Назва “Ex tempore” (означає “Без підготовки”) говорить сама за себе, тобто те, що вона (через брак часу та наукові etc. відволікання) готувалася абсолютно спонтанно й непродумано…

Атлантова молитва

Боже думок і зірок
Тобі
(що молюся на цій вулиці)
Ти що осідаєш в моїй душі
найбільшою зіркою
з дуже маленького кошика
Допоможи мені
Многогрішному
втримати
цю многонадіяну землю
на своїх плечах
І дай мені
Розслабленому Велетню
Волю
встати і
порятуватися
втечею
27.03.2003 р.

(дівич-ранок)

як я люблю ту осінь
що не вміє жити
з очима неба
з вірою безоднь
і ту людину
що Христа любити
не навчена життям
і ті дороги що пройшли крізь тебе
що вийшли з пальців наче очерет
і хай не вміють зупиняти небо
і хай не вміють
осінь роздягти
вони такі як я
такі без’осі
без-осені
вони були такими
не завжди
12.10.2001 р. /по дорозі на асп. вст. ісп. з філос./

π

знайди себе серед дзеркал і книг
згубивши запах в тінях коріандру
й на пам’ять про загублений псалтир
з листків верби зіший для неба плахту
і не
пускай чужих ниток у світ
якщо вони не дощ і не
прозорі
а вершник був
і чемно поклонивсь мені
сховавши в дзеркалах долоні

знайди себе серед дзеркал і снів
які складаєш чемно на полиці
щоб вершник чашу не
розбив навпіл
коли численних тіл терпіти
будуть
спрагу
Ниці

знайди себе серед вітрин і скла
які тобі ще треба
пережити
бо вершник маску скине із плаща
а ти

залишишся убитим

30.11.2002 р. /запис. на бібл. бланку замовл./

φ

відчуття володаря часу
пронизує
усю
тебе
збагачена реаліями до-часності
ти
пропадаєш
уже
відчуття неземного тяжіння
коли неба уже нема
коли тільки біжать із невміння
всі коли
усі як
з-під пера
відчуття, що пронизує тишу

не зупинка –
зупинки кінець
і ти що сьогодні
завершилась
наче місяць уповні
вщерть
коли неба не стане зовсім
тяжітиме над нами тільки
сік годин


ψ

відчуття незаповненого часу
і розкиданих віршів
тепло
переповнене небо
безоднями
руками – щось
відчуття божевільного часу
вільного-у-собі
час, що Богові не належить
й не належить
собі

а сьогодні ти був предтечею
час якому нікуди
Втекти

29.06.2002 р.

δ
і на прохання у людині народитись
він розписав хрестами
небо
впоперек
а потім на долоні
наче щезник

воскрес

і я ковзнула в
титри
ікебани
естампи чорні в голих кімоно
хрести злетіли – й покропили небо
в
дощі
земні

безлисте літо невід
вбив
у небі
На
золотих
богів
а на прохання вмерти у людині
розрізав небо й
нутрощі його
Спалив

4.02.2002 р.


Σ

“Світ присутності є спільний світ. Буття-в є спів-буття з іншими. Внутрішнє само-у-собі буття всередині світу є спів присутність”
(Мартін Гайдеґґер)
я забуваю жити як всі люди
я забуваю бачити себе у них
а можна тільки треба
і вибирати нам не їх
так вчасно й
без потреби
живуть в мені серця
а можна трохи неба
і ти вже я
а я таке самотнє
а трохи ми в душі
а мабуть й ви-безбожне
сидить у нім
вона на людях Бога
вже роздягала сім
небес упали шати
у тілі – німб
а я забула серце
а в нім і ти і ви
і будуть страсті честі
і пристрасть-він
я
забуваю
жити
і вже не рік й не два
забути лиш не
можу
що вчасно вже нема

13.01.2002 р.

Σ2
вони до нього у двері стукали і радили
заспокоїтись
(Грицько Чубай)

“Людина … є тим ніхто, для кого будь-яка присутність у його бутті-один-серед-іншого
серед-іншого себе вже виявила”
(Мартін Гайдеґґер)

я забуваю жити як всі люди
а вчора тут вони були
сиділи на цім місці
і з цих пили
співали ті й не
цими
і говорили нас
і я-самотнє трохи
утратило тебе
воно було між ними
а в нім живуть всі ми
і ви таке безбожне
клякало горілиць
і бачило що вчора
вона забула їх
такі торішні сходи
пісок і кров і лід
а він забув що в ньому
і я і ти
вони пішли на завтра
сиділи там і тут
а ви не знало Бога
а Бог не знав ще їх
і їх ніхто не знає
хоч їх ім’ям снує
і ми і я-самотнє
і ти твоє
а їх назвали люди
юрба юрма юр-МИ
вони про всіх сказали
і про воно на ти
була ж іще не-мова
було до них ще там
та…народилось слово…
з-
і поприходив замість
і посідав за стіл
та хтось про це вже мабуть
десь написав у нім
тому не бути вчасно
тому не бути лиш
бо вже такі ці тіні
і голос їх

13.01.2002 р.



Приплив

...Зірка, байдужа до помирання,
Впала з байдужого неба...
(Владислав Броневський “Приплив” / Перекл. з пол. Д.Павличка)
приплив густої темряви
як світло
важкий іде
по клавішах озон
чи маєш віру
запитало тріснуте
а сподівання?
горизонт?
я знов була там
мало раю тільки
країна віртуальних не-секунд
до тебе звикла любий мій
той
що прийшов на черговий сезон
міняю їх на день як час і звички
а все через нестачу
свого_дня
біжать назустріч
букви
коми
титри
я цього фільму не
додивлюсь до кінця

цієї книги я недочитаю
як мало сторінок у ній!
я знов була там
розмови з віршем не чекаючи
достойна лиш епіграфа на ти
а сподівання?
горизонту
клавіші?
марна людино, маєш віру ще?
де темрява, як світло
густо –
радіуси

Приплив

.ua.

24.01.2003 р.

нові Боги

в нас на очах пере-тікає простір
і час стає вже не таким як був
живемо ми на зламі – гості
маленькі цвяшки на чужім
табу
як важко призвичаїтись до нього
це ніби вчитись плавати в піску
ми –
від народження сліпі і кривоногі
мов мишенята з електронних рур
і нам на день
замало тільки вікон
руки живої
і долоні карм
бо ми по білому писали
Споконвіку
І це, прошу Тебе,
узяти нам на карб
і на Суді Страшному
засудити
на вічні муки в Дантовім пері
бо ми не
розучилися
хотіти
вночі писати вірші на корі

– чи знаєш ти людино дожди_бога
які в тім місці виросли гриби
а ти
побачивши
лиш крізь вікно якусь дорогу
повірила
що там живуть тепер
твої нові Боги

22.02.2003 р.

ВОКЗАЛ У ПОЇЗДІ

Етюд
(фортисимо)

крізь прочинені двері – прижовклий бездомний –
поїзд-приблуда якого нізвідки не ждуть
в’їде стукотом в серце моє а вже там – невідомість:
хто з нас кого прихистить і куди наша путь
(І.Малкович)

Білі: “Галас і шаленство”
Чорні: і мовчання – рух
Білі: не була давно я там
там де ти не був
Чорні: світло зупинилось
і змінився шлях
Білі: відтепер в безодню
полетіти – такт
Чорні: і за право вчасно
зійти з колії
Білі: кожен твій ліхтарик
покидає ніч
Чорні: світ немов акваріум
Білі: коли в ньому ти
Чорні: тільки б ти не рухався
Білі і Чорні: стрімголов на Ви
(одночасно)



*** *** ***

театр декорацій
Майбутнього
одні голі ляльки
і добре деміургом
бути
опускаючи
руки
справжні
Униз
лякати вертеп
не-ангельський
Ма-ріонеток
живих

і декорації бігають
наввипередки стовпи

1.04.2002 р. /запис. у поїзді “Львів – Київ”, на верх. пол./

Як?


під ноги кину я собі повітря
на місці затопчу вітри
коли любов –
не докладай зусилля
а йди вперед
крізь небо і сніги
і навіть як ніхто не стане
тобі з дороги впоперек
не докладай зусиль намарне –
цілуй, цілуй, цілуй її
і солов’їв
хіба ти знав?
хіба ти нею марив?
як ми зійдемось
то тоді скажу
як я ловила світ
а світ зловив мене
коли зійдемось – так багато
дізнатись ти повинен будеш ще:
є тисячі світів
доріг мільйони
і як обрала свій –
крізь небо і сніги

1.03.2004 р.



Діалог із серцем
не світ ловив мене
не люди
ловив мене мій страх
страх залишитись із собою
в самотніх снах
а люди ні до чого тільки
бо їх і так нема
гуахо так собі завбільшки
з’явивсь – пропав
і більше каяти себе вчорашню
чужі гріхи
мені обридло
від світу утікати завчено
собі під тин
бо світ тепер такий
з такого
що не втечеш
бо світ тепер
не те, щоб упіймати
ловити навіть не спроможний вже
25.01.2004 р.







Ізольда Білорука. Із листів до Сітхартхи.
(друга редакція)

(1)

навчися жити ніби вітер
коли ще дихав сніг
щоб і тобі колись
дали потримати
всі ріки й ніч
ту неслухняну
взяти на коліна
сповити у вогонь
і на кінцях зв’язати її тіло
у китиці долонь
а потім відпустити наче хмарку диму
в сезон дощів
бо ти навчився жити, Вітре
а я –
Твоя лиш тінь

(2)

на березі Ріки я сіла і не плакала
дивилася як час
від нас втікає завчено
вже стільки поколінь
вона одна не знає існування
їй тільки аби
як куди текти:
ліворуч – в простір
а чи праворуч – в камінь
їй байдуже що ми
в ній скам’янілі риби
що б’ються у нутрі
з небаченою силою
Сітхартхо, пане час
існує і
запевно
часом буває в нас
часом – даремно
та ми – ті потічки
застояні й зігнилі
що їм довіку слухати
Великий Шум Ріки
і мріяти про Тису й море синє
зі страхом впасти в дощ
який застав зненацька
на березі Ріки
мене вчорашню

На березі Ріки сиділа я й не
плакала
подумала, як дощ, бува, невчасно падає
та обірвалось щось в мені
і спромоглася я
на втечу
тоді відкрив обличчя Ной
й омив мені щоку
Сльозою ґречною


(3)

над луцькими канавами
так символічно плакати
дивитися у дим
й вогонь намацати
згубити свій вінок
й мости поламані
а потім буде лиш
з Нового Вавилону зграя
і попіл Фенікс знищить
і котеня і майю
і лебедя візьме собі на шию Діва
на гойдалках бажань
тобі народить, Непорочна, сина
на березі Ріки
яких не стало в пам’яті
зійде на гору Він
із сонцем в пазусі
15.06.2003 р.

Ненаписаний

мені потрібен ти
тебе шукаю
Завтра
по золотих стежках
тебе чекаю вранці
від серця і до серця
тебе чекаю в травні
приходять все:
не ті
Узимку
раю хочу
приходять – та не ти
і йдуть собі
як і прийшли
з півподиху
з півкроку
29.02.2004 р.

Атлантова молитва
очищення

Боже думок і зірок
Тобі
що молюся
Цього літнього вечора
Ти
що осідаєш в мені
бурхливою зливою а чи сонячним дощиком
Прости мені,
Многогрішному,
безглуздий сумнів і гірчичну невіру
з того, що не зможу втримати цю
Многонадіяну землю
на своїх плечах.
І дай мені
Твою Святу волю як на небі
волю пробачати і каятись
Покори і зречення
Встати і
не порятуватися втечею

Цю добірку (окрім віршів Σ2, Приплив та "театр декорацій...") опубліковано у журналі "Дзвін" (2006, чис. 5/6, с. 23-26). У журнальній публікації знято грецькі літери, що виконують функції заголовків.
Вірш "Приплив" опубліковано у журн.:"Філео+Логос". - Житомир, 2011. - № 3 (19). - С.50 (разом із віршами "Дзеркало перед людиною" та мініпоемою "..І ім'я їй Вітер", с. 50-54)
Крім того, ми вилучили вірш "розкидано папір...", оскільки він опублікований під іншою рубрикою.