"...Желтый хвост упал в метель пожаром,
На губах - как прелая морковь...
Пахло инеем и глиняным угаром,
А в ощур сочилась тихо кровь".

Сергій Єсенін

Віконниця бахкала то у вікно, то у стіну, скрипіла, як немазана гарба, і не давала заснути. Поволі мінливий шум вітру ставав тихішим і врешті змовк. Але згодом почав гавкати собака, і все голосніше, ніби хтось його дратував зблизька. Часом собаче валування переходило в хрип – то нашийник перетискав йому горло.
Опісля кількох невдалих спроб перемогти себе у небажанні залишати теплу хату і одягатися Микола все-таки вийшов у двір, важко дихаючи від невдоволення. На подвір’ї нікого не було, і поблизу теж. З осіннього темного неба сипав перший мокрий сніг. Собака рвався кудись у напрямку балки, та ще винувато завиляв хвостом, коли Микола гримнув на нього, щоб той замовк і дав хоч трохи поспати.
Ранком, нічого не підозрюючи, Микола поніс оберемок пахучого сіна кролям. Як виявилось, годувати вже не було кого: дверцята клітки відчинені, а трупи кролів, наспіх прикидані снігом, хтось приховав поблизу кукурудзяних кулів.
Розгубившись від побаченого і не знаючи, що робити з сіном, якого не випускав з рук, Микола оглянув кролів. Схоже, у всіх було зламано і прокушено шию, а за формою слідів на снігу і пучечком рудої шерсті, що висіла на шляпці цвяха, забитого у дверцята клітки, він зрозумів, що тут похазяйнувала велика лисиця.
Залишилося викопати яму поблизу гною, знести туди кролів (одного не вистачало) і закидати їх землею. Микола ще не знав, що пригоди на цьому не скінчились... Якісь ще не відомі, глибинні, нуртуючі залишки інстинктів хижака з комплексом люті, хоч і обрамлені у виправдальну ідею помсти чи уявної справедливості, не давали чоловікові спокою, вимагаючи від нього рішучих дій. Не випускаючи з рук лопати, він рушив у балку (по лисячих слідах) впевненою і пружною ходою.
Хмари поволі розсунулись, і сонячне проміння, відбиваючись від снігу, що вкрив балку тоненьким білим простирадлом, сліпило. У рівчаку, який нерівно розтинав це простирадло своїми обваленими, темними краями, у безводному його закутку, що заріс осокою, лисиця пошматувала кроля, залишивши задню лапку, а рештки понесла далі.
Свіжу лисячу нору з купкою глини при вході було вирито у яру, що звивався, наче піщана змія пустелі. У верхів’ї його било джерело, яке живило маленьке болото. У літню спеку болото пересихало. Окрасою болота був рогіз з привабливим, тугим і одночасно пухнастим суцвіттям, схожим на качалку, а точніше на морозиво в шоколаді, що на паличці.
Поблизу нори, у яру росла невисока верба з “підстриженою” знизу кроною – то корови сільської череди постаралися. Вони ж старанно “вичухали” на стовбурі верби кору, від чого та стала гладкою і лискучою, а тріщини на ній забились різнокольоровою шерстю.
Нора з першого погляду була неглибокою. Відступивши від входу метрів зо два, Микола почав копати ямку. Невдовзі земля провалилась у нору, а на третій ямі появився великий рижий хвіст... Микола рвучко просунув руки у нору і, міцно схопивши звіра за задні лапи, висмикнув його з нори. Звір зреагував блискавично – його зуби міцно, наче ковальські кліщі, вп’ялися в носок чобота. Біль скував м’язи. Зібравши всі сили і волю, Микола, тримаючи за задні лапи підняв лиса і вдарив головою об землю .З носа тварини цівкою бризнула кров, по тілу пройшли судоми, і все скінчилось.
Тільки знявши чобіт і побачивши закривавлений великий палець, Микола зрозумів, що все, що відбулося – це не павутиння хворобливої уяви, не маячня, крізь яку просочувались епізоди побаченого раніше в кіно, чи прочитаного у книзі ніби реального життя людей і тварин. А оце і є власне справжня драма: труп звіра, кров на снігу, кров на нозі та ще й цей чорний, зовсім чорний крук, що впав з неба на вербу і тепер погойдувався на гілці у зухвалій позі стерв’ятника.
Зрозумівши це, Микола злякався і почав гарячково згадувати почуті колись у війську лекції про науку виживання, що її читав майор медицини. У пам’яті з усього того лишилося: вірус сказу гине за високої температури, а уколи вакцини спричиняють больовий шок.
Микола відламав кілька головок сірників і, поклавши їх на рану біля нігтя, підпалив. Нестерпний біль, ніби свердло вгвинчувався в ніготь, запах горілого волосся вдарив у вологі ніздрі, а стогін, що вирвався з горлянки не злякав єдиного свідка – ворона: той продовжував хижо поглядати з верби вниз, додаючи трагічних штрихів у загальну картину. Від цього ставало зовсім моторошно.
Шлях додому був довгий і тяжкий. Останні метри Микола волочив лиса за хвоста по снігу. Собака побачив його, заліз у будку і там глухо гарчав. Дуже скоро появився сусід – певно щось бачив крізь тин. Вмостився на дривитні, запалив самокрутку і, тримаючи її жовтими від тютюну пучками, мружачись, сказав: “Бачу ти “добрав” великого звіра. Самець. Які ікла! Дуже сміливо – без зброї, голими руками…” І продовжив: “Слухай, мій собака, Бровко, мабуть, з’їв отруєну крису і так оце мучиться вже тиждень – то, може, ти... Ну, розумієш... бо мені якось жалко – рука не піднімається.” Внутрішньо запрограмований Миколою, політ ейфорії від власної перемоги над звіром вмер, не народившись. Виникало риторичне питання: за кого ж його вважатимуть тепер односельці?..
Твердо вирішивши, що вакцинації – тобто наруги над власним організмом не буде, Микола, щоб поглибити свою обізнаність, знайшов у сільській бібліотеці медичну енциклопедію. Прочитане щодо тривалого (до року) інкубаційного періоду (доки тільця антивірусу сказу не дійдуть до мозку) і безнадійний прогноз – засмутили Миколу зовсім.
Ще цілий рік, при звичайній простуді чи грипові (у гарячці) Микола схоплювався і витріщав очі на великий палець ноги – (ту саму, заподіяну лисом рану) з надією не побачити почервоніння і набряку, а відтак і прямих ознак хвороби, за якими – смерть.
Минув рік і ще кілька. Рана зажила і стала непомітною. Лисову шкуру благополучно з’їла міль. Микола більше не згадував про ті події. А ще він був не згоден з медиками – бо тварини з їхніми хворобами (зоонозами) не винні. Хто ж хронологічно першим передав їх – ті самі тільця – і коли?.. А що як тільця живуть у кожному з нас завжди – тихо і мирно. А шаленство, несамовитість, біснуватість, нетерпимість і лють дають їм рух? І потім вже неможливо ні зупинити, ні повернути назад…