Ніколи не думала над тим, що мені потрібно для щастя, бо свідомо розуміла, що щастя — поняття абстрактне. Уявляла його маленькою торбинкою, яку довго шукаєш у всіх крамницях світу, мариш, сниш нею, і раптом знаходиш, усюди носиш за собою, боячись того, що хтось може її поцупити. Проте минає час і твоя чарівна торбинка перетворюється на стару дешеву торбу, до якої тобі вже нема діла. Отаким було Воно, моє щастя.
Часом шукала те щастя у натовпі. Сама собі давала кумедні запитання, на зразок : “ Цікаво, а які у нього очі?”. Відповіді ніколи не чула, бо душа моя надто тихо щось шепотіла.
Коли я вперше тебе побачила, то відразу зрозуміла, що у щастя очі такі, як у тебе — весело-сумні, у щастя твої губи солодко-гіркі, у щастя твої руки тепло-крижані. У щастя є все те, що притаманне тобі одному. Щастя ніколи не дивиться людям в очі, чомусь ховає свій погляд між хмарами. Щастя ніколи ні з ким не сперечається, так наче його все влаштовує. Щастя годинами мріє про майбутнє, уявляючи себе через десять років. Щастя не любить фотографуватись, тому що боїться поглянути на себе в старості. Щастя ночами плаче, хоч вдень робить вигляд цілком задоволеної людини.
Мені заздрили усі, хто розумів, що я тримаю в руках справжнє людське щастя. Коридорами проносились нові плітки, а за спиною у мене народжувались свіжі історії. Але було байдуже, що мене ненавидить увесь світ, головне, що ти мене любиш. Любиш такою, як я є: такою шаленою та невгамовною для друзів та знайомих і такою ніжною, спокійною у тебе на плечі. Наврочили... Тепер мене люблять та поважають усі, а ти... Мені більше ніхто не заздрить, бо вже нема чому заздрити — в моєму серці пусто.
Згадую ті вечори, коли ховала тебе від знайомих, щоб не було зайвих розмов. Ти щось казав роздратовано, а я собі знала, що повинна робити. Скільки ж було тих вечорів? Сім, вісім чи десять? Та я не вечори рахувала, а хвилини, секунди — так виходило більше. Згадую холодний мультифруктовий сік на твоїй кухні. Саме він, обморожуючи горло, нагадував, що я не сплю, що ти поруч і це правда. А ще згадую миті, коли ти виходив мені назустріч. Завжди із сміттям. Так-так, я знаю, що ти виносив його лише раз на тиждень, тоді, коли я приходила.
Я ніколи не відводила погляд першою, а ти ніколи не дивився людям в очі. А згодом все обернулось навпаки. Я не могла витримати твого пронизливого погляду, який, здавалось, оголює мене до самої душі.
Для чого правду таїти? Я й досі шукаю твій образ серед тисячі інших, навіть тоді, коли знаю, що тебе там немає. Звісно, перестала штурмувати тебе повідомленнями в інтернеті, але ж не просто так, а для того, щоб ти був щасливим. “Якщо любиш — відпусти, твоє до тебе вернеться”, - хтось сказав. А моє не повертається. Або ж воно не моє. Я щовечора молюсь за тебе. Прошу у Бога, щоб той подарував тобі щастя, таке, про яке ти мрієш, таке, яке грітиме тебе холодними зимовими вечорами. І я впевнена, що Бог почує. У мені вже немає жодної сльозинки, бо усе витекло. Кожен рядок вірша, пронизаний тобою. Кожне слово із твоїм запахом. І знаєш, наступного разу разу я заплачу лише тоді, коли побачу тебе з немовлям на руках і красивою дружиною. Заплачу від щастя. Нехай біль з”їсть кожну клітину мого єства, але я не здамся, не нагадаю більше про себе.
Маленька чарівна торбинка колись таки стане старою сумкою, але вже не мені вона належатиме — я її не втримала. Хтось інший поскладає у неї своє добро і вирушить у довгу подорож — до Раю. А я й далі шукатиму Своє у натовпі.
Я часто запитувала себе : “ Які у щастя очі?”. Відповідь доносилась печальними звуками скрипки :” Такі, як в тебе — весело-сумні”. Так, такі як в тебе. А ще у щастя такі ж губи — солодко-гіркі. І руки в нього також тепло-крижані. А знаєш, яке у щастя серце? Так, таке як у тебе. Там мене немає.


31/05/2010