Мені часом хотілось стати маленькою частинкою вітру, щоб літати світом і допомагати нещасним. Дивлячись на міжусобні війні, хочеться закричати на весь голос : " Припиніть!". Проте нікому немає діла до того, чого хоче маленька дівчинка із заплаканими очима...
Чомусь Він викликав у мене довіру. Ніколи раніше не бачила сумніших очей. У них змішались багаторічний біль із теплим відчаєм. Відразу зрозуміла, що життя Його сильно побило, що Йому важко. Але зрозуміла й те, наскільки він сильний, наскільки терплячий.
Усі знаки, які підкидає мені осінь вважаю доленосними. Чомусь у ту мить, коли я нарешті знайшла свою мрію, на порозі мого серця зупинився Він і попросив ту мрію віддати. Як могла я віддати те, чиїм пошукам присвятила добру частину власного життя. "Це всього лише листочок", - сказав би хтось розумний. Але ж для мене то душа заплаканої осені...
- У тебе щось сталось? - запитав мене Микола.

- Все добре, - відповіла без зайвої уваги.

- Ти змінилась останнім часом.

- Приємно, що ти помітив мою нову зачіску.

- Та ні, ти змінилась у плані психологічному.

- Звідки ти знаєш, що твориться у моїй свідомості? Не кажи дурниць.

- Ти більше не розповідаєш мені про свої мрії.

- У мене більше нема мрій.

- Не вірю. Ти єдина з усіх кричала про те, що без мрій людина мертва. А я ж бачу живий вогник у твоїх очах.

- Кричала, ти правий. Але ж усім властиво помилятись, і я не виняток.

- Ти таки змінилась. Я знаю, що ти щось приховуєш.

- От і чудово.

Микола був впевнений у тому, що я захворіла. Передумав уже всі варіанти, навіть телефонув до мого особистого лікаря, пропонував гроші, але той не розповів йому жодного слова. Та й правильно, бо це його службова таємниця.
Прикро це визнавати, але я й справді занедужала. Точніше, занедужала моя втомлена від постійних поневірень душа. Їй стало надто тісно перебувати у цьому тілі. Вона не бачить жодних перспектив у цьому житті. Вона стала німою. І якби не намагалась я витягти її на розмову ( навіть суху), нічого з цього не виходить. Їй потрібна інша душа - та, яку можна приголубити, розповісти про найпотаємніше, зацілувати до втрати пульсу. Одна така душа вже мене покинула. Минуло півроку, а я досі не можу отямитись. Ночами сняться страшні кошмари. Я бачу як мою рідну душу намагаються задушити, вбити чи просто якось нашкодити. Я й себе часто бачу у снах. І, що найгірше, я ніколи не можу нічого з цим зробити. Складається таке враження, що мене змушують дивитись на смерть близької мені людини. А я стою така нікчемна і втираю сльози.
Часом прокидаюсь зі сходом сонця. Дивлюсь як на горизонті з"являється велике розжарене коло. Сльози самі собою котяться по щоках. Не хочеться ні жити, ні любити, ні вірити...
Але коли згадую наше вчорашню випадкову зустріч у парку, то сльози висихають. Так, висихають на обличчі, так, висихають і в душі. Я не знаю, хто він, не знаю звідки, але знаю, що серце у нього гаряче і знаю, що він дуже любить свого сина. А ще у нього чудовий малий. Його блакитні очі зачаровують! Ні, не шкодую, що віддала Йому той доленосний листочок! Нехай оте маленьке диво, щоразу вдихаючи терпкий аромат осіннього листя, вчиться мріяти...