Налаштування до огидного статусу зневаженого ПеТеУшника пройшло легко, навіть природно, і не тому, що людина до усього звикає, а, після пережитої минувшини, нові враження, дев’ятим валом насівши на шхуну долі, викинули її догори дригом, аж за небо, як горіхову шкарлупу, на грайливі буруни захоплюючого спектаклю, із асоціальними дюнделями, та характерними ролями, у жорстокій боротьбі за своє місце під сонцем. Запаморочливе балансуванням на розбурханому гребені сенсі буття, хай і небезпечному, хоч і потріпало паруса, та не зламало щогли духу, не кинуло на рифи скороминущих насолод, мілину ледарства, не розтрощило об скелі безнадії, тільки й розляглося хитавицею безкінечного океану варіантів напрямів мандрування, навіть під час штилю, бо дзеркальна гладь (між виссю і пучиною) засвідчує про курс у багатовимірність подорожі, той хто пізнав бурю, ніколи не утішиться пусканням бульбашок в егоцентричній калюжі нікчемної марноти. А, все, що було у трьохвимірному просторі – ілюзія. Адміністрації ПТУ, з її мастаками-вихователями, здавалося, що вони зуміли законтрити шпану бурсацьку, загнавши у стійло, із впевненістю класиків: “Хіба ревуть воли, як ясла повні”. А ми, ремиґали безкоштовне їдло, і не ревли, бо, не бидло – ЯРЧУКИ!
Поволі, в череді днів тривожні мислі змаліли, болісні потуги кардинального пристосування до жорстокої реальності знецінилися, сьогочасність покрилася мерехтливою пеленою збайдужіння, тисячі бурчаків негод розіллялися у спокійному річищі юдолі. Бурсаччина помаленьку просочилася у найпотаємніші закутки єства, відсікла ошмаття минувшини, постала нечулим бовваном накинувши зловісно-свинцеву тінь на майбуття. Спутане стадним інстинктом виживання зранене его ледь квилило в нетрях підсвідомості з останніх сил зовучи до спротиву.
То була звична світанкова пробіжка, дрижаки нестерпно сіпали оголений торс, принизливо величезні труси покрившись інеєм обважніло лопотали по колінам, доріжка рожевого гравію навколо стадіону вислизала ледь видима у мряці, розбиті шкарбани доброї сотні сонних бурсаків ритмічно гамселили знуджений щоранковий маршрут і, здавалося, тим зарядкам не буде кінця. Проклятущий камінець неприємно муляв ступню, накульгуючи мало-помалу відстав від групи, присів на фарбований скат смуги перепон, зірвав, не розшнуровуючи, черевика, витряс докучливий рінь.
– Встать, сучара, падла лєнівоє, бєгом бежать скатіна, пад юбкой атдихать в маманькі будешь мразь недоношеная! – сніп іскор сипонув з очей, по спині, потилиці розіллялася терпка вата судоми.
– Я тє пакажу как касіть ат зарьядкі сучьонок! – м’яко, уповільнено утолочувалися у живіт, груди, неспокійними тінями човгали по обличчю слизькі кеди. Зіщулившись, равликом рахував удари провалюючись у солодкий супокій.
На рожевій доріжці боляче іскрилася рань, стадіон бринів пусткою, сонечко зслизнувши горизонту дурнувато теліпалося в брунатному пагіллі, плескатий, одновимірний світ давив запаморочливим одуром. Вчепившись у круглобокий шарик вертлявої планети порачкував до турніка, видерся по вертикальній стійці, хитаючись покульгав до общаги. Вахтова, вихователі демонстративно повідверталися, накинувшись на ворох невідкладних справ, бо ж відомо усім, – пологівський мастак Ваня Манько, вчитель праці, тридцятирічний бобиль, родич директора СПТУ успішно застосовує безвідмовну методу кулачного аргументу – ефективного контролю і отриманням феноменальних показників у справі плідного виховання зграї вовчуків. За що справно отримував подяки од райвно. Та найбільше гордився емальованою бляшкою на лацкані лискучого, од жирних плям піджака, значком: “Відмінник освіти”. Подейкують, дослужився таки Ванько Манько до “Заслуженого вчителя України”. Шкода, що тільки молотком і кулаками вправно виписував кренделя мастацькі, а то дивись такого макаренка людствоб набуло, якби ще пером володів, марєсьєв, відморожений.
В медчастині, огрядна медсестра, давня знайома Манька, виписуючи направлення в лікарню невдоволено сопіла, злодійкувато зиркала то на розсічену губу, то на потиньковані синцями груди. Не зводячи погляду з її напружених ніздрів, кінчиками пальців відбивав на жирному дикті стола стола “Марш ентузіастів”.
