Подаруйте мені свій листочок...

У ті моменти, коли мені дуже погано падає дощ. І хоч сьогодні перший день літа, я твердо знаю, що то плаче осінь. Вона вже недалеко, на сусідній планеті, чекає поки літо вдосталь награється яблуневим цвітом і нарешті дозволить їй народити соковиті плоди. Люди її не чекають. Для школярів — це повернення до науки, для дорослих постійний дощ і рідке болото. Але ж вона не обмежується лише цими двома провісниками осінньої пори!

Скільки себе пам”ятаю завжди любила жовті листочки. Кожен із них був мрією, і, здавалось, чим більше зможу скласти їх у запашний букет, тим більше мрій вдасться зачинити у власній кімнаті. Сотні таких листочків принесла додому, а сьогодні вперше за увесь цей час замислилась над тим, що я могла випадково прихопити і чужу мрію. Зараз вона стоїть у моїй вазі, а її власник, ще не зовсім зневірившись, блукає парком, шукаючи свій листочок. А що, якщо усі вони чужі і моя серед них лише одна? Намагаючись зберегти запах осені впродовж року, я пограбувала сотні людей, забрала у них найдорожче — мрії. Проте пізно ж не буває ніколи. Сьогодні ж роздам їх людям, залишу собі лише один, найменший листочок, я й так уже вдосталь намріялась! А якщо мрія не потрапить до свого власника? А якщо мрії переплутаються між собою? Та й не знаю я кому яка належить... Я роздам їх і в світі запанує Хаос. Люди зненавидять мене спочатку за те, що я вкрала у них мрії, а потім за те, що віддала їх у чужі руки. Ніхто не повірить у мою невинність. Але краще померти у боротьбі, аніж все життя ховатись.

Сьогодні я зібрала усі засушені листочки і вирушила їх роздавати. Люди здивовано підводили очі, не розуміючи, хто я така і для чого їм ті листочки. Одні мене фотографували, інші кричали, що я божевільна, а треті боялись підходити — думали, що то чергова політична агітація. Я жодного листочка не роздала. Повернулась у той парк, де щороку їх збирала, сіла на лавку і заплакала. Повіяв сильний вітер і не встигла я підхопитись, як мої листочки уже полетіли. Я бачила усміхнені, часом зворушені до сліз, людські очі. Вони повірили у диво — купа осені у перший день літа... Згодом я помітила, що листочок залишився лише один — той, що у мене в руці. На серці стало так легко. “ Тепер усі щасливі! А я тримаю у руці те, чого не могла вирізнити з-поміж усіх інших — власну Мрію”, - подумала я собі.

До мене підсів якийсь чоловік із темними, як ніч, очима і тоненькою борідкою.

- Подаруйте мені свій листочок. Я синові віддам.

- Не подарую. Він мій.

- Зробіть дитині приємне.

- Діти і без того надто розбещені, - відповіла я злісно.

- Минулого року померла його мати, моя дружина.

- Пробачте, я не хотіла...

- Нічого, - перебив мене чоловік. - Я ніколи її не кохав.

- Для чого ж одружувались?

- Через цю дитину.

- Дитину можна було виховувати і поза шлюбом.

- Я свято вірив у те, що зможу її покохати. Думав, що дитина якось зблизить нас.

- Помилились?

- Помилився лише я, коли піддався миттєвій спокусі.

- Всі люди помиляються.

- Чому ти не запитуєш від чого вона померла?

- Це не моє діло.

- Вона не померла. Вона кинула мене з дитиною на руках. Зараз живе за кордоном.

- Мені вас жаль.

- Усе добре.

- Тримайте листочок... і вибачте. Я мушу йти.

- Звісно, ідіть. Дякую...

Я зірвалась з місця, вхопила сумку, але щось змусило мене зупинитись. За спиною почула їхню розмову.

- Тату, то була мама?, - питав, схлипуючи малий.

- Ні, синку, то була та, про яку я мріяв усе життя. Тримай листочок.



01.06.2010р.