-Я перепрошую, а чи не буде у вас п”яти гривень? - запитав якийсь молодий чоловік, перекриваючи мені дорогу.

-Ні, не буде, - відповіла холодним тоном, намагаючись пропхатись крізь натовп.

Не встигла ступити й двох кроків, і відразу обернулась, шукаючи його обличчя серед людей. Натовп ставав щораз густішим, і вижити в ньому ставало проблемно. Бігла за тим невідомим, який декілька секунд тому просив у мене грошей. Він безслідно зник, розчинився у потоці людей, що намагались пропхатись у трамвай. Картала себе за те, що пожаліла людині ту нещасну п”ятірку. Відступила вбік і дістала з сумки гаманець. Гроші у мене були. Не п”ять гривень, а цілих двісті. Тепер думаю, а, може, то якийсь турист, якого пограбували і зараз у нього немає ні копійки аби, елементарно, дістатись до готелю. Він вештається центром Львова і просить у людей гроші, а ті людиська усі схожі на мене — усім байдуже. Але хлопець продовжує вірити у те, що вони дійсно не мають грошей, блукає містом до пізньої ночі і помаленьку йде у напрямку свого готелю. Пішки.

Хотіла його наздогнати, але марно — наче у прірву провалився. Почала питати у перехожих, чи, бува, не помічали хлопця, який просив гроші, але ловила лише здивовані погляди і витріщені очі. Якби ж я опинилась у такій ситуації? Якби я бродила містом, у пошуках тих п”яти гривень? Мені було б боляче, певно, від того, наскільки всім байдуже. Досить. Хлопчина зник. І взагалі, я не зобов”язана розкидатись грошима.

Пішла додому і, не вечеряючи, вклалась спати. Його образ не покидав думки, а совість пищала, як навіжена : “Ти зробила погано”. Так, зробила! І, що тепер? Що ж тепер робити? Куди? Де його шукати? І чого саме я повинна його шукати? Йому ж відмовили сотні людей, підозрюю. Їм же байдуже, чого тоді ти мене гризеш?

Тієї ночі мені довго не спалось. Ввижались картини того, як незнайомця збиває авто, як його тіло шматують бродячі собаки. Потім побачила вві сні, як він плаче і кличе маму. Випила сто грамів коньяку, щоб приглушити совість і заснула мертвим сном.

Минув майже місяць з того дивного дня. Я бігала з фотоапаратом по Львову і шукала цікаві образи, щоб закарбувати навіки для себе. Люди такі щасливі влітку! Зробила кілька знимків і присіла на лавочці, щоб перевести подих. Раптом увагу привернув знайомий силует у тій же синій кофтині і з тими ж блакитними очима. Як виявилось, казатиме він ту ж промову. Хлопець підійшов до якогось дідуся і лагідно попросив п”ять гривень. Дідусь уже замахнувся на нього рукою, але я підбігла і зупинила старого. Хлопець злякався і зник серед людей.

-Чого ви б”єте його? Що він вам зробив? - почала я кричати на діда.

-Дитино, то мій сусід, він наркоман. Бігає містом і збирає гроші на чергову дозу, - відповів дідусь. - Таких не те, що бити, таких повбивати треба. Ходить, просить, колеться і совість його не мучить, що деякі люди йому останню копійчину віддають, бо шкода хлопця.
-Хм... А мене вона мучила всю ніч, - прошепотіла сама собі.

09/07/2010