Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Сольфеджіо
Олександр не комплексував щодо свого низького зросту, вузьких плечей, товстої талії та відсутності м’язів. Він мав кучеряве волосся і руді вуса, що стирчали, як маленькі їжачки, внаслідок чого його верхня губа виглядала непропорційно великою. Погляд його сірих очей постійно блукав, зупинявся на окремих предметах буквально на мить, вихоплюючи щось важливе для себе, ніби сучасні камери відеоспостереження. Інколи він так раптово заглиблювався у себе, що забував на хвилину про співрозмовника. У такому випадку його доводилося «будити» окриком чи доторком.
Він взагалі був з причудами. Вирісши в інтелігентній сім’ї (батько – вельми відомий у Полтаві психіатр, а мати – психолог), Саша не переймався етикетом і не був з ним «на ти». Приміром, коли дружина народила першу дитину та зціжувала залишки молока, то Олександр випивав його залюбки зі шкоринкою хліба. На здоров’я! Якби ж він про це не розповідав колегам на роботі. Одна незаміжня і бездітна жінка, почувши з яким захопленням і екстазом він передає смакові відчуття від вишуканого напою, зауважила: «Вам, Олександре, вже пора стати членом секти, де ритуально п’ють кров немовлят, або перевтілитися у вампіра...»
Якось на початку літа компартійне керівництво заводу, де працював Олександр, розпочало примусові поїздки у колгоспи на різні сільськогосподарські роботи. У семидесяті роки минулого століття така допомога селу була обов’язковою. Саша висловлював бурхливі протести місцевим вождям проти цієї мобілізації, бо ніколи в руках не тримав ні сапки, ні коси. Більше того, він порівнював дії керманичів з діями Мао Цзедуна та хунвейбінів у період «культурної революції». Його останній аргумент був таким: «Я – фізик-теоретик. Я знаю різні моделі Всесвіту і майже підготував експеримент, який може стати винаходом чи навіть відкриттям: я хочу спіймати у темній кімнаті нейтрино, і мені важить кожна хвилина, поки місяць перебуває у певному Зодіакові, а космічні протуберанці ще здатні розсіювати своє сім’я...»
Секретар парткому брутально і з садистським задоволенням спершу образливо натякнув Саші, що його маячня, очевидно, навіяна спілкуванням з батьковими пацієнтами у психлікарні, а згодом посадив його у кузов «пиріжка» і відправив немилосердною спекою до Чернечого яру косити сіно. Після повернення колеги запитали в Олександра про враження від «трудотерапії», на що він відповів: «У цьому житті потрібно пізнати все – навіть садомазохізм...»
Навчався Саша у харківському університеті. Хоча батьки довго йому «викручували руки» і протурчали вуха щодо вступу до медичного вузу. Він не послухався. Фінансова підтримка батьків була мінімальною. Тому йому доводилося часто їздити у Полтаву за харчами робочим потягом, що йшов більше п’яти годин і зупинявся майже біля кожного стовпа.
На другому курсі Олександр закохався до нестями у дівчину з Харкова, яка вчилася у музичному училищі, грала на кількох інструментах і зворушливо співала російські романси. Саша, у свою чергу, розповідав їй годинами про московський гурт «Машина времени» або про знамениту ліверпульську четвірку «Бітлз». Знаючи англійську, він робив спроби заспівати дівчині щось із відомих хітів. Проте кохана ніжно, толерантно, дипломатично, але твердо натякнула Саші, що майстерність його співу потрібно шліфувати, а слух у нього, безперечно, є. Це окрилювало, додавало сил і натхнення.
Студій звукозапису на той час ще не було. Тому Саша вирішив записати свій голос за допомогою побутового касетного магнітофону «Весна», а потім, критично прослухавши запис, працювати над сольфеджіо.
Отже, у тамбурі робочого потягу, під акомпанемент стуку коліс він співав інтернаціонал, «Хотят ли русские войны» на слова Євгена Євтушенка, пісні Висоцького тощо. Аби перевищити рівень шуму, Саші доводилося видобувати багато децибел і він старався, так старався, що навіть охрип. Свою майстерність співу оцінив на трійку з плюсом, а запис не знищив та ще й забув у батьківській оселі. Повернувшись через певний час із Харкова, змушений був вислухати вбивчий монолог батька: «Сашо! Якось мені знадобився магнітофон. То я взяв його у твоїй кімнаті, а там касета і запис... Якщо це твій хороший друг чи знайомий – то присилай його до мене. ЦЕ МІЙ ПАЦІЄНТ!!! Я зможу вилікувати його. Ще не все втрачено!»
Саша не зізнався батькові, що у тамбурі співав саме він. Йому стало боляче і соромно. Пекельно соромно. Олександр більше ніколи не співав...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сольфеджіо
Усі ми – блазні з розбитими серцями.
Оскар Вайлд
Олександр не комплексував щодо свого низького зросту, вузьких плечей, товстої талії та відсутності м’язів. Він мав кучеряве волосся і руді вуса, що стирчали, як маленькі їжачки, внаслідок чого його верхня губа виглядала непропорційно великою. Погляд його сірих очей постійно блукав, зупинявся на окремих предметах буквально на мить, вихоплюючи щось важливе для себе, ніби сучасні камери відеоспостереження. Інколи він так раптово заглиблювався у себе, що забував на хвилину про співрозмовника. У такому випадку його доводилося «будити» окриком чи доторком.Він взагалі був з причудами. Вирісши в інтелігентній сім’ї (батько – вельми відомий у Полтаві психіатр, а мати – психолог), Саша не переймався етикетом і не був з ним «на ти». Приміром, коли дружина народила першу дитину та зціжувала залишки молока, то Олександр випивав його залюбки зі шкоринкою хліба. На здоров’я! Якби ж він про це не розповідав колегам на роботі. Одна незаміжня і бездітна жінка, почувши з яким захопленням і екстазом він передає смакові відчуття від вишуканого напою, зауважила: «Вам, Олександре, вже пора стати членом секти, де ритуально п’ють кров немовлят, або перевтілитися у вампіра...»
Якось на початку літа компартійне керівництво заводу, де працював Олександр, розпочало примусові поїздки у колгоспи на різні сільськогосподарські роботи. У семидесяті роки минулого століття така допомога селу була обов’язковою. Саша висловлював бурхливі протести місцевим вождям проти цієї мобілізації, бо ніколи в руках не тримав ні сапки, ні коси. Більше того, він порівнював дії керманичів з діями Мао Цзедуна та хунвейбінів у період «культурної революції». Його останній аргумент був таким: «Я – фізик-теоретик. Я знаю різні моделі Всесвіту і майже підготував експеримент, який може стати винаходом чи навіть відкриттям: я хочу спіймати у темній кімнаті нейтрино, і мені важить кожна хвилина, поки місяць перебуває у певному Зодіакові, а космічні протуберанці ще здатні розсіювати своє сім’я...»
Секретар парткому брутально і з садистським задоволенням спершу образливо натякнув Саші, що його маячня, очевидно, навіяна спілкуванням з батьковими пацієнтами у психлікарні, а згодом посадив його у кузов «пиріжка» і відправив немилосердною спекою до Чернечого яру косити сіно. Після повернення колеги запитали в Олександра про враження від «трудотерапії», на що він відповів: «У цьому житті потрібно пізнати все – навіть садомазохізм...»
Навчався Саша у харківському університеті. Хоча батьки довго йому «викручували руки» і протурчали вуха щодо вступу до медичного вузу. Він не послухався. Фінансова підтримка батьків була мінімальною. Тому йому доводилося часто їздити у Полтаву за харчами робочим потягом, що йшов більше п’яти годин і зупинявся майже біля кожного стовпа.
На другому курсі Олександр закохався до нестями у дівчину з Харкова, яка вчилася у музичному училищі, грала на кількох інструментах і зворушливо співала російські романси. Саша, у свою чергу, розповідав їй годинами про московський гурт «Машина времени» або про знамениту ліверпульську четвірку «Бітлз». Знаючи англійську, він робив спроби заспівати дівчині щось із відомих хітів. Проте кохана ніжно, толерантно, дипломатично, але твердо натякнула Саші, що майстерність його співу потрібно шліфувати, а слух у нього, безперечно, є. Це окрилювало, додавало сил і натхнення.
Студій звукозапису на той час ще не було. Тому Саша вирішив записати свій голос за допомогою побутового касетного магнітофону «Весна», а потім, критично прослухавши запис, працювати над сольфеджіо.
Отже, у тамбурі робочого потягу, під акомпанемент стуку коліс він співав інтернаціонал, «Хотят ли русские войны» на слова Євгена Євтушенка, пісні Висоцького тощо. Аби перевищити рівень шуму, Саші доводилося видобувати багато децибел і він старався, так старався, що навіть охрип. Свою майстерність співу оцінив на трійку з плюсом, а запис не знищив та ще й забув у батьківській оселі. Повернувшись через певний час із Харкова, змушений був вислухати вбивчий монолог батька: «Сашо! Якось мені знадобився магнітофон. То я взяв його у твоїй кімнаті, а там касета і запис... Якщо це твій хороший друг чи знайомий – то присилай його до мене. ЦЕ МІЙ ПАЦІЄНТ!!! Я зможу вилікувати його. Ще не все втрачено!»
Саша не зізнався батькові, що у тамбурі співав саме він. Йому стало боляче і соромно. Пекельно соромно. Олександр більше ніколи не співав...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