– Шо, розторохтівся, ентузізіст! – гикнула.
– На! – гидливо тицьнула папірець в руки, смачно, цибулино зригнула, різко відкинулася на дерматинову спинку крісла, вибалушилася, роздратовано просичала:
– А, нєчява на зарядкє касіть, калі гнідьониш гнусний, вошь учітєльская!
“От рохля, усе знає?” – вигнувся, скрутив дулю, од дверей гойкнувши:
– А, шоб тебе хряк хрякнув!
Струс мозку – це така лафа! Можна спати до болі в нирках, чалапати в їдальню розвальцем, а там, для таких же підранених безпутних хлопчаків, стіл окремий, із сирниками, сметанкою, котлетками, запіканками! І не із абиякої тухлятини, а все усмак, по-домашньому. Повариха, тьотя Люся, старалася, бо ж знала хто лілові розводи під очима нам понамальовував, тільки й зітхала змахуючи сльозу.
То була перша відпустка у житті! Аніхто не бив, не принижував, не спонукав до нескінченної роботи! Та, найголовніше – страх зник. От немає його і все. Ну, прийде Манько в лазарет, що, з носака, йолоп, гепатиме травмовану гниду задля виховного моменту? То був мій виховний мент – не пертися проти течії, а скориставшись бездушним пругом затхлої ріки сягати свого моріжка смарагдового, по діагоналі, як лосось, хапаючись равликів-бурчаків, безстороннє споглядаючи фантомні прояви короткометражного кіно власного життя. Усе скінченне.
Після одужання в гуртожиток вертатися не хотілося, та й безжальний Хронос пастельними мазками зняв чорно-білу простоту одновимірного світу впустивши у сприйняття напівтони іншого бачення, де грала кольорова гама веселкових грайликів людських відносин. Не вистачало тільки маленької свободи котру дарували гроші. Та нестерпність тотального безгрошів’я знімалася непомірним гаруванням на розвантаженні вагонів, здебільшого з вугіллям, за червінець. Марево паперового знаку чарівним порухом висотувало із широченних відсіків тонн чорної лави, а тупа біль у мускулах і мерехтіння ртутних мушок перед очей постфактум минали опісля хрумкого шелесту в кишенях крохмальних купюр. Заповітне бажання – уникнути гуртожитку реалізувалося через найм житла, всього за якихось одинадцять карбованців в місяць. Якось вештаючись кривими завулками зиркав у щілини між штахетами на затишні дворики охайних хатинок. Сонце кидало на розм’яклий асфальт довготелесі тіні передвечірнього зімління натомленого дня. Голова паморочилася од духмяного розкошування щонайрізноманітнішої смакоти. Солодко втягуючи хрумкі флюїди смаженини прихилився до розлогого стовбура старезної акації поволі сповз долі зачаровано розглядаючи ліниві силуети чудовиськ на палевій плямі потрісканої стіни: динозаврик лащився мами, тиранозавр насідав ультрамариновою горою (притінком сусідньої хати), супився, мляво хвицав довжелезним хвостом, здіймаючи сизі фонтанчики придорожнього млива. Перекошений стовп здригався, надокучливо дзижчав розладнаними струнами телеграфної душі.
– Ти шо тут дєлаєшь блять твою морду! – верескнуло під ногами.
Відсахнувшись завалився на бік, перед очей проплив низенький візочок на мініатюрних коліщатках, вірніше – сидіння табуретки обтягнуте дерматином. Попереду стирчали підігнутими штанинами оцупки стегон. В брезентових петлях дерев’яних дощечок пергаментно-коричневі кисті нервово гамселили глевку порохняву. Над коротким тулубом в червоній камізельці загрозливо тряслися жовто-сиві пасма скуйовдженого волосся, фланелева хустка вицвілими крилами сполоханого фламінго колотилася на плечах, пиптик висохлого носика роздратовано шмиргав гнівливо перекошуючи печене яблуко запорошеного обличчя. З-під безбрових дуг недобре лисніли безбарвні очиці.
– Раскудріть тваю мать! Чяво развалілса гадьйониш! – штрикнула під бік колотушкою.
