Ти так часто приходиш у мої сни, що я вже не берусь їх тлумачити. Справді, яка різниця, що означає те чи інше видіння, якщо єдиною насолодою є те, що приходиш саме ти: огортаєш теплим вітерцем тіло, а душу — чистими звуками скрипки у руках вуличного музики. Так. Ту душу, що віками томилась у пеклі байдужості, ти змусив відчути свою потрібність у раю любові.

Я вже й забула, коли ми познайомились. Не пам'ятаю ані числа, ані року. Пам'ятаю лише те, що тоді була осінь і йшов дощ. Знаєш, що я помітила? Коли дощить, ти стаєш ще красивішим, ще ріднішим серцю. Ти маниш мене невідомістю, недоступністю, таємничістю. А ще ти любиш жебраків, ти даєш їм повну свободу: одним творчості, іншим — нахабності. Ти любиш жебраків, а я — тебе.

Ти дивишся на те, як крадуть гаманці, знущаються над бродячими собаками, вбивають власних дітей. Кажуть, що ти закриваєш на це очі, ігноруєш, а потім просто забуваєш. Помиляються. Просто ти вмієш прощати, але час від часу таки “радуєш око” поваленими деревами та стихійними лихами.

Ти не караєш злочинців з однієї простої причини — ти й сам злодій. Ти вкрав у мене стільки часу! А його я могла б присвятити рідним, друзям, навчанню врешті решт. Ти не втирав моїх сліз, не заспокоював, не намагався допомогти. Ти просто крав час.

Але треба віддати тобі належне: як компенсацію за вкрадений час, ти дарував мені людей — хороших і надто хороших. Ти ніколи не знайомив мене з тими, хто може зробити боляче. Ти дарував мені чужі душі, вимагаючи лише трохи... часу.

Інколи вбиває твоя байдужість, а часом хочу в тобі розчинитись і забути про весь світ. Яким би жорстоким та холодним ти не був, я знаю, що ти ще той романтик! Особливо на заході сонця... Знаєш, в чому твоя найбільша заслуга? Саме ти зробив мене сильною, саме ти навчив писати, саме ти дозволив відчути на смак людське щастя. І мені здається, що я люблю тебе, Львове.