Кожна тварина – дорогоцінний спадок, який ми не маємо права знищувати...

Ернест Сетон-Томпсон

Це сталося у забутому селі на Полтавщині понад сорок років тому. Якось ранньою весною Іван заїхав у дрімучий, віковий сосновий ліс забрати напиляні дрова і став очевидцем трагедії, що розігралася раніше – певно вночі. Дику свиню вбили браконьєри. Від неї лишилась голова і тельбухи. Поряд під гілками вітролому Іван побачив маленьке смугасте поросятко – згорблене, немічне і перелякане. Воно навіть не втікало і не пручалося, коли Іван взяв його на руки, а лише тремтіло, ховаючись під куртку на грудях.
За кілька тижнів ситого харчування (козяче молоко і навіть крупа манна) кабанчик вже кумедно ганявся на подвір’ї за котом. Іван любив його і називав Дружбаном. Часто брав його на роботу. Саджав у кабіну авто на сидіння або у кузов із зерном. Там підсвинок занурювався у пшеницю так, що виднівся лише п’ятачок. Пізніше, коли кабанчику хотілося покататися, то він підходив до автомобіля і часто вдаряв рилом у бак з бензином, ніби в барабан...
Бувало, Дружбан слухняно, як дресирована собака, супроводжував Івана у походеньках в магазин, на рибалку тощо. А інколи – ніс сумку на рилові! Це видовище тішило багатьох односельців, особливо – дітлахів.
За кілька місяців миршаве порося виросло у дорослого вепра. Велика голова, могутній загривок і ікла наводили жах на місцевих собак. Проте норов Дружбана не змінився. Він не став злим і агресивним, як попереджали недоброзичливці і вороги, а полюбляв, коли його чухали (переважно за вухами) та пригощали чим завгодно.
Наприкінці спекотного літа на краю села, поблизу Іванової хати, зупинилась колона вантажівок, водії вирішили набрати води з криниці. Вони здалеку везли на Сорочинський ярмарок звіринець. Нещасні тварини страждали від зневоднення та пилу, що вкрив товстим шаром їхні клітки.
Дружбан гострим нюхом відчув безліч невідомих диких запахів на своїй території. Він ходив між машинами і грізно хрюкав. Дуже швидко його помітили водії і за допомогою спеціального великого сачка спіймали та вкинули у порожню клітку. А Іван в цей час стояв у магазині (в черзі) за хлібом... Лише вечором він спохватився, не знайшовши Друга. Запитав сусідів. Ті розповіли, що бачили якісь довгі вантажівки... І все.
Своє горе і страждання Іван намагався втопити у „вогняній” воді. Проте це не допомагало. На душі ставало ще гірше. На третій день запою хтось осатаніло постукав у бензобак автомобіля, що стояв у дворі. П’яненький чоловік миттю став тверезим. Вхопивши каструлю з молоком, він вискочив на ганок, грякнувши дверима. Дружбан увесь у багнюці, реп’яхах і насінні череди з розірваним вухом та закривавленими ратицями біг до Івана, весело рохкаючи... Невідомо, яким чином вепру вдалося втекти? Від Великих Сорочинців віддаль 18 кілометрів. Це, якщо дорогою. А скільки ж – лісами, болотами і полями? А ще ж треба було переправитись через дві річки! Фантастика!!!

P.S.
На превеликий жаль, ця історія має трагічне продовження...
І все ж, дуже хочеться, щоб перед очима читачів, залишився уявлений і невитравний стоп-кадр зустрічі Івана зі своїм Другом. Зустрічі – неочікуваної, дивовижної і зворушливої до сліз...