Місто закутане в жовтогарячу листяну ковдру, зустрічало ранок туманом. Світанок на осліп проникав крізь вузькі коридори у сонні будинки та мов самотній перехожий блукав вулицями, поглинаючи залишки ночі. Ніби місцевий хуліган він наступав котам на хвости, будив пташок різким подихом вітру та наспівував свою улюблену мелодію – мелодію тиші. Поступово ранок добрів до залізничного мосту. Мені завжди здавалось, що ці складні конструкції виконують функцію порталів, адже стоячи на найнижчій точці мосту не завжди можна побачити шлях до нього з протилежного боку. Здається, ніби люди з’являються нізвідки і в цьому є щось магічне…
Цього дня на зустріч ранку з порталу вийшов старий чоловік. На вигляд йому було років сімдесят. Чолов’яга, запустивши руки в кишені, повільною ходою чимчикував у сторону парку. Осіннє пальто, що явно було більшим за господаря на два розміри, покривало худорляве тіло, а піднятий комірець надавав образу незнайомця ще більшої таємничості. Від вогкості повітря сиве волосся взялося хвильками, а на кінчиках вус, мов на пелюстках білої хризантеми, збиралася ранкова роса. На обличчі були відсутні емоції, лише глибоко посаджені очі виказували сум та задуманість. Ще років десять тому ці зелені очі світилися від щастя, коли поряд йшла кохана Катруся, як її обожнював називати Анатолій Григорович.
Спустившись з мосту літній чоловік обернувся. Вглядаючись у стіну густого туману, Анатолій Григорович розстібнув три верхніх ґудзики свого пальто та з неймовірною обережністю вийняв тремтячими руками троянду. Здавалося, ніби чоловік готувався до побачення. Стареньким гребінцем він зачесав волосся, потім розгладив вуса і впевненою ходою пішов вулицею, що поступово переходила в парк.
В очах Анатолія Григоровича з кожним кроком з’являвся блиск в очах, постава ставала стрункішою, а хода впевненішою. Він привітно кивав головою в бік будинків, хоча людей там не було. Дідусь вітався саме з будівлями, адже їх він бачив кожного ранку, впізнавав рідним поглядом, хоча їхніх мешканців не знав. Складалося враження, що хатини у відповідь вклонялися просівшими від часу фасадами.
Анатолій Григорович зійшов на головну алею парку, глибоко вдихнув на повні груди, з очей потекли скупі чоловічі сльози. Кілька хвилин він стояв непорушно та не відводив очей від лавки, що самотньо стояла під кленом у заростях реп’яхів. Пройшло десять років, а вона досі манила діда спогадами. Сукняним рукавом він витер солоні краплі та попрямував до неї. Підійшовши ближче, Анатолій Григорович зупинився та низько вклонився, ніби перед якоюсь дамою. Чоловік поклав троянду на лавку, ні пари з вуст, але його думки говорили надто голосно.
Одного літнього дня ще юним парубком він разом з друзями прогулювався цим парком. Хлопці захопливо обговорювали перехожих юнок. Поруч проходила компанія дівчат. Раптом одній з них стало погано від пекучого сонця, підкосились ноги і в цей момент Анатолій підбіг до дівчини та встиг підтримати її. Всі не на жарт перелякались. Хлопець допоміг Катрусі дійти до лавки ( тієї самої, куди вже десять років приходить з квітами). Все на щастя обійшлося, красуня-дівчина швиденько прийшла до тями. Саме тоді і розпочалася їх спільна історія довжиною в вічність. Молоді люди закохались один в одного. Парк став для них місцем постійних зустрічей, а на тій самій лавці через пів року двадцятирічний Анатолій запропонував Катерині одружитися.
Сорок років тривало їх подружнє щастя, але на шостому десятку доля обрізала Катерині Іванівні нитку життя. Для Анатолія Григоровича це стало найсильнішим ударом. Вже десять років він живе лише спогадами. Кожного ранку чоловік, як колись, приходить на зустріч до своєї Катрусі з квітами, сидить на лавці поглядаючи на годинник і плаче. За спиною чоловіка минають дні, змінюються пори року, йдуть роки, лише очі залишаються на мокрому місці.
Ранок пройшов містом присипаючи вулиці першим снігом. Грудень 2006-го більше не бачив квітів на старечій лавці.