Усі ми – блазні з розбитими серцями.

Оскар Вайлд

Олександр не комплексував щодо свого низького зросту, вузьких плечей, товстої талії та відсутності м’язів. Він мав кучеряве волосся і руді вуса, що стирчали, як маленькі їжачки, внаслідок чого його верхня губа виглядала непропорційно великою. Погляд його сірих очей постійно блукав, зупинявся на окремих предметах буквально на мить, вихоплюючи щось важливе для себе, ніби сучасні камери відеоспостереження. Інколи він так раптово заглиблювався у себе, що забував на хвилину про співрозмовника. У такому випадку його доводилося «будити» окриком чи доторком.
Він взагалі був з причудами. Вирісши в інтелігентній сім’ї (батько – вельми відомий у Полтаві психіатр, а мати – психолог), Саша не переймався етикетом і не був з ним «на ти». Приміром, коли дружина народила першу дитину та зціжувала залишки молока, то Олександр випивав його залюбки зі шкоринкою хліба. На здоров’я! Якби ж він про це не розповідав колегам на роботі. Одна незаміжня і бездітна жінка, почувши з яким захопленням і екстазом він передає смакові відчуття від вишуканого напою, зауважила: «Вам, Олександре, вже пора стати членом секти, де ритуально п’ють кров немовлят, або перевтілитися у вампіра...»
Якось на початку літа компартійне керівництво заводу, де працював Олександр, розпочало примусові поїздки у колгоспи на різні сільськогосподарські роботи. У семидесяті роки минулого століття така допомога селу була обов’язковою. Саша висловлював бурхливі протести місцевим вождям проти цієї мобілізації, бо ніколи в руках не тримав ні сапки, ні коси. Більше того, він порівнював дії керманичів з діями Мао Цзедуна та хунвейбінів у період «культурної революції». Його останній аргумент був таким: «Я – фізик-теоретик. Я знаю різні моделі Всесвіту і майже підготував експеримент, який може стати винаходом чи навіть відкриттям: я хочу спіймати у темній кімнаті нейтрино, і мені важить кожна хвилина, поки місяць перебуває у певному Зодіакові, а космічні протуберанці ще здатні розсіювати своє сім’я...»
Секретар парткому брутально і з садистським задоволенням спершу образливо натякнув Саші, що його маячня, очевидно, навіяна спілкуванням з батьковими пацієнтами у психлікарні, а згодом посадив його у кузов «пиріжка» і відправив немилосердною спекою до Чернечого яру косити сіно. Після повернення колеги запитали в Олександра про враження від «трудотерапії», на що він відповів: «У цьому житті потрібно пізнати все – навіть садомазохізм...»
Навчався Саша у харківському університеті. Хоча батьки довго йому «викручували руки» і протурчали вуха щодо вступу до медичного вузу. Він не послухався. Фінансова підтримка батьків була мінімальною. Тому йому доводилося часто їздити у Полтаву за харчами робочим потягом, що йшов більше п’яти годин і зупинявся майже біля кожного стовпа.
На другому курсі Олександр закохався до нестями у дівчину з Харкова, яка вчилася у музичному училищі, грала на кількох інструментах і зворушливо співала російські романси. Саша, у свою чергу, розповідав їй годинами про московський гурт «Машина времени» або про знамениту ліверпульську четвірку «Бітлз». Знаючи англійську, він робив спроби заспівати дівчині щось із відомих хітів. Проте кохана ніжно, толерантно, дипломатично, але твердо натякнула Саші, що майстерність його співу потрібно шліфувати, а слух у нього, безперечно, є. Це окрилювало, додавало сил і натхнення.
Студій звукозапису на той час ще не було. Тому Саша вирішив записати свій голос за допомогою побутового касетного магнітофону «Весна», а потім, критично прослухавши запис, працювати над сольфеджіо.
Отже, у тамбурі робочого потягу, під акомпанемент стуку коліс він співав інтернаціонал, «Хотят ли русские войны» на слова Євгена Євтушенка, пісні Висоцького тощо. Аби перевищити рівень шуму, Саші доводилося видобувати багато децибел і він старався, так старався, що навіть охрип. Свою майстерність співу оцінив на трійку з плюсом, а запис не знищив та ще й забув у батьківській оселі. Повернувшись через певний час із Харкова, змушений був вислухати вбивчий монолог батька: «Сашо! Якось мені знадобився магнітофон. То я взяв його у твоїй кімнаті, а там касета і запис... Якщо це твій хороший друг чи знайомий – то присилай його до мене. ЦЕ МІЙ ПАЦІЄНТ!!! Я зможу вилікувати його. Ще не все втрачено!»
Саша не зізнався батькові, що у тамбурі співав саме він. Йому стало боляче і соромно. Пекельно соромно. Олександр більше ніколи не співав...