Колись у мене не стане вже сил, щоб жити далі. Я ходитиму мокрими львівськими вулицями та лякатиму перехожих своїм гидким обличчям, вкритим не зморшками, а злістю. Так приємно буде отому страховиськові бачити налякані очі маленьких дітей і розуміти, що їм також страшно. Я купуватиму квіти у бабусь із Привокзального ринку, а потім, зібравши численну публіку, топтатиму їхні тонкі голівки, ніжні стебельця, крихітні листочки. Я пройду повз якогось жебрака і зупинюсь, щоб забрати у нього все, що за день накидали. Заберу, не втікатиму, просто собі піду, він же не зможе мене наздогнати — у нього ніг нема. Я трощитиму все на своєму шляху, щоб люди навіки забули оту святеньку дівчинку із добрим серцем. Так, із добрим серцем означає, що їй можна плювати в душу, а вона нічого не скаже, промовчить, і лише вночі диким болем випливуть на папір якісь рядки...

Колись у мене ще будуть сили, щоб жити далі, просто не буде бажання. Тоді я пройду повз колишніх друзів і кожному подарую сотню: одним — гривень, другим — поцілунків, третім — теплих слів, а четвертим — фотографій. Більшість із них відразу почне жалюгідно скавуліти, мов бродячий пес : “ Не йди... Нам тебе бракуватиме. Не йди... Не йди..” . Я почну реготати із того, наскільки всі вони корисливі та підлі створіння. Звісно ж , якщо я піду, то хто потім ввас жалітиме? Хто сприйматиме такими, як ви є? І лише декотрі із вас скажуть із дивним усміхом : “Іди! Там тобі буде краще!”. Я подякую за їм за минуле і побажаю щасливого майбутнього. Піду собі на край світу...

Колись у мене будуть і сили, і бажання, щоб продовжувати жити, але не буде часу. Він просочиться крізь пальці із космічною швидкістю і надішле попередження на мою електронну адресу : “ Вже скоро.”. Я вже нічого не робитиму. Просто сяду і посиджу трохи в режимі очікування. Перечитаю усе мною написане, можливо, дещо викину, щоб ніхто того вже не читав. Згадаю кожне погане діло, зроблене мною, і трохи, може, злякаюсь — тепер доведеться за все заплатити. Згадаю й кожну добру справу — за неї буде нагорода. Перегляну старі фотографії і заплачу, бо на жодній Тебе немає. Ти ховався від об”єктива мого “Кенона”. Багато років берегла тебе у пам”яті, а тоді, коли прийде час прощатись із життям, я не зможу тебе згадати. Напевно, це буде найважчим покаранням...

Колись захочеться і вернути втрачене, і знайти загублене, і просто попросити вибачення. А сьогодні просто боюсь дивитись чи не прийшло щось на мою скриньку...



06/06/2010