«…у дитинстві я навчився розрізняти музичні інструменти. Я зрозумів, що кларнет – це екзальтований панич періоду визрівання, схильний до патетики і зривів голосу. Альт – зовні поверховий дженджик років тридцяти, насправді глибокий і пристрасний. Скрипка – старіюча панна, вся нервова палкість якої ґрунтується на жахному передчутті довічного дівування. Натомість віолончель – погідна і гармонійна пані своєї долі, еротична королева смичків і смиків. Мужчиною я став завдяки арфі – досвідченій перезрілій куртизанці з деякими надто романтичними поглядами на життя і секс.»

(Ю. Андрухович. «Перверзія»)

У селі трапилася трагічна подія. Майже як у Стефаника.
У барі посперечалися двоє молодиків. І був серед них свідок, що богом Меркурієм називають. Один із них на терезах сидів.
Цікаво, коли тіні називають себе Музикою…
Авто рухалося зі швидкістю світла. Питали у бога, чи не можна було б швидше. Але він замовкав, коли ішлося про правду. І трапилося тоді так, як в О’Генрі.
Їхали за милю звідси. Простір звужувався до крапки. Ставав навшпиньки, прислухався.
– Ні, я все-таки краще граю… тобто як. На «Йоніці». Розумієш, «Йоніка» інструмент не для чутливих. Чуйних, тобто. Чи як там, Бог з ним…
– А може. все-таки не будемо передчасними. Я би перевірив перш ніж…
Ніж.
Звук трагічної арфи. Чув?
Ні, це в просторі акордеон зламався. Ніч?
Темно ніби духи виходять. Мож’, не треба було їхати?
А що – злякався!?
Ніж. Звук, що псує навіть какофонію.
– Дисонанс.
– Какофонію, кажу ж. Треба вміти слухати. Звуки, як і жінки: скільки не слухай – хочеться. Знаєш, ти ще малий, але я тобі розповім. Я не для Марійки прийшов у цей світ. Народився, як і всі. А вона твердила щось про дітей, які не вміють слухати. Але, знаєш, ось одружишся – перевіриш… Бо мені, напевно, вже не судилось… Перевірити, тобто. (Одружитися удруге в наш час завжди можна встигнути). Значить, ось. Жінки – це як інструмент без музики: доки лежать, доти і гарні. Доти кортить зіграти. Бо, знаєш, і ми тепер їдемо за тією «Йонікою»… премося аж у Городок… у той бар, що на краю світу, який біс знає, як називається чи мо’ не називається ніяк… а воно може і не варте тієї затії. А вона, мо’, не така вже й музикальна, щоб за неї сперечатися… Ми ж про неї лишень зі слів пана Дороша чули, а він, власник, хтозна на якій барахолці її роздобув і з якою метою, питається?.. може, вона як музейний експонат [сміється]… А що, може. вона без нутрощів… так собі коробка… прикраса, щоб клієнтів приваблювати… [сміється ще голосніше, присвистуючи, але раптом стає надзвичайно серйозним, зосередженим]… Бо, знаєш, зараз може все, що завгодно, статися – і ми не побачимо більше ніколи її. А для чого? Щоб грати. Хто краще. Гірше чи краще? – яка різниця. Це як на дуелі колись вбивали тільки тому, щоб доказати, хто краще. А вона виходить з ладу саме в той момент, коли ти відчуваєш себе переможцем. Мій ідеал – це арфа. Тримав її коли-небудь? [співрозмовник заперечно хитає головою]. Ні!? І я також не тримав. Але, знаєш, цей автобус, що їде навпроти – він же також для когось ідеал. І, може, хтось і такого ніколи не мав, а хотів, може, ним мріє керувати. Так і з жінками. Ти думаєш ми з Марійкою через мій характер розійшлися. Ні? Вона народила мені сина. Невже я тільки для того прийшов у цей світ, щоб мені родили синів. Бо, знаєш, яка є найвища насолода у сексі. Ні, не оргазм. Це певність, а точніше – непевність жінки. Знати, що вона не остання, але водночас і страх розбирає… а що, коли більше не пізнаю жодної… Ні, цей автобус точно той шофер ніколи в руках не тримав, як ми арфу…
– Йо’, гальмуй!.. Йо’!...
– Так, Йоніка… Вона мій ідеал…
– Йоша, мені ще треба завтра віддати Бодзьові сотку! Гальмуй!..
– Чорт! Голова розколюється… А хай їй біс, з тією Йонікою…
– Я хочу додому. Спати. Мене мама десь виглядає, не спить, мабуть… Вона не переживе, як зі мною щось станеться… Щодня мені це повторює. Ще, кажу їй, накаркаєте… Йош, чуєш, а що дощ уже перестав?
– А він і не починався, хлопці! Я чув, ви музиканти обоє?
Хлопці переглянулись. Суттєва різниця у віці збивала їх з пантелику. Тому, коли почули звертання, мимоволі усміхнулись й оглянули один одного. Хоч зналися доволі давно, та ніби тут ось побачилися вперше. Вони – вчитель та учень – у цьому вбранні виглядали доволі кумедно. Та казенна горілка, запита подвійною дозою пива, не давала їм вчасно прийти до тями. Взагалі-то вони ніби й не надуживають алкоголем. Це сьогодні ввечері вперше якийсь біс вселився – і почали вони кожен доводити свою правоту. Зачепило за живе, так би мовити. Йосип, відколи став Йошею, хоч донедавна був тільки Йосип Андрійович, раптом не зміг витерпіти того, що цей малий шмаркач, його колишній учень, Дімка, якому ще й молоко на губах не обсохло, тобто не було ще й двадцяти (а повноліття в двадцять один, якщо вірити європейцям, настає), ні сіло ні впало заявив, що він, мовляв, краще грає на «Йоніці» – електроінструменті, якого в цьому селі ще, як пороху, не нюхали. Це наймодерновіший з електронних музичних винаходів ХХІ століття. Найсучасніший зі всіх сучасних синтезаторів.
Хлопці переглянулися вдруге. Чи він божевільний, чи тільки хворий: навіщо крила почепив?
– Ні, так собі… А ти що, з тюрми втік. Забери свою свічку. Не страсний же зараз тиждень. І не похорон, правда ж, Йо’? – перепитав ніби сам у себе, сам собі не вірячи чи й не чуючи власного запитання.
– Люба, я обіцяв їй учора прийти… – відповів не відповів, а може, й не чув, що до нього звернулися і так собі сам до себе згадав ніби. А згадав не менше і не більше, ніж треба було. А згадав, звісно, не дружину справжню, з якою розлучився сім років тому (ось і син уже в перший клас цьогоріч піде…). Згадав іншу, другу, з якою цьогоріч мав намір удруге одружитися. Бо з колишньою все серйозно. І невідворотно.
– А що там Люба – Йоніка! Я все-таки краще на ній зіграю! – не вгавав молодший.
– Її треба вміти тримати, малий!!!
– Ні, Йо’, ні. Отут ти й переборщив, старий. Я Йоніку як живу тримаю. Не віриш? Їдемо в «Блюз Паскаль»!
– Чекай, голова не на місці. А де авто?
– Напевно, вкрав той Божевільний з крилами. Пішли пошукаємо його.
– Чекай. Тут якась мені незнайома місцевість. Я не знаю … куди йти?
– А хіба ми не в Городку?
– Ні, хлопці, – звідкись з’явився наш недавній білокрилий знайомий. – А я чув ви на йоніці граєте? Що це «таке» за інструмент?
– Та… такий… – запнувся, було, Дімка.
– То фірма така, – авторитетно виручив свого учня Йосип Андрійович.
– Ви його шукаєте, здається? Ходімо, покажу. Може, ваш? – і ніби собі під ніс невпевнено додав, чи, може, сумнівався у висловленому факті: – Тут уже друге тисячоліття на вербі висить…
– Ні, ми авто шукаємо… – знову авторитетно повідомив учитель.
– А ти часом не брав? – вставив свої п’ять копійок невихований і розбещений учень, звиклий перебивати старших.
– Авто? А що це таке? – наївно поцікавився білокрилий.
– Слухай… – тепер уже вставив цілих десять копійок, видавивши всю свою безцеремонність, яка тільки могла випасти в осад після затяжного похмілля. – Ти що, з неба впав? – мабуть, згадав фольклор або міфологію, чи раптом засумував за своїми шкільними роками.
– З неба? А як з нього падати? Ходіть сюди – подивіться!..
Ми підійшли до того місця, на яке вказувала правиця, чи, вірніше, праве крило, і де за нашими зоровими враженнями мав починатися або й закінчуватися горизонт.
– Овва! Скільки людей!.. А що вони там роблять…?
– На вас чекають, хлопці. Ви ж сьогодні вдома не ночували…
– А…похмілля… страшна річ… та чи вперше… – промимрив учитель музики.
– «Похмілля»? А це що таке?...
– Ні, слухай, ти, напевно, прикидаєшся. Чи справді такий..? І вимкни свою мигалку, чуєш..?
– Sory… Не знав… Як багато у вас там дивних слів!!!
І тут Дімка ніби прокинувся (чи вийшов з похмілля, ніби з болота, у яке й не входив):
– Це ж мама цілу ніч не спала, мене виглядаючи… А може, подумала, щось сталося… Треба б її чим швидше заспокоїти, що я тут, живий і здоровий! Вона ж у мене така чутлива… і серце має хворе… і так мене любить… я в неї єдиний син… одинак, так би мовити… Дімульчик… як мене називає… називала… (Боже! Коли це було? Як я скучив за її голосом! Сім років її не бачив…). Вона не переживе, якщо зі мною щось трапиться насправді! Я ж ніколи нічого не вживаю… це вперше… а так ніколи, нічого міцного! Пішли, швидше… Адже зі мною нічого не трапилося, правда ж!? Я ж здоровий і живий!!!
– Ну, здоровий, це так, не заперечую. А от живий… – і виказисто підняв вказівний палець (чи ж пальці бувають на крилах?). – Тому що істинно живими є лише Ангели! – хлопці переглянулися втретє: про що це він, мовляв. – Гаразд. Бачите щось там? – заперечливо похитали головами. – Ні. Ну, й добре. Я ж нічого не кажу, хоч ви, напевно, точно з неба попадали. А якщо ні, то попадаєте ще, – велично пригрозив і ніби вогнем кресонув, як із запальнички, – якщо не будете мене слухатись!.. Ходіть, покажу вам вашу йоніку….
Двері нагадували асфальт. Асфальт був у клітинку.
Вона?
Переглянулись. Вкотре.
Ні? А що? Ви не вмієте грати? Тоді… Знаєте, сперечатись найлегше, а ви спробуйте. Спробуйте порозумітися ось на цьому інструменті!
Що це таке? Я такої Йоніки ще ніколи не бачив!
..Тихо, це не Йоніка. Це… здається…
– Арфа! Зіграєте!?
Ось яка вона, Арфа! А я думав такої на землі не існує. Хай моя Марійка сховається…
Йосип несподівано сам для себе згадав тіло своєї першої дружини. А ось Люба – як у Лету канула: не міг пригадати нічого з її тіла, ані запаху її волосся, ні аромату її губ – солодкого, персикового, але й трохи штучного і помадного.
– Ну ось. Я вас тут залишаю. А ви, спробуйте хоч звук з неї видобути. Вийде – будемо далі говорити. А якщо ні! – він не жартував, перекинувся насправді кульовою блискавкою і громовим голосом десь з-над обрію прошипів. – Якщо ні, то, знаєте, як у казках!!! Напевно, читали!!!
Підійшов – послухав. Мовчить. Ні, я цієї не торкнусь.
Підійшов – торкнувся. Мамо, я хочу додому!
– Чого ти скиглиш? Грай! Ти ж сам хотів… Ну ось – тобі й карти в руки. Ти ж у нас – професіонал! (Сам навчив на свою голову). А я так, тільки, як мама скаже… [Він раптом згадав, що він син професійної оперної співачки].
– І Марійка, – знову так рельєфно відтворив у своїй пам’яті першу дружину: кожен горбик і кожну ямку її тіла, ніби обриси далекого плоскогір’я відчув своєю спиною – відчув, що скучив за ними, цими краєвидами.
– Ні, це ні до чого. І там, і тут…
– Де? Куди це нам ще їхати?
– Приїхали вже. Грай.
– Ні, не можу. Мами немає вдома. Що вона скаже, коли повернеться з Італії? Що вона скаже, коