Все ще захекана-зупинилась.Стояла,намагаючись побачити щось попереду.Сльози котились з блакитно-сірих,наче похмуре небо,очей.Я ледь стояла.Була надвичайно втомлена.
Все своє життя я бігла і нарешті зрозуміла, що можна зупинитись. Можна зупинитись або перевести дух; можна зупинитись, щоб помилуватись світом; можна зупинитись аби оглянутись і побачити за собою сотні людей, або не побачити нікого; можна зупинитись, щоб просто зупинитись, щоб продовжувати все в спокої і зрозуміти, що нікуди спішитись і врешті зупинитись аби виправити минуле
Я зупинилась. Не знаю, чесно кажучи чому, але це факт. Мене зупинило життя... Нічого не пояснюючи. Пройшов час і я зрозуміла. В мене був занадто швидкий темп життя. Такий швидкий, що я навіть не дивилась під ноги. Декілька разів зачепилась, один раз впала... і життя змінило темп.
Я не знала чим себе зайняти, адже до повільного не звикла. Котилась на дно. Та мене ненадовго підхопили... щоб потім кинути ще глибше. Лежала на дні самотня, зламана. Не знаю скільки. Хм, навіть не знаючи де. Мене турбувало інше. Як так сталось? Згадалась фраза: "Хто високо літає - глибоко падає". І ось я... На дні...
Але дно мене не знищило. Воно мене загартувало. По-тихеньку я вибралась звідти. Проте та реальність, в яку я увірвалася, була для мене суцільним божевіллям. Моє особисте божевілля. Але все поступово налагоджувалось. Стало радісно і безтурботно, але тривало це недовго. Сонячного, весняного дня в мою безтурботну душу закрався сумнів. І...
І от я стою захекана на старій вулиці такого ж старого міста. Сльози заповнили мої очі і попереду я бачила лише розпливчасті силуети. Знесилена, я впала на бруківку. Мені не було боляче, бо біль став мені рідним. Лежала скрученою в калачик. А повз мене проходило сотні людей і ніхто не звертав на мене уваги. Я кричала, але мене ніхто не чув. Сльози потекли рікою. Я зрозуміла, що за все своє життя мене ніхто й ніколи не чув. Мене обійняв сум. І я залишилась.
Я й досі лежу. Іноді, надіючись на краще, я ще прошу про допомогу. Люди кивають мені у відповідь, але чути - не чує ніхто. Мене охоплює розпач. Пролежавши стільки часу, я побачила біля себе багато людей, які лежать так само, як я. Минає час, а наша кількість лише збільшується. Ми претворюємось на цвинтар... На цвинтар покинутих душ.