-Я не вмію обманювати, - сказав мені одного разу Львів.
-Чому ж тоді не розповідаєш мені про свої таємниці?
-Я просто дещо приховую. Але ж не обманюю.
-Ти казав, що усі зустрічі — невипадкові.
-Так, але ж ти також казала, що не така як всі...
-Я не така!
-Ну от. Саме тому мої закони тебе не стосуються.
-Я любила гуляти з ним засніженим парком.
-Він тебе використав.
-А я досі його люблю.
-Він чужий. Він тобі не належить.
-Ти знову обманюєш.
-Я не вмію обманювати.

Львів завжди приваблював мене спокоєм. Проте одного дня я зрозуміла, що ненавиджу це місто з усіма його вулицями, трамваями, спогадами. Звісно, не Львів винен у тому, що ми зустрілись. Але чомусь ми зустрілись у Львові. Суцільна брехня навколо.
“Заборонено курити у громадських місцях”, - чую з радіоприймача. А я палю усюди, де тільки можливо і нічого мені за це не роблять. Жодних штрафів, жодних протоколів. Жодного міліціонера... Звісно, вони ж не зобов”язані ходити містом у таку спеку.
Чекаю свій трамвай. Колись мріяла про такий, що везе в нікуди. А тепер молюсь, щоб з”явився чарівний трамвайчик, який забере мене з цього холодного міста. Скажете, що на вулиці плюс тридцять? Не збрешете. Чому ж тоді душа замерзла?
Біля церкви Анни сидить якийсь бродяга. В одній руці одноразовий стаканчик, а іншої нема. Просить милостиню. Дивуюсь із того, щоб люди зупиняються, бо думала, добрих людей не зосталось. Але кожен кидає бодай копійчину, щоб не дозволити старому померти з голоду. Чомусь я не даю йому нічого. Не шкода, ні. Просто не хочеться. Вигляд у нього п”яний, а я терпіти не можу алкоголіків. Спостерігаю за ним ще десять хвилин і бачу, як жебрак підводиться, висипає монети у кишеню, викидає стакан у смітник. Іде собі. Зупиняється, щоб щось поправити. Бачу як з рукава непомітно вилазить брудна рука. Ось і зцілення. Тепер, коли назбирав на пляшку горілки, уже немає сенсу бути інвалідом. Крокує з опущеною вниз головою. Опущена не від сорому, а від того, що п”яний.
Баба Рузя вже сорок хвилин стоїть під тією ж церквою Анни і намагається сісти у маршрутку. Каже, що жоден водій не зупиняється, а якщо й зупиниться, то молоді заповнять увесь простір і їй вже туди не пробратись. А ще каже, що жити зовсім не хоче, бо нікому не потрібна. Приїздить до Львова із сусіднього села, щоб годувати голубів. За проїзд готова платити, не те, що інші — показують посвідчення і піднімають молодих, щоб сісти. Вона ж не така. Каже, що можна і в самих дверях їхати. Не вірю у те, що усі водії такі жорстокі, але бачу, як бабця висовує зморщену руку, а автобус мчить, навіть її не помітивши. Сама зупиняю. Заходжу у 88-му і допомагаю бабусі піднятись. Якийсь хлопчина дає їй місце, а я даю водієві дві гривні. Переконавшись у тому, що моя старенька сидить, виходжу і проводжаю поглядом “забиту” маршрутку.
Скільки жорстокості таїть у собі величне місто Львів? Ні, її не виміряєш ні годинами, ні кілометрами, ні кроками. Її вимірюють людськими душами. Так, варто радіти, бо тебе люблять, тобою захоплюються, інколи ненавидять. Але ж до тебе щось відчувають. А баба Рузя, покинута. І жебрак той покинутий. Вона годує голубів. Він заливає горе алкоголем. У кожного своя дорога. А може у них також є рідні, які чекають їхнього повернення? Може, й нема... Проте дещо у них є спільне — Львів. Величне місто Лева. Холодне місто літньої спеки. Щасливе місто, сповнене відчаю. Може, й мені приписати себе до цих двох? Сама вештаюсь вузенькими вуличками аж до вечора, тому що страшно самій сидіти вдома. Боюсь, що спогади налетять і душитимуть доти, доки не визнаю : “Досі люблю...”.
-Чому ж ти, Львове, знову обманюєш?, - запитую у нічного міста.
-Я не обманюю. Я лише дещо приховую...

09.06.2010р.