– Та нічо, ось, житло шукаю, – розгублено пробурмотів висмикнувши з кишені пожмаканого червінця. Бабуся шпарко крутнулася довкруж акації, недовірливо позираючи на купюру ласо облизнулася, ображено кинула:
– Ну, не уважаєш, пацаньонок, шо та десятка, так, тьху, хіба то гроші, нє-є, так не пойдьоть, нє-є! – злодійкувато завмерла, кашлянула, награно-уповільнено запнула пасма сивого волосся під хустку, шамкнула скоромовкою:
– Руп зверху і ані копійки не вступлю! – подалася вперед не зводячи очей з червінця. Не витримавши нестерпної паузи рвучко підкотила до хвіртки, вправно клацнула зачовганою клямкою, не оглядаючись сухо кинула:
– Заходь, речі занесеш після оглядин, червінця досить, сьогодні я добра...
Червлені леза вечорового проміння чорнили густі сутінки невеличкої кімнати, на акуратно застелених ліжках ромбами біліли подушки. Підсліпувата лампочка підкреслювала спартанську невибагливість нового житла, спертий запах сирої землі викликав спонтанну відразу. А що робити…
До заходу сонця повернулися ще три постояльця. Господарка покликала усіх на вулицю, запросила на лавочку, хизуючись перед сусідками бурсаками-красенями. Довгоочікувана свобода відійшла мерехтливим маревом після безкінечно довгої тиради ґаздині про наші обов’язки, які, звісно, закріплені конституційним правом на труд, навчання і житло. Квартиранти звиклі до щовечірнього моралізаторства хвацько цвіркали слиною крізь зуби, колупалися в носі, солодко позіхали, штурхалися, і коли було проголошено сакраментальне:
– Я із вас сдєлаю гєроєв савєцкага саюза! – дружньо підхопилися, розвальцем почовгали в хату. В спину нісся в ультимативній формі перелік дріб’язкових принук щодо завтрашнього дня, і, страшилка, що зводилася до банальної комендантської години: підйом о шостій годині ранку, відбій о двадцять другій. Хто не згодний – хвіртки інших хатинок широко відкриті для невихованих лайдаків. Після відбою господа перетворювалася на неприступну фортецю. Добрий десяток навісних замків перекривав всі входи і виходи. Дебела в’язанка ключів ховалася господинею під подушку, завбачливо перехоплена ланцюгом, що залишився у спадок після здохлого пса. Із самого початку сей скрупульозний ритуал дратував, та з часом сприймався як незначуща примха самотньої старої. І, якщо відкинути гіперболізовану ритуальність усі застороги зводилися до елементарних моральних норм: не смітити, не палити, не пити, не матюкатися, не пащекувати, не вештатися з місцевою шпаною, дівчат до хати не водити, справно вчитися, займатися спортом тощо. Тому, витримавши строгий кастинг строгої господарки постояльці вимогливо ставилися і до себе і ніколи не порушували жорстких настанов і напучувань. Звісно, юнацький максималізм на позір, мав відкинути таке тюхтійство й покірливість, та пережитий попередній бурсацький бедлам з нестатутними відносинами і хворобливим самодурством майстрів-вихователів схиляв до інстинктивного потягу до вивірених століттями звичаєвих імперативів співжиття в людських умовах, а не до дебільної солдатчини з військовою муштрою і камсівською маячнею про кардинальне перевиховання напівкримінального контингенту в гідних представників совківського майбутнього сересеру. А, хлопці ж, здебільшого селюки, нащадки махновців! Показна бравада маскувала практичну жилку – отримати грошовиту професію для утримання родини, а не байдики бити – тирити дріб’язок у випадкових перехожих, як це робила злюмпенизована місцева шантрапа.
Два роки проведені в затишних стінах охайної хатини, таки пішли на користь, а за суворими мораліте попрятниці приховувався трепетний інстинкт квочки, що не встигла виходити своїх курчат у часи бурхливої молодості й спрагло накинулася до плекання хоч і чужих, та таких як і сама, відторгнутих суспільством самітників
Замолоду, Емілія Іванівна, була ще та птаха: вправна залізничниця-кочегарка, передова комсомолка, успішна кандидатка до комуністичного бомонду, про що засвідчувала купа грамот у красному кутку, замість боженьки, побіля її скрині-ліжка, з приданим, яке так і не згодилося. Над паперовою марнотою навкіс красувалася імпозантна ганчірка: “Пабєдітєлю саціалістичєскага труда”. У частих суперечках, Емілія Іванівна, аби не розгубити дорогоцінний авторитет через брак аргументів прожогом зиркала на червоний куток, значуще тицяла пальцем у вимпел, завмирала й фальцетом виводила безапеляційний довід:
– Та шо ви понімаєте в жизні сопляки! Бурубляхи ще не висохли, тарахкають під штанами, учити вони мене будуть, сосунки! Училка ще не виросла! – смачно спльовувала, гонористо від’їжджала у затінок акацій ховаючи кутиком вицвілої хустки зрадливі сльози. Винувата усмішка розгладжувала пожмаканий життям восковий лик вертаючи у рожевощокі видива соковитої молодості. Тарані фаланг вправно підладжувалися до бравурних маршів сухо відбиваючи епохальні ритми ненаситної штурмівщини. Вправні дівчиська завзято гепали кайлами землю, прудкі парубки грайливо літали з тачками, а вона, передовиця-кочегарка пролітаючи на крикливому паровозі дивилася на ту силу-силенну люду й хвацько шпурляла у ненажерливу топку тонни глянсового вугілля, мугикаючи в так ошалілому гоготінню розпашілої топки марш залізничників.
