- Тату, а пам"ятаєш ту жінку, з якою ти говорив у парку?, - запитував маленький Юрчик, вкладаючись спати.

- Пам"ятаю. А що?, - відповідав насторожено Максим.

- Нічого. Просто вона така красива... Схожа на осінь, яку малюють у нашому "Букварику".

- І справді, схожа.

- А пам"ятаєш, ти сказав, що все життя про неї мріяв?, - продовжував малий.

- Пам"ятаю.

- А що воно таке - "мріяти"?

Максим на мить замислився. Сам до кінця не розумів змісту цього чарівного слова, то як міг пояснити його синові?
- Юрчику, давай поговоримо завтра. Мені здається, що вже дуже пізно і тобі пора спати, - шепотів Максим, вкриваючи малого ковдрою.

- Тату, що означає "мріяти"?, - наполягав малий.

- Ну, гаразд. Мріяти - це дуже чогось хотіти.

- Це як мобільний телефон?, - усміхався Юрко.

- Ні, синку, це набагато більше. Мріяти - це бачити ту людину у снах. Мріяти - це не їсти, не пити, не працювати, бо усі думки зайняті нею. Мріяти - це бачити у кожній перехожій людині її обличчя. Мріяти - це слухати дощ і вчувати у ньому нотки її голосу. Мріяти - не означає бути щасливим, бо частіше від мрій болить серце, особливо тоді, коли усвідомлюєш, що все це лише мрії, які ніколи не стануть реальністю. Розумієш?,- змахнув сльозу Максим.

- Розумію. Мріяти - це бачити маму. Добраніч.

Максим погасив світло і зачинив двері у кімнату малого, вперше за шість років не поцілувавши його перед сном. Коли Юрко заснув, Максим нарешті дозволив собі заплакати. Надто довго ті буйні потоки свербіли у душі. Життя жорстоко з нього познущалось. Дружина покинула його, коли малому був лише рік. По суті, залишила обох дітей, бо й сам Максим у свої двадцять ледве плавав життям. Батьки відмовились чимось допомагати, мовляв, сам у всьому винен. Перший тиждень не відходив від пляшки - хотів залити горе алкоголем. А потім пожалів малого Юрчика. Влаштувався на роботу, винайняв няньку і весь вілний час присвятив дитині. Настя так і не дала про себе знати, жодного дзвінка не було.
Сьогодні Максим має все, до чого прагнув - квартиру у центрі Львова, дорогий автомобіль, хорошу роботу і, що найважливіше, семирічного сина. І все було б добре, якби не постійне нагадування про маму. Як довго ще йому це терпіти? Сил уже нема. Щоразу одне й теж. Щодня одне й те ж запитання :"Чому у всіх є мама, а у мене немає?". Щоразу пригнічений вираз обличчя, якась розгубленість і жодної відповіді. А звідки йому знати чому те стерво втекло подалі? Звідки йому знати, чому вона їх покинула? Часом хочеться й самому втекти, але ті думки швидко покидають голову, бо шкода малого. Чому ж Максима ніхто не шкодував?
І тут вона - втілення справжнього жіночого тепла, ніжності і байдужості водночас. Така приємна на дотик і така холодна в очах. Осіння, але ж із весною у серці, впевнений...
"Схожа на осінь", - бурмотів собі під ніс Максим, вимикаючи світло у кімнаті.