Життя надто вбоге, щоб не бути також безсмертним...

Хорхе Луїс Борхес

Близька далечінь

Минуле століття. Часи, коли на першому телеканалі лунали слова пісні: «раніше думай про Вітчизну, а потім – про себе», а відомий поет писав: «У нас усіх єдина мати – і зветься Партія вона»; коли після чергового з’їзду добровільного бойового союзу комуністів його делегати ходили студентськими гуртожитками Харкова і нав’язливо та фальшиво розповідали про «співучу» і «солов’їну» мову вождя; коли працівник головпошти міг, не побоюючись наслідків, хамовито зібгати бланк телеграми з текстом, написаним українською мовою, і повернути його клієнту зі словами: «Перепишите на нормальном языке!»; коли на студентську стипендію, а тим більше – на підвищену, можна було жити без допомоги батьків; часи великих будов (БАМ, Тюмень, Казахстан і т. ін.) та студентських будівельних загонів.

Район мегаполісу

Лозунг «Місто без околиць!», який став модним у промовах і діяльності нинішніх мерів міст, для Харкова тієї доби не був актуальним. Крім центральної, історичної частини міста та нових спальних районів («оголених» – без жодного деревця) існувала окраїна з переважно одноповерховими убогими будинками, давніми садками, парканами зеленого кольору, забризканими багнюкою від руху автомобілів. Там на хвіртках виднілися таблички: «Обережно! У дворі злий пес!» Це для злодіїв, щоб боялися.
Вулиці окраїн, вузькі і неосвітлені, зазвичай розтинала колія трамваїв – основного, а деінде єдиного виду міського транспорту. Вибілена, срібляста поверхня рейок, ніби кровоносні судини, ніби велетенське павутиння, з’єднувала околиці. І видавалося, поки виблискують промінчики сонця на цій поверхні, доки буде існувати й життя.
У галереї мистецтв демонструвалася виняткова фотографія нареченої, сумної і невеселої, з ледь помітною сльозою у куточку її прекрасних очей. Вона сиділа на рейках трамвайної колії у білосніжній сукні на фоні брудного, заболоченого паркану. Цей оазис іншого, непоказного соцреалізму ставив риторичні запитання і наводив на роздуми про «щасливе» майбутнє. Саме на таких околицях міста працював студентський будівельний загін «Корчагінець» і мав би своєю діяльністю наблизитись до тяжкого, героїчного шляху Павки Корчагіна, описаного у романі Миколи Островського.

Студент Цибульський

Атлет, високого зросту, рудий, у ластовинні, з булькатими очима, як дві цибулини, і зверхнім поглядом – Цибульський гордився своїм польським корінням, грав на скрипці, любив Паганіні і Равеля, грав у карти і робив максимальні ставки (за студентськими масштабами) та зазвичай вигравав, любив великий теніс, а у городошному спорті досяг найбільших успіхів: мав звання кандидата у майстри спорту і відповідний значок, що завжди був приколотий до його бездоганно випрасуваного піджака.
Цибульський з дитинства не любив тварин. На запитання «чому ти не хочеш сходити у цирк?» відповідав: «Там смердить кіньми!» Якось, ще маленьким, він вирішив виразніше розгледіти рибок у акваріумі і присвітив потужною настільною лампою. Від теплового удару скло тріснуло і вода (півтора центнера) вилилась на підлогу. Внаслідок короткого замикання перегоріли запобіжники електромережі і стало темно. Цибульський з переляку заховався під одіялом. Через кілька годин повернувся з роботи батько, але було запізно: живим залишився лише маленький молюск. Настала невідворотність покарання ремінем, що було не так боляче, як образливо. Пізніше, коли у кишені його суконного пальтечка розродилась морська свинка, Цибульський з огидою виніс пальто на балкон і витряс із кишені маленьких створінь через перила, навіть не зиркнувши униз...
Студентом Цибульському захотілося, суто з меркантильних інтересів, бути причетним до грандіозних комсомольських новобудов. У комітеті комсомолу інституту, куди він звернувся, щоб записатися добровольцем у будівельний загін, з надією поїхати хоча б у Тюмень, йому відповіли, що контингент кращих студентів-комсомольців уже відібрано, а вам можемо запропонувати лише будзагін «Корчагінець». А щоб він не став обурюватися і писати скарги попередили: «Ми добре знаємо, що ви ночами граєте у карти... на гроші...»

Підсмажені щури та морозиво, що вилазило з ніздрів

Сотня бійців «Корчагінця» працювала ночами, а вдень відпочивала у вологому, напівпідвальному приміщенні якоїсь майстерні, абсолютно не пристосованої для житла. Стінами і по ліжках повзали слизняки, а вода і туалет були лише на вулиці. Крім цього, ніхто з роботодавців – керманичів трамвайного управління – не переймався організацією харчування для студентів. Цибульський вимагав від комісара загону привозити хоча б чай і хліб вночі на місце роботи, але безрезультатно.
Через тиждень роботи він виготовив трафарет і фарбою написав на спині своєї куртки латинське «Panem et circenses», що означало «Хліба і видовищ». Командир будзагону, який лише одного разу з’явився на роботі, побачивши напис, довго читав лекцію Цибульському про те, що треба стійко витримувати нестатки, прикрощі і фізичні страждання. І що у цьому зразком має стати для нього герой роману «Як гартувалась сталь...»
Робота полягала у тому, щоб за ніч на вибраній ділянці замінити «з’їдені» колесами рейки і гнилі шпали на нові, аби о шостій ранку під звуки Гімну Союзу трамваї знову пішли за маршрутами. Освітлення робочої ділянки здійснювали потужні прожектори, які підвішували угорі на контактну трамвайну мережу та приєднували дротом до башмака, що його клали на рейку. Це штучне світло змішувалося з місячним і спотворювало кольори і відтінки нічної вулиці та навіювало стан сонливості – основної субстанції бійців «Корчагінця». А ще їм дошкуляли спрага, голод і надмірний шум роботи всяких механізмів.
«Тут не почуєш сюрчання цикад» – влучно і дотепно якось зауважив Цибульський. А ще він хвацько показав, як треба забивати костиль у шпалу за три (!) удари. Це справило неабияке враження на багатьох бійців, особливо на найменшого – Чеголяєва, що мав зріст, як у Наполеона, нестерпний характер і напівкримінальне минуле. Коли ж Цибульський із першої спроби, як майстер-городошник, влучив камінюкою у величезного щура, що перебігав вулицю, оглушивши його, Чеголяєв, не боячись, вхопив ще живого пацюка за хвіст і поклав на рейку та опустив на нього башмак. Відбувалась нічна демонстрація садизму: потужний електричний дуговий розряд спалював шерсть і шкіру, дим і сморід заповнював вулицю. Агонія конаючого звіра, флюїди смерті передавалися дротами і рейками по всьому місту, активізуючи інстинкти розмноження всіх видів пацюків.
Інколи все повторювалось. Якщо хтось бачив щура першим, то негайно гукав Цибульського, а далі, як кажуть, справа техніки... Обсмалені, скручені щури, що валялись на рейках, привертали увагу місцевих котів. Ті вилазили на паркани і, вловивши мить, коли поряд нікого не було, волочили трупи геть. Проте Цибульський зовсім не переймався трагедіями братів наших менших та існуванням підтверджених метафізичних зв’язків між смертю і народженням когось. Йому потрібно було виживати самому (бажано якомога комфортніше) у непростих умовах.
Якось у прилеглому провулку Цибульський угледів біля магазину автомат з газованою водою і холодильну камеру для морозива. За допомогою могутнього інструмента – лапи – задні двері автомату і замок холодильника було відкрито. Разом з Чеголяєвим Цибульський розлив сироп з автомату у пляшки, а морозиво, що містилось між шматками льоду, розклав на дві купки: для себе – те, що на паличці в шоколаді, а інше – для побратимів по загону. Всівшись у зарослях дикого винограду, щоб ніхто не бачив, вони знищили кілька кілограмів морозива. Спершу їли похапцем, а потім неспішливо, спокійно, із блаженством жуїрували. Коли ж морозиво вже стало вилазити з ніздрів, Цибульський запивав його сиропом. Наступного дня Чеголяєв зліг із жахливою ангіною. Він не міг ні їсти, ні пити, ні говорити, а лише хрипів з присвистом. А Цибульський до своїх веснянок додав висипи і пухирці на грудях і обличчі (через алергію) і став геть плямистим, як гієна.

Спортивний фінал

Наближалася демобілізація бійців будзагону, бо поставлені завдання майже було виконано. Коли ж комісар запропонував бажаючим взяти участь у спартакіаді – Цибульський, не вагаючись, погодився. Надія на перемогу у городошному спорті тішила його самолюбство та ще й хотілося чогось нового. На змаганнях Цибульський вправними рухами викладав геометричні фігури із круглих цурпалків – скраклів, ще не усвідомлюючи внутрішніх метаморфоз. І ніби все відбувалося так, як завжди на численних тренуваннях, ніби умовні рефлекси були живі і відчутні, тільки десь поділось, розтануло і згасло відчуття краси вишуканої геометрії фігур «Криниця», «Літак» чи «Зірка» та легкого жалю від того, що кинута ним палиця руйнувала цю красу. Цього разу скраклі від удару вилітали з поля, як із пращі, і вдарялися у відбійну стіну й огорожу, бо у них влучала не дерев’яна палиця, а віртуальна граната Цибульського... На жаль, «втрачені» кидки і торкання до штрафної зони не дозволили йому посісти призове місце.
За добу Цибульський повернувся до будзагону. Побратими запитали його про успіхи і місце, яке він посів на спартакіаді. «Не перше» – відповів. І тут Цибульського чекала ще одна зневіра у власній винятковості. Двоє бійців, далеко не атлетів, сухих і засмаглих до фіолетового відтінку шкіри, ритмічно рухаючись уздовж рейок, без показухи вганяли костилі у шпали за два (!) удари і при цьому видобуті звуки лунали у тридольному ритмі музичного твору для оркестру «Болеро» Моріса Равеля! Цей ритм, чіткий і вивірений, ніби рух стрічки конвеєра, тепер, як і колись, навіював гіпнотичний стан на Цибульського. Це вже було занадто! Молоток вислизнув з його руки і неприємно вдарив по ступні. Цибульський програв...