Спогади - найважча із тих найважчих нош, які можуть висіти на плечах людини. Часом вони катують настільки жорстоко, що стоїш на межі між початковим божевіллям і божевіллям останньої стадії. Звісно, показуєш ( чи намагаєшся показати ), що ти сильна і сама можеш керувати напрямом своїх думок. Але правду не сховаєш : думки в сотні разів сильніші за тебе. А ще думки мають властивість матеріалізуватись. Тому думати варто лише про хороше. Щасливі миті мого життя - маленьке, проте дуже гаряче сонце, а спогади про ці миті - густі сірі хмари. І зараз здається, що вони заступили мені увесь світ, що навколо суцільна темрява.
Я прийшла до Андрія на роботу з єдиною метою - побачити його засмучені очі, що завжди таїли загадку. Натомість побачила чоловіка, вигляд якого просто таки кричав : "Я щасливий без тебе!". Набридло робити із себе жертву, тому я обмежилась традиційним "добридень". Наступних п"ять хвилин захоплено спілкувалась з його колегами, хоча погляд мій був прикутий до нього. Андрій так і не обернув голову у мій бік. Ну і нехай. Я більше його не турбуватиму.
Хоча... Впевнена, що років через десять він прибіжить до мене зі сльозами на очах, та вибаченнями на вустах. А я доросла,
проте досі чомусь незаміжня, пожалію привида з минулого і дозволю прилягти поруч. Весь вечір він гвалтуватиме мою свідомість романтичним згадуванням всього, що колись між нами було, а над ранок добереться й до тіла. Коли прокинеться попросить їсти. Потім скаже, що я ідеальна дружина і запропонує вийти за нього заміж. Так, я скажу, що чекала цих слів усе життя ( не вмію брехати ). Так, я поцілую його у ліву щоку і промовлю наступне:

- Знаєш, любий, ти мені більше не потрібний, - скажу з хитрою усмішкою, ховаючи вологі очі. Насправді ж потрібний більше за повітря!

- Ти ж кохаєш мене! Ти ж десять років на мене чекала, - почне моє сонце, нервово добираючи аргументи.

- Кохаю! Кохаю надто сильно, але, на жаль, ненавиджу набагато сильніше! Повертайся до армії своїх прихильниць! Ти мені вже не ідол.

Потім викину його разом із старими фотографіями за двері. Увімкну "скрипку Моцарта" на повну гучність, щоб не чути його жалюгідного скавуління.
- Прощай, минуле, - скажу і змушу себе повірити у щасливе майбутнє.
Так, усе це станеться через десять років, а зараз я витираю туш, що маленьким човником пливе моїм обличчям. Занадто себе жалію? Ні, занадто його люблю.
Виходжу з під"їзду і бачу натовп переляканих людей, що втікають від дощу. Розкриваю парасолю і повільни кроком рушаю до місця призначення. Ні, просто рушаю.
Під розлогим каштаном помічаю старенького дідуся із доволі жалісним виразом обличчя. У нього мокрі очі. І мокрі ноги. Тоненький піджачок багряного кольору, кишені якого рясніють бідністю, розвівається на вітрі. Дідусь замерз, напевно, а я стою навпроти нього - теж заплакана. Починаю щось шукати у власній сумочці, розміром із подорожню валізу. З того, що можна з"їсти лише "Снікерс". Навряд чи дідусь таке їстиме. Гаразд, дам йому грошей. А якщо його пригнічений вигляд - лише фікція і все наперед продумано? Що якщо оту десятку він обміняє на стакан? не дам йому грошей.
Підходжу до старого і простягаю "Снікерс". Він боїться простягнути руку у відповідь. А я ніколи не хвалилась терплячістю, тому всунула батончик йому в кишеню. Пройшла два кроки і повернулась. Віддала дідові свою зелену парасолю ( вона приносила щастя ). Дід узяв її і моїм тілом пронеслась хвиля крижаного болю. У діда не було одного ока. Ні, мені не було гидко, і навіть не страшно. Просто стало шкода.

- Дякую, - сказав захриплим голосом старий так, ніби вже сотню років ні з ким не розмовляв.

- Будь ласка. Мені вона не потрібна. Я люблю дощ, - відповіла піднесено я.

- І він тебе любить, - сказав дідусь і пошкандибав вгору парком, залишивши мене під зливою. Мокре заплутане волосся лізло в очі, а власну туш я відчула на смак. Вперше в житті зрозуміла, що означає промокнути до нитки. Так у нас кажуть. Але я не до нитки промокла, а до самої душі.
Душа, що вмирала від спраги цілу вічність, нарешті отримала бажану насолоду.