Пам’ятник Фрунзе стоїть у центрі села. Командарм із каменю, покритого бронзовою фарбою, у важкій шинелі і будьонівці дивиться на захід. За кілька десятиліть його так часто фарбували, що від цього він потворно «зажирів». Часом голуби, горобці і граки, всівшись на плечі, змінювали відтінки шинелі залежно від кольору стиглих ягід у навколишніх садках, а ще добавляли у петлиці командарма незрозумілі знаки. Вранішнє сонце, яке сходило позаду пам’ятника, кидало на майдан химерну тінь. Ім’ям командарма було названо колгосп. Проте це сталося пізніше – вже після війни. Спроби ж колективізації у двадцяті роки, після бандитського знищення гетьманської влади, були невдалими і трагічними. Так голову Комітету незаможних селян і секретаря волкому партії було вбито, а уповноваженого губернського політичного управління Живодьорова розкуркулені селяни закололи вилами.
У сімдесяті роки сільська молодь навряд чи пам’ятала про ті події. Після чергового перегляду фільму «Чапаєв» вони сиділи біля клубу, про щось гомоніли, лущили насіння та ще сміялися з Мишка, який виймав із кишені жабку, клав її на коліно черевцем догори і чухав їй місце, де мала б бути шия. Потім Мишко ніжно розправляв довгі жаб’ячі лапки. Очевидно жабі все це подобалося, бо вона не пручалась. Нічну тишу порушив гул мотоцикла – предмета заздрощів багатьох загрунівських парубків. То з сусіднього села їхав «на чужу» до незаміжньої доярки рудий Ілько. Їхав він на мотоциклі ІЖ-49 (такий собі радянський «Харлей-Девідсон»), і не з порожніми руками, а з подарунками. На вибоїнах майдану сумка, що невдало була прив’язана на задньому сидінні, випала. Коли пил розвіявся, стало видно щедрий скарб: десяток хустин білих і квітчастих – особливо файних, та ще величезні труси на трьох резинках. Доярка була могутньою жінкою, не те що Ілько. Могла легко взяти на стегно сорокалітровий бідон з молоком і, притримуючи однією рукою, нести його скільки заманеться. Хусток вистачило всім дівчатам, а що робити з трусами – думали не довго. Під регіт усієї компанії хлопці, ставши на плечі один одному, підсадили третього і той одягнув труси на голову командарму. Отак весело й розійшлися по домівках.
Ранком селяни могли чути брутальну лайку голови колгоспу і секретаря сільради. Перший кричав другому: «Зніми труси негайно, бо нас посадять, як узнають! Ти що, не розумієш?!». Секретар сільради хутко збігав у найближчий двір, вхопив довгі вила-двойчаки, якими зазвичай вивершують копиці сіна, і рушив до пам’ятника.
– З вилами? На командарма! Не пущу! Тільки через мій труп! – верещав голова колгоспу.
– Іди шукай драбину.

Напевно, голова колгоспу ще пам’ятав уповноваженого Живодьорова…

2009