Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Байка
Був ніс Гапчіх, а в носі дірка,
пішла про ніс такая поговірка.
Що ніс Гапчіх,
немов на сміх,
заліз під лаву,
та пчихнув у Халяву...
А Халява-молодиця
не стерпівши такі дурниці
на суд подала...
Автор невідомий
Зійшлися судді,стали суд чинити,
що носові отому присудити...
Халява руки в боки
та й у крики:
Чи бачите, яке цабе велике,
оцей Гапчіх?
Мене, Халяву, та на сміх?
Та де це видано?!
Щоб пишну молодицю
отак зневажити!
Негайно у в”язницю!
Негайно покарайте
цього носа,
аби не пхався
до чужого проса!
Щоб знав,
що зась йому
такую кралю
немаючи поваги, ані жалю
отак безчестити!
Похнюпився Гапчіх:
Я не навмисне, пані,
зачекайте,
вас ображати не хотів,
сумління майте -
не мої гріхи,
що в мить,
як вирвалось оте “апчхи”,
ласкава пані,
ви під лавою стояли...
Чи місця іншого
уже не мали?
О, горе і ганьба!
Чи хто б посмів
іще отак знущатись?
Ти, Гапчіху,
геть знахабнів!
Ви чули, людоньки?!
Довкола зашуміли,
перечити Халяві не посміли...
Отож, порадившись,
Гапчіха засудили,
і винесли ухвалу про таке:
Ув”язненням негайно покарати,
укинувши нахабного за ґрати,
із забороною довіку чхати!
Те, що послужило епіграфом до байки, колись чула в дитинстві від свого дядька, котрий полюбляв нам, дітям, її розповідати. На превеликий жаль, у пам"яті залишилась лиш частина... Я давно доросла, а дядька вже немає серед нас, тому не маю у кого спитати, що ж там далі було з тим носом... Тому вирішила байку дописати самостійно. Але не трачу надії, що знайдеться людина, котра цю байку колись чула, а може й добре знає. Буду вдячна, якщо хтось допоможе мені знайти ориґінал.
Прошу строго не судити мою першу, а може й останню спробу себе в такому жанрі.:)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)