Ти знову озиваєшся мені,
І знову не накличеш ся мене...
Чи не тому твій голос посумнів,
Що й він не вічно, що і він мине?
Я не забуду...
Як тобі самій,
Коли в тобі мій голос оживе?

Над білим садом дівич-голос мій,
Як птах співучий, молодість позве.
Нас лодія непам’яті несе,
Де дівич-голос твій і голос мій...
А сад співає, наче сад пісень,
Співає сад, бо ще не онімів.
Співає сад, бо ще не остовпів,
Як я в полоні горя і біди...
З Гераклових стовпів серед степів.
Мені вже сяє вічність. Назавжди.
Води живої, грішного вина
Подай мені – за всі гіркі літа.
Хай буде так: і бог, і сатана.
У небесах – колиска і труна,
І тільки ти навіки золота.
Візьми мене за руку й поведи...

За овидом блудних синів, за ним
Зістаємо стовпом з трави й води.
І добре ще, коли не соляним.
А за тобою остигає й слід.
Вже ти по той бік суєтності йдеш,
І ти до наших золотих праліт
І далі вже, і ближче не стаєш.
Ти говори до мене, говори.
Нехай і не про мене – все одно.

Твій білий сад приходить до води,
І йде, і опускається на дно.
Мене любила жінка не одна,
Та всі чекали золота, й руна,
Яке таке ж і справді золоте.
Руна немає. Тільки сад цвіте.
Не вибираю між явою й сном.
Не вибираю тліна і зела.
Забутий сад квітує за селом.
Але стежина терням поросла.
Мої герольди, городи і гради,
І річка Геракліта, й суховій...

Маленької нічної серенади
Відлуння у гіркій душі моїй.
Та понад садом, понад нашим раєм,
Як небуття і як буття твоє, -
Пресвітлий голос твій мене карає,
Ні жити, ані вмерти не дає...