Перший голос
Другий голос
Третій голос
Четвертий голос

А тепер – тільки сад, як непам’ять, у всесвітньому домі
твоїм.
Сад садити – як дім запалити, тож одвічний свій сад запалім.
Дім – як сад твій, і що тобі треба – поразки?
У соборі літанія лине твоя...
У божественнім храмі молилась не раз ти.
Але змила молитву із лику віків течія.
Наслухай, наслухай же маленьку нічну серенаду.
Наслухай, наслухай же вітальну божественну ніч.
Двоє ніжних дерев із померлого саду – в сяйві свіч.
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Поночі він схопився і заплакав. Йому
ввижалися вічні сліпці, які простують у вічність із своїми
сліпими поводирями. Вічні сліпці, транзитні.
Дві ріки злилися водно й завирували довкола.
Голова оберталася довкола своєї осі, як глобус...
На синьому тлі глобуса застигали вітрильники, простували
сходинками паперті до неба білосніжні собори із золотими
глобусами бань.
О саде душі моєї, соборе!

ДРУГИЙ ГОЛОС. А соборні свічуи співають – „Ісайя!”
Забутому саду, соборному саду – „Ісайя!”
Собор, наче свічка соборна, горить і згасає.
Ісайя!
І білість зимова – викрита змова.
І стан твій, і голос, молитва і мова.
Як викрита змова – зима злотосяйна.
Ісайя, ликуй же о діво!
Ісайя!
Соборні свічки розгоряються й гаснуть...
Закінчуйте вчасно! Закінчуйте вчасно!
Та б’ється ріка в білий берег зимовий.
І на плащаниці твій лик пурпуровий.
А ми потонули в невірі, зневірі,
Навчіте нас мови, о птахи і звірі.
В саду, в Пантеоні дерева стинають.
Це вічна Голгота, наш сад Гетсиманський, кого розпинають?

ТРЕТІЙ ГОЛОС. Уночі до мене прийшов Бог, сяючий, як сад. У
білому, як собор. Я не смів і глянути йому у вічі.
Прийшов до мене Бог, а може, то був усесвітній нічник.
Сад упав на коліна.
І я на коліна упав, наче сад.

ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОС. У саду – тиша. У саду – тихий блюз од
початку світа.
Як початок од стін.
І тоді я збагнув, кого мені не вистачало все життя.
Пустелі?
Ні.
Не вистачало голосу Господнього – для всесвітнього нічника,
і голосу голосів, і пісні пісень.
Опівдні віку, в полуденний скін св. Себастьяна...