(блакитна троянда, не гріє, не пахне, не колеться,

Не справжня – торкнися –відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
Ганна Осадко " Блакитна троянда"



Таких не буває?

А що, коли фарба лиш вигадка?

Ця дика троянда кололася, душу всю випекла!

Тонкі рученята –росточки в розтрощенім небі.

Померзлі пальчата- у люстрі – танцьована лебідь.

Ти ж –тала вода, а не кров прозаїчного кольору.

У купіль ладнали нелічені акти піїтики,

І коло за колом...

( Впивалися зашпори-вироки.)


А хочеш, кохана, я річку зрівняю із пусткою?

Світлин всеминущість -ти в них.

Океанна пелюстка:

Палац мерехтливий увесь наш – від «до» і до «сі»…

Навіщо ти босо кружляєш листочком по лезу осі,

А там всеодно одягаються маски на фейси і блузки,

Ні краплі вагання, ні крапки!

Блідий маскарад,

Де ти – Білосніжка, закинута в сотий приват.


Не треба, коханий, бо річці так шкарубко,

Їй зимньо, дурненькій: ні сонця в долонях, ні парубка,

Ні соняха- тата, і води брунатно-барвінчаті,

Там рибки живуть водяником-вієм полічені,

Мені і наснилось, що є там одна золота...

Її не торкай – поруйнується цнота хвоста,

І стане пуста златопера, без права освідчення!


Вона, як і я,

Бинти німоти на лопатках,

Язицькі мінори на стегна модерних галактик.

Перо і папір все відчує.

Нам жеробом - мавчині помисли,

Та кола спотворень закручують чортове колесо.

Цей дім –ковила, одягни його лагідні шати

В досвітнє пелюстя, що ніч причепила до поясу!


Блакитна трояндо, годино моя розхвильована,

Ти , справді , жива?

Гадали усі – намальована…