно, бо в тобі частка мого серця, і я хочу, щоб йому почувалося добре. Тому всіма силами зичу, щоб для тебе золотилися причілки будинків, стовбури дерев, високі стовпи, довгі паркани, люди на вулиці... Щоб тобі легко і радісно верталось додому, щоб не хмарились твої зоряні ночі... Бо ж у тобі частка мого серця! А кожному серцю завжди тісно й невільно в одних грудях, воно не вміщається в них, як не вміщається в одних очах великий світ. Усе це необхідно з кимось ділити, щоб велич почувань і бачення не розривала нас, не втрачала сенсу.
І мені так солодко, що ми дивимось на одне сонце.