Для Ю. Лазірко.

Вона тепер річка сама –прощання і прощі на дні,
І дні, наче вітер весняний ,і сміх підступа оберегом.
До берега скорше!
Бо дихають кригою ребра!
В малім кулачці - те, що людям не велено чуть.

І суть не у тім, що плітками мотали їй шию,
Як добрим намистом.
-Давай!
-Королево!
-Носи!
Та нитка порвалась. То ж сунуть цікаві носи
В сусідню країни і пащі по-закуттях шкірять.

І хай там, як хоче втихає хода таємнича…
Вона себе знає – у грудях багаття гаряче,
А втіха тобі, найгарніший із кипню, козаче
Пекельним настоєм її умивати обличчя?

Коли зачепила тебе промінням шаленним у міці,
Коли розірвала ярмо і всміхнулася милому знов.
Порожній апостол кидав вгору сонце червінцем,
І небо здригалось й по неї німотно пливло.

Любов лиш для ночі,
Бо очі людські полотном.