Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.15
09:45
Прохолода вечорова,
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
2026.09.15
08:33
Від брам солоних і строкатих
І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
І Ромоданівського тракту
Тікаю, ніби справжній Гудвін*, —
Раптово серцем ставши в п’ятах.
Корній тримається коріння,
Місцина місячна — вологи,
Щур — гарбузового насіння,
2026.09.14
23:49
комусь цікаві теми
глобальні
та космічні
логічні піруети
на фоні чорних дір
хтось
обирає розпач
межуючий із відчаєм
глобальні
та космічні
логічні піруети
на фоні чорних дір
хтось
обирає розпач
межуючий із відчаєм
2026.09.14
13:54
Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
2026.09.14
12:13
Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
2026.09.14
09:55
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
2026.09.14
07:16
З-під вій - блакить небесна,
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознаки
І поклики з-під вій
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознаки
І поклики з-під вій
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юлька Гриценко (1990) /
Проза
/
Крик душі
Місто обману
-Я не вмію обманювати, - сказав мені одного разу Львів.
-Чому ж тоді не розповідаєш мені про свої таємниці?
-Я просто дещо приховую. Але ж не обманюю.
-Ти казав, що усі зустрічі — невипадкові.
-Так, але ж ти також казала, що не така як всі...
-Я не така!
-Ну от. Саме тому мої закони тебе не стосуються.
-Я любила гуляти з ним засніженим парком.
-Він тебе використав.
-А я досі його люблю.
-Він чужий. Він тобі не належить.
-Ти знову обманюєш.
-Я не вмію обманювати.
Львів завжди приваблював мене спокоєм. Проте одного дня я зрозуміла, що ненавиджу це місто з усіма його вулицями, трамваями, спогадами. Звісно, не Львів винен у тому, що ми зустрілись. Але чомусь ми зустрілись у Львові. Суцільна брехня навколо.
“Заборонено курити у громадських місцях”, - чую з радіоприймача. А я палю усюди, де тільки можливо і нічого мені за це не роблять. Жодних штрафів, жодних протоколів. Жодного міліціонера... Звісно, вони ж не зобов”язані ходити містом у таку спеку.
Чекаю свій трамвай. Колись мріяла про такий, що везе в нікуди. А тепер молюсь, щоб з”явився чарівний трамвайчик, який забере мене з цього холодного міста. Скажете, що на вулиці плюс тридцять? Не збрешете. Чому ж тоді душа замерзла?
Біля церкви Анни сидить якийсь бродяга. В одній руці одноразовий стаканчик, а іншої нема. Просить милостиню. Дивуюсь із того, щоб люди зупиняються, бо думала, добрих людей не зосталось. Але кожен кидає бодай копійчину, щоб не дозволити старому померти з голоду. Чомусь я не даю йому нічого. Не шкода, ні. Просто не хочеться. Вигляд у нього п”яний, а я терпіти не можу алкоголіків. Спостерігаю за ним ще десять хвилин і бачу, як жебрак підводиться, висипає монети у кишеню, викидає стакан у смітник. Іде собі. Зупиняється, щоб щось поправити. Бачу як з рукава непомітно вилазить брудна рука. Ось і зцілення. Тепер, коли назбирав на пляшку горілки, уже немає сенсу бути інвалідом. Крокує з опущеною вниз головою. Опущена не від сорому, а від того, що п”яний.
Баба Рузя вже сорок хвилин стоїть під тією ж церквою Анни і намагається сісти у маршрутку. Каже, що жоден водій не зупиняється, а якщо й зупиниться, то молоді заповнять увесь простір і їй вже туди не пробратись. А ще каже, що жити зовсім не хоче, бо нікому не потрібна. Приїздить до Львова із сусіднього села, щоб годувати голубів. За проїзд готова платити, не те, що інші — показують посвідчення і піднімають молодих, щоб сісти. Вона ж не така. Каже, що можна і в самих дверях їхати. Не вірю у те, що усі водії такі жорстокі, але бачу, як бабця висовує зморщену руку, а автобус мчить, навіть її не помітивши. Сама зупиняю. Заходжу у 88-му і допомагаю бабусі піднятись. Якийсь хлопчина дає їй місце, а я даю водієві дві гривні. Переконавшись у тому, що моя старенька сидить, виходжу і проводжаю поглядом “забиту” маршрутку.
Скільки жорстокості таїть у собі величне місто Львів? Ні, її не виміряєш ні годинами, ні кілометрами, ні кроками. Її вимірюють людськими душами. Так, варто радіти, бо тебе люблять, тобою захоплюються, інколи ненавидять. Але ж до тебе щось відчувають. А баба Рузя, покинута. І жебрак той покинутий. Вона годує голубів. Він заливає горе алкоголем. У кожного своя дорога. А може у них також є рідні, які чекають їхнього повернення? Може, й нема... Проте дещо у них є спільне — Львів. Величне місто Лева. Холодне місто літньої спеки. Щасливе місто, сповнене відчаю. Може, й мені приписати себе до цих двох? Сама вештаюсь вузенькими вуличками аж до вечора, тому що страшно самій сидіти вдома. Боюсь, що спогади налетять і душитимуть доти, доки не визнаю : “Досі люблю...”.
-Чому ж ти, Львове, знову обманюєш?, - запитую у нічного міста.
-Я не обманюю. Я лише дещо приховую...
09.06.2010р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Місто обману
-Я не вмію обманювати, - сказав мені одного разу Львів.-Чому ж тоді не розповідаєш мені про свої таємниці?
-Я просто дещо приховую. Але ж не обманюю.
-Ти казав, що усі зустрічі — невипадкові.
-Так, але ж ти також казала, що не така як всі...
-Я не така!
-Ну от. Саме тому мої закони тебе не стосуються.
-Я любила гуляти з ним засніженим парком.
-Він тебе використав.
-А я досі його люблю.
-Він чужий. Він тобі не належить.
-Ти знову обманюєш.
-Я не вмію обманювати.
Львів завжди приваблював мене спокоєм. Проте одного дня я зрозуміла, що ненавиджу це місто з усіма його вулицями, трамваями, спогадами. Звісно, не Львів винен у тому, що ми зустрілись. Але чомусь ми зустрілись у Львові. Суцільна брехня навколо.
“Заборонено курити у громадських місцях”, - чую з радіоприймача. А я палю усюди, де тільки можливо і нічого мені за це не роблять. Жодних штрафів, жодних протоколів. Жодного міліціонера... Звісно, вони ж не зобов”язані ходити містом у таку спеку.
Чекаю свій трамвай. Колись мріяла про такий, що везе в нікуди. А тепер молюсь, щоб з”явився чарівний трамвайчик, який забере мене з цього холодного міста. Скажете, що на вулиці плюс тридцять? Не збрешете. Чому ж тоді душа замерзла?
Біля церкви Анни сидить якийсь бродяга. В одній руці одноразовий стаканчик, а іншої нема. Просить милостиню. Дивуюсь із того, щоб люди зупиняються, бо думала, добрих людей не зосталось. Але кожен кидає бодай копійчину, щоб не дозволити старому померти з голоду. Чомусь я не даю йому нічого. Не шкода, ні. Просто не хочеться. Вигляд у нього п”яний, а я терпіти не можу алкоголіків. Спостерігаю за ним ще десять хвилин і бачу, як жебрак підводиться, висипає монети у кишеню, викидає стакан у смітник. Іде собі. Зупиняється, щоб щось поправити. Бачу як з рукава непомітно вилазить брудна рука. Ось і зцілення. Тепер, коли назбирав на пляшку горілки, уже немає сенсу бути інвалідом. Крокує з опущеною вниз головою. Опущена не від сорому, а від того, що п”яний.
Баба Рузя вже сорок хвилин стоїть під тією ж церквою Анни і намагається сісти у маршрутку. Каже, що жоден водій не зупиняється, а якщо й зупиниться, то молоді заповнять увесь простір і їй вже туди не пробратись. А ще каже, що жити зовсім не хоче, бо нікому не потрібна. Приїздить до Львова із сусіднього села, щоб годувати голубів. За проїзд готова платити, не те, що інші — показують посвідчення і піднімають молодих, щоб сісти. Вона ж не така. Каже, що можна і в самих дверях їхати. Не вірю у те, що усі водії такі жорстокі, але бачу, як бабця висовує зморщену руку, а автобус мчить, навіть її не помітивши. Сама зупиняю. Заходжу у 88-му і допомагаю бабусі піднятись. Якийсь хлопчина дає їй місце, а я даю водієві дві гривні. Переконавшись у тому, що моя старенька сидить, виходжу і проводжаю поглядом “забиту” маршрутку.
Скільки жорстокості таїть у собі величне місто Львів? Ні, її не виміряєш ні годинами, ні кілометрами, ні кроками. Її вимірюють людськими душами. Так, варто радіти, бо тебе люблять, тобою захоплюються, інколи ненавидять. Але ж до тебе щось відчувають. А баба Рузя, покинута. І жебрак той покинутий. Вона годує голубів. Він заливає горе алкоголем. У кожного своя дорога. А може у них також є рідні, які чекають їхнього повернення? Може, й нема... Проте дещо у них є спільне — Львів. Величне місто Лева. Холодне місто літньої спеки. Щасливе місто, сповнене відчаю. Може, й мені приписати себе до цих двох? Сама вештаюсь вузенькими вуличками аж до вечора, тому що страшно самій сидіти вдома. Боюсь, що спогади налетять і душитимуть доти, доки не визнаю : “Досі люблю...”.
-Чому ж ти, Львове, знову обманюєш?, - запитую у нічного міста.
-Я не обманюю. Я лише дещо приховую...
09.06.2010р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