Летючий “пьєтушок” “Пологи – Чаплино” пронизливо верещав, шпарко паром шпарив палевий полин хапаючи чорногривим арканом нестерпну голубизну задивованого неба понад барвінковим овидом майбуття обітованого, де всесоюзна кочегарка Мілка тріумфально перевиконувала тьму тьмущу найнеймовірніших соцзобов’язань кидаючи виклик самій Паші Ангеліній. Та що там Паша – Стаханову! Льохє! Диви, герой баталій картопляних, пневмодовбня погризла пласт тендітний, бригада зішкребла все в вагонетки і в депутатство пропуск довгожданий! А Мілка чим згірша, чи статурою не вийшла, чи розумом? Ай не дивовижа, цюкати пневмомолотком, і дурень зможе, а от спробуй лопатою, із тендера в топку зміну вугляк повергай проклятущий! Ондечки скільки грамот і подяк на стіні красується. Партія і камсамол, то не хухри-мухри аби якесь, а, ого-го! Пильнують, знають все усеньке про кожного громадянина сумлінного, відданого, справно відмірюючи – каждаму па патрєбнасті і па труду, та па-справєдлівості.
– А у твоєї мамки грамоти єсть? – мрійливо перепитала, перехопивши мій зачудований погляд од розцяцькованої фантиками стіни.
– Нема, – знічено шморгнув носом.
– А ким працює мама?
– Учителькою…
– Отож, антілігенція, патрєбності нікакой, а труда єсчьо мєньшє, за шо грамоту давать, тут і пролєтарьятом і нє пахнєт, ні лопати, ні уголька, ні паровозного свистка… вот такой інциндєнт, – збайдужіло колупнула у вісі мізинцем стара, не до ладу шамкаючи:
– Фільму про Анку, пулємьйотчицу хочу, в лєтнєм кінотеатрє! Ото лупила мужиків, зашибісь, – гикнула радісно, клюнула носом у груди, хропнула.
І снилося Мілці, як у кремлівських палацах грамоту їй вручали, з вимпелом і медаллю лискучою. Сам генсек ткнув позлітку в блузку, відступив, помилувався… й кинувся пристрасно обіймати Мілку, кліщем, по-партійному, що павук всмоктавшись, в засос, потім крякнув вдоволено, витер рукавом губи. Промову вів. Урочисту. Про звитяжні звершення красуні-активістки, передовиці-кочегарки! В кінці виступу зробив значущу паузу, оскалився хитро, випалив:
– Атнинє пастанавляю шта на слєдуіщіх вибарах будєм дєлєгіровать вас у самий што ні на єсть верховнєйший савет, канєчна са всєми витєкающімі атсюда паслєдствіямі!
– Ура!!! – закричала одуріла зала, підхопилася навшпиньки проводжаючи невпинно-бурхливими аплодисментами новоявлену представницю народу. Вона ж, розчервоніла, кланялася, задкувала, потім похопилася, гордливо розправила груди, чайкою метнулася до краю сцени скрикнувши:
– Служу радному народу і партії любімой! Клянусь атдать всє сіли на восстановлєніє страни ат... ат, – запнулася, захрипіла.
Коляска покотилася на биту дорогу, голова сухо гупала об висхлі груди, безумний позирк вхопивши далекий силует авто, спружинив тіло, вернув у пряне надвечір’я й нестерпний жах старечої недолі. І так їй шкода стало себе, сльози бростками сухими покотилися по пергаменті щік, старенька розгублено пролепетала:
– Аж у кремль, верховодити просили тілько-но, щасливим народом найсправедливішої країни рад, гад твою морду, так, як же вони, людоньки без мене, осиротіли ж, я ж бо таке щасливе життя подарувала б бідолашним, – і, давай гамселити дерев’яними колотушками оцупки у підігнутих ватниках. Чотирьохколісний візочок закружляв здіймаючи клуби пилюки. Пацани-бурсаки зіскочили з лавочки, переглянулися значуще, подалися до хати.
Злі люди пащекували : “Дудлила сивуху Емілія, безбожно”. А вона, сердешна, натомлена, після робочої зміни блукала безпам’ятно поміж сталевих струн зболеної душі, раз по раз здіймала почорнілі од вугільного пилу кулачки, скрикувала раненою птахою, б’ючись у нечулих лабіринтах товарняків безпремінно плакала. В її, колись ніжні долоньки, хижо впивалися заскорузлі мозолі, білі рученьки, замість пестити коханого, пуцували лискуче древко лопати вергаючи гори вугілля. Так, пила... Але ж не у робочий час, а опісля. “Так сказать, для сугрєву, і во здравіє партіі радной”. Ну, усі ж устаканювалися приймаючи на грудь сотку, другу, щоб… “мєчти сбивалісь і паровоз мчал, ну… шоб – в камунє астановка”.
От і Мілка, хильнувши біленької вже й не відчувала у крижах гострих пазурів нестерпного болю, поволі танули льодяні голки в натруджених руках, затихало надокучливе цюкання молоточків по перетиснутих чавунним обручем скронях. Натомість, ось воно – всенародне визнання, у гранчаку, на денці, коли залпом, пречуттям солодким розливається у грудях, огнем революційним пломеніє! Кличе! Веде до жаданої мети, ще трішечки, на посошок і ось, нарешті…
Ну, хильнула зайвого маленька Мілка після важучої зміни. Третій тост, за “побєду в сацаалісчічєском сарєвнаваніі”, зморив горлицю, оспали крила, сповзла на масні половиці паровоза. Машиніст смачно сплюнув у вікно, пнув бездиханне тіло, крякнув, потягнув дівчисько, за ногу, у тендер, як завжди, перепихнувся безбурно, через ширінку, висякався на зблідлу пляму обличчя ентузізістки, гидливо вчепився в її кирзовий черевик, затяг Емілію у машинне відділення, і… випхав у ніч. Тіло глухо гупнуло десь там, унизу. Паротяг, ліниво свиснув, презирливо чмихнув паром, позадкував неспішно у депо. Хруснули кісточки, сталевий пруг вирвав білі стегна із засмальцьованих ватників. То не ніженьки відтяли Мілині, то її залюблені ночі залляли кєрвами, розчавили діточок ненароджених, пірвали тонесенькі павутинки надії про славне депутатське майбутнє. Осиротіли мільйони громадян безпричальних. Хоча, вони про те сирітство і не здогадувалися. Казали, що Мілка оклигала тільки тому, що п’яна була, як чіп, серце ледь билося, от і кров не витекла, запеклася.
Ніженьки відрізало, але ж серце пломеніло. Рани зарубцювалися, а огром жадань незвершених на бурсаків зливала. До себе на перековку телепнів неотесаних брала, і не менше чотирьох! Котилася на візочку по буєракам, ще до зорі у гуртожиток, аби кастинг на вечірній перекличці влаштовувати задаючи каверзні питаннячка , звісно із дозволу свого давнього приятеля, директора ПТУ Козака Василя Івановича. Тримаючи недотеп в єжових рукавицях завжди повторювала, що вони тільки вінтікі, болти сталеві, з пролетарською нарізкою, аби колись справно – на гайку марксизму-ленінізму припасувалися! Бризкаючи слиною безперестанно торочила про комуністичні ідеали розмахуючи потріпаною брошуркою “Морального кодексу комуніста”, вставляючи раз по раз крилаті цитати – надійно законтрюючи ними, наче шплінтами віру у щасливе майбутнє. Коли непіддатливі до перековки бурсаки віджартовувалися, скаженіла, викидала істерично, по-лєнінськи, правицю, гавкаючи:
– Я із вас єсчьо сдєлаю ґєроєв савєцкаґа саюза, шантрапа падзаборная! Рвучко розверталася на чотирьохколісному візочку знавісніло гамселячи дерев’яними брусками по палевій порохняві. Потім мовкла, довго вдивлялася в поза-обрії своїх світів й гордою поставою, урочисто, ритмічно, красиво, панночкою плила розбебеханим путівцем у депо, на побачення, до своїх любчиків паровозів, протяжно, тигиткою квилячи:
“Таваріщь, я вахти нє в сілах стаять,
Сказал качєґар качєґару.
Аґні в маіх топках савсєм нє ґарят,
В катлах нє сдєржать мнє уж пару...

Нєт вєтра сєводня, нєт мочи стаять.
Саґрєлась вада. Душна. Жарка.
Тєрмомєтр паднялса аж на сорок пять,
Бєз воздуха вся качеґарка”.