Сьогодні був дощ…та і був собі, вона сиділа з великим горнятком дуже міцної кави і дивилась на таку похмуру весну…сиділа на балконі, вкрита коцом, трошки замерзла, але то пусте…було приємно побути одній, зважаючи на ту опіку, яка її постійно оточувала…
…думала про купу справ, які так хотілося зробити, і ніхто не знав, що кожен вечір вона, коли вже всі йдуть спати, з-за дивану витягує зошит, в якому записує все, що ще колись мусить зробити….скоро вже майже рік, як вона не може ходити, стала нерозлучна з інвалідним кріслом…дурний нещасний випадок перекреслив половину життя, мрій, надій…планів…
…але сьогодні вона намагалась знайти причину, чи варто мучити тих людей, що тримала біля себе, ті що постійно її жаліли, опікувались нею… Так їй було іноді соромно, за те, що вона така, що так сталось, що якесь створіння напилось, і вирішило, що впорається з керуванням…а все закінчилось так…тим, що вона більше не може бути сама…фізично не може..

Ще до того всього їм обом було по сімнадцять, за три роки разом встигли розпланувати половину життя, вибрали навчальні заклади, навіть вирішили жити разом…як про них говорили, що таке кохання траплялось на мільйон…
…от і в певний час все обірвалось, потім більше ніж пів року проведеного в різноманітних медичних закладах…і от нарешті вдома, а нічого доброго не відбулось, від повернення додому ноги не почали бути сильнішими, чи щось відчувати, а гниття в «рідних стінах» було схоже на сумний повтор одного і того ж дня…

…він завжди був поруч…реанімація…терапія, тепер дім, приходив настільки часто, на скільки виходило, але тепер скоріше з відчуття обов’язку, ніж безмежної любов…та і виїхав в інше місто. На навчання… А вона картала себе думками, чи варто продовжувати те, що вже і так давно згоріло…

Коли він в ту суботу приїхав додому, лишив речі, і пішов до неї, він вже тоді знав, що сьогодні він лишить її…пропала та життєрадісність в очах тої, що колись йому снилась по ночах, пропала така ясна усмішка з прекрасного обличчя, пропала душа, залишилось всього кволе тільце, котре вже переставало хотіти жити…
…вона вже три місяці ходила на реабілітацію, коли лікарі не давали ніяких гарантій, то вона собі все одно пообіцяла, що хоч постарається виправити це все…а не вийде…то так вже і бути…

В той день ніхто не міг її відвезти, батьки були заняті, і вона попросила його, їхати було доволі далеко, і він залишився на сеанс, щоб потім ще раз не їхати…

…коли він побачив, як виростають крила у тої, котра хапаючись за всі соломинки стає з інвалідного крісла, коли від занять і вправ терпить пекельний біль, заради того щоб зробити хоча б один крок…побачив, як на її ясному обличчі виступають найгіркіші сльози, бо біль вже настільки нестерпний, але вона не здається, не каже «досить», вона вірить в життя…вона вірить в себе…

…після того дня, і всього побаченого, він зрозумів, що його маленька дівчинка нікуди не поділась, вона просто старанно працює над тим, щоб ще колись дарувати свою усмішку і босими ніжками відчувати ранкову росу…