Они все равно уйдут, даже если ты обрушишься на пол и будешь рыдать, хватая их за полы пальто. Сядут на корточки, погладят по затылку, а потом все равно уйдут. И ты опять останешься одна и будешь строить свои игрушечные вавилоны, прокладывать железные дороги и рыть каналы - ты прекрасно знаешь, что все всегда могла и без них, и именно это, кажется, и губит тебя.

Вера Полозкова

Ви думаєте все це я писала? А іноді й видумувати не потрібно. Я вже казала, що написана вся проза, вірші і пісні, без мене, правда, і мені немає чим тепер переживати, жити чим, писати, йти…

В словах написаних вся правда, бувають люди дуже схожі, ось як ми із нею, але я думаю, моя люба, що ти не все написала, не все змогла, залишила те, що дорожче. Читач подумає, що ти про мене написала, а я тобі у відповідь пишу…насправді важко не помітити, майстерно як займенники переставляємо – не я, а ти і це вже не автобіографія.

А ми ж звертаємось до совісті, до серця, до судин своїх і крапель крові, частинки кожної клітини, нервового закінчення і долі. А пишемо займенником чужим, щоб може хтось такий як ми з тобою помітив схожість – пережив, не закривався від усіх і не тужив, не різав вени, з мосту не стрибав, а вірив, далі жив перебираючи словами, які і ми з тобою перебрали.

І ти забула їм сказати головніше, що зупинило час, перевернуло з ніг на голову, від чого ти сама майстерно так писати почала..

Ти ж всіх любила, по-дитячому любила, берегла, але коли вони йшли ти казала «значит не судьба»… Ти знала це й ні разу не ридала, не плакала у подушку, не йшла «к подружке».. Більшу половину з них сама кидала, пояснюючи на прощання, що не склалось, не складеться і «этому не бывать», ти цілувала в щоку на прощання і йшла із посмішкою на губах, вони поглядом тебе проводжали, а пізніше всіма відомими словами проклинали і ти вже знала, що колись всьому цьому прийде фінал… І ти сама потрапиш у цю пастку, от тільки всі переживання будуть справжні і ти вже ніж триматимеш в руках, знеболювальний спазмолітик, стоятимеш окрай холодної води й сміятимешся в очі Господу своєму, що так жорстоко тебе покарав, що не дозволив тобі більше любити.

Та ти повернешся в пусту кімнату, де близькість тіл обох не об’єднала вас, де мала ти щось більше, ніж тваринний акт любові.. Де мала очі і вуста, де чула запах ладану й ванілі, де серце билось на три чверті, де серце потім зупинилось… Ти знала вперше у житті, що ти знайшла й не відпустила би ніколи та знала в соте у житті, що через тиждень всі забудуться паролі, що через час якийсь ти не впізнаєш ті вуста і очі, що стануть жести всі і рухи ці чужими і незрозумілими і ти ніколи в житті не насмілишся спитати чому, бо не хочеш мучати чи мучатись, бо знаєш, що це вже на вічність, що все це на «больше никогда в жизни».

Ти потім не повіриш, що все це сталося з тобою, що ти отримала урок, чи просто лекцію фігову, ти й справді як в кіно живеш, у фільмі, що в прокаті вічно. І ти таки самодостатня, ніким ніколи не хворіла й не жила, твій світ придуманий такий реальний, що ти у ньому навіть доньку народила. Вона в твоїй голівці плаче і сміється і виривається у строки рим та ритму, вона ніколи не дасть тобі здатись, тобі з нею чудово живеться.

Щоправда ти завжди знала, що потрібно тобі у персонах протилежної статі: щоб не палив і не пив, щоб було з ким помовчати, щоб було з ким падати і підійматись та іноді дурною виглядати не боятись, хто б слухав твої придумані казки і запускав пальці у коси, хто б обійняв коли ти лежатимеш при смерті, а це ж у тебе стається щоночі…

Коротше це не ідеал. Він середньостатистичний та простий… та ти віддала право долі знайти тобі того, хто тугі струни твої таки б зачепив…

Непомітно та обережно із посмішкою на губах та теплотою у руках він взяв тебе в свої міцні обійми і вже не відпускав… Ти певно вже повільно сходиш з розуму, втрачаєш глузд здоровий й розуміння фатуму життя… та й далі безсовісно повторюєш одні й ті самі слова. Ти віриш, що очі не обманюють, що душа правда не в очах, а губах, що ви пізнали один-одного таким от чином, це правда була не доля, це просто мало статись, і тому ти жива.

Ти маєш і далі жити, ростити доньку і випускати її у широкий, жорстокий іноді світ, ти мабуть їм здаєшся радикальною, та ти просто робиш те, що у твоїй душі…

Що у душі закладено не матір’ю і батьком, а богом, що повернув тебе у світ живих, коли ти кров’ю обливалась, коли опісля того всі принципи твої перемінялись, коли ти все нарешті зрозуміла й перестала…Перестала шкодувати і боятись, почала діяти і сміятись «в захлёб», а коли біля серця біль з’являвся ти заспокоювала його тим самим спазмолітиком.

Вони і правда пішли, а ти лишилась, так само як і я, вони у нас із тобою всередині живуть, так само як і донечка твоя. Вони не породжують злості та ненависті, не сиплють сіль на рани, ти тільки про одне побоялась сказати, що одного ти таки покохала. Та нічого вже вам не світить і тобі здається вже все одно, аби тільки прожити, аби не захлинутись вином. І тобі таки приємно згадувати хороше, так, те, що було і не повернеться ніколи і тобі зрозуміло чому і ясно за що.

Він як пішак в руках гросмейстера, можливо соромно самому й боляче «чуть-чуть», та мусив він надати цей урок, він мусив прийти, подарувати нове життя і забратись геть з очей твоїх. Він ясно сам не зрозумів у чому справа, не розібрався, так, не захотів, йому теж Будда сказав: не прив’язуйся. Ти відмовилась від цієї настанови, а він не зміг. І ти ніколи не розізлишся, будеш посміхатись при зустрічі і ловити його здивований сонний погляд…

Нехай він думає, що все гаразд, що ти забула та пережила, що вже тобі все одно, що тобі все це не потрібно...І ти сама не помітиш коли все це стане правдою. Ти просто хотіла, щоб він був чесним з самим собою, щоб не будував стіни і не спалював мости… Ти була до нього так близько, він тебе підпустив… Пізніше і ти зрозумієш, дивитимешся в очі блакитні – не його, але на все життя залишиш пару слів, його дотик і його тепло. Йому ж ніколи не стане ясно, чому саме він у цей час і цю мить, він буде поводити себе завжди тепер холодно і розв’язно, а ти ніколи не перестанеш пробачати, бо знаєш, що там усередині переживає він. Ти знатимеш усі його таємниці та душу «наизнанку», але ніколи й нікому, ні за яких обставин, ні.

Ти не боїшся слів та не соромишся почуттів, тобі не все одно, ти б не жила, якби тримала все в собі.

Ти відверто всім кажеш правду, розкриваєшся і віддаєш все, що маєш, та є деякі речі, котрі вони про тебе ніколи не дізнаються. І я не порушуватиму традицію, не писатиму одкровень твоїх і мрій, все що ти пережила тепер на білому папері і не суди мене. Ти вільна в прозі і в поезії, в фортепіанній грі, самодостатня, любляча, єдина…і така як всі…

І ти читатимеш свої вірші і прозу без сорому і «сожалений», нехай там буде він і всі вони, ти знаєш, що це вже нічого не вирішить. Нехай подумають про свою псевдо унікальність, що лиш вони є темою твоїх віршів. Ти не кажи їм, що вони тут помилялись, а просто посміхнись.

Не розбиваючи на полустанки ти пишеш не від болю і жалю, ти пишеш, бо всередині ти маєш той стержень, що тримає тебе на землі. І не вони тебе так змушують писати, а ти сама їх вабиш волею своєю…Ти ніколи вже не перестанеш, вони – ніколи тебе не зрозуміють…

«Они уйдут» і ти у слід не побіжиш за ними, ти правда вдячна, що вони були…Вони були, а ти лишилась.

(9.05.2010)

Першопочатково варто прочитати текст Вєри Полозкової "Они все равно уйдут...", до якого і в*яжеться моя проза. Без нього не все буде зрозуміло.