давно...

Все сталося, як звичайно. Ти - то закипав, мов чайник, випускаючи пар потоком непотрібних виправдань, то булькотів щось собі під носа.Я - відійшла мовчки до вікна, щоб не бачити зайвий раз обридлих мізансцен.Знала наперед, що скажеш, і яким жестом буде супроводжуватися та чи інша фраза. "Добре.." - заспокоювала себе. - "Все дуже добре." Мабуть, спроба налаштуватися в думках на позитив не давала чути продовження тиради. Колись, з момену щось після трьох побачень, мені вдалося відмітити в тобі одну характерну рису - в ході бесіди, а тим паче - гострої полеміки, невимушено переходити з однієї теми на іншу, при цьому забуваючи про початкову логіку приводу розмови, так звану точку відліку. Ось і тепер, плутаючи грішне з праведним, ти застосовував своє віртуозне вміння - говорив, що у всьому, що між нами сталося, тільки моя вина; що не можна бути такою щасливою щодня без суттєвого приводу, а тим паче збиратися на роботу так, ніби йдеш на побачення; негоже виставляти свою красу на показ... і взагалі. У тебе не забракло аргументів для звинувачень - і тисячі-тисячі слів було спрямовано на захист власного чоловічого ego.
Я мовчала...Заходило сонце...За вікном запалали свічки каштанів, туманіло ароматом бузку. Все складалося, як звичайно.
Ба, ні!
Сьогодні мене нарешті перемогла думка зібрати речі і піти від тебе - втекти з театру одного актора, де давно слід змінити репертуар.