Їдка печаль моє просякла серце,
Прогіркла кров у жилах від журби.
Щасливих днів спорожніло відерце,
Я став за здобич дикої гурби.

Я став рабом безвиході страшної,
Більмом на оці неба... Скільки ще
Кусатимуть мене бридкі ізгої,
Згризаючи єство моє натще ?

Невже літа розтрачені намарно ?
Невже життя добігло до кінця ?
На мене смерть позиркує вульгарно,
Шле знов свого зловісного гінця.

Морозна тінь у душу заповзає,
Шипить змією, тисне звідусіль,
Голодну пащу злобно розверзає,
Нарощує страждання, розпач, біль...

Я не знайшовся на землі потрібним,
Для віку цього будучи чужим,
В нутрі горів багаттям ясно-срібним,
Суворий коротаючи режим.

Я не досяг нічого окрім пустки,
В собі самому згаснувши на вік.
Марних надій, думок наївних згустки
Пощезнули... я в них до краплі стік.