Уверх лізуть у тій же позі, що і плазують.

Джонатан Свіфт

Пустеля Калахарі. Ранок. Після нічної холоднечі перші промені великого вогняного кружала сонця розпочали нагрівати землю. Тишу глушини порушило шарудіння у кроні високо “підстриженої” жирафами акації, що маячила серед пісків. То вухасті грифи один за одним злітали зі свого сідала, відчувши перші висхідні потоки теплого повітря. Вони заходилися ширяти в небі у пошуках здобичі. Її було вдосталь: багато травоїдних не пережили засуху та пожежу, які знищили рештки пожухлої трави залишивши пил, пісок, каміння та вибілені на сонці скелети тварин.
З нори біля підошви покинутого термітника виліз сурікат. Він увесь тремтів від холоду і боязко озирався. Невдовзі він забрався на вершину термітника і, ставши на задні лапи та спершись на хвіст, кумедно схрестив передні лапки на животі. У такій позі сурікат вигрівав черевце, вкрите ріденькою перламутровою шерстю. Його голова, як перископ субмарини, поверталася у всі боки, а очі, обрамлені чорними плямами, що додавали тваринці сумного вигляду, вдивлялись у далечінь.
Неподалік з-під каміння виповз скорпіон і впевнено рушив до термітника, грізно виставивши вперед дві клешні, готові схопити все, що рухається. Його хвіст, вигнутий наче шабля яничара і озброєний на кінці отруйним жалом, здіймався над тілом членистоногого.
– Ти чого виліз на вершину? – запитав скорпіон суріката. Ану злазь! Ти хіба не бачиш, що я іду!
– Я на горбі, щоб бути вищим і бачити все. Я гріюсь на сонечку, чекаючи свою сім’ю, що пішла до солоного озера, та ще вартую, щоб вчасно помітити коршуна чи шакала і втекти у нору, – відповів сурікат.
– А я не боюсь нікого і нічого. І мені не треба вилазити на згірки. Мій хвіст, як отруйний спис. Поглянь – він набагато вищий моєї голови! А твій хвіст? Він тонкий, як у пацюка! І яка від нього користь? Хіба що слугує тобі п’ятою ногою. А у мене ніг все одно більше – аж шість! Мурашки і коники від мене не втечуть, а ящірки, як побачать мій хвіст, ховаються у норах і там тремтять від страху. Злазь з термітника! Я буду у ньому шукати личинок! – командував скорпіон.
– Їх немає, – відповів сурікат. – Оселю покинули давно. Крилаті терміти вилетіли, а інші загинули під час пожежі. Тож повзи собі далі.
– Та ні! Спершу я залізу у нору і пошукаю там якусь поживу, – погрожував скорпіон.
– Я тебе не пущу до нори, – твердо мовив сурікат, – там мої діти і я їх захищу. Я зможу боронити їх навіть від гримучої змії.
Скажений скорпіон, якого переповнювала отрута, не послухався і, хижо махнувши жалом над головою, рвонув до нори. За два стрибки сурікат наздогнав скорпіона, наступив лапою, іклами відірвав хвоста. Інстинктивно відштовхнувшись задніми ногами для смертельного удару хвостом (якого вже не було), скорпіон втратив рівновагу і покотився прямо у нору, де його чекали голодні, зубасті роти сурікатових малят.
Ритуально осідлавши вершину термітника, сурікат спостерігав за конвульсіями відірваного хвоста. Той пружинно скручувався і продовжував жалити сам себе і землю. Врешті-решт хвіст так і завмер зі встромленим у землю жалом, віддавши їй рештки отрути. Через якусь мить земля довкола хвоста заворушилася. Чутливий жук-могильник знав свою справу: невдовзі хвіст зник під землею у лабіринтах його нори…
А від обрію швидко рухався ланцюжок сріблястої ртуті у напрямку термітника – то сім’я сурікатів, одне за одним, поверталися з полювання. Вони перегукувалися між собою короткими високочастотними голосами. Тепер наш герой зможе безпечно залишити дітей під наглядом родичів та й собі щось поїсти, а ще розповісти своїй сім’ї про біснуватого скорпіона з комплексом Наполеона, який так безславно закінчив свій вранішній похід…

P.S. Кожному Наполеонові – свій острів: Ельби чи Св. Олени. Або – пустелю Калахарі…

2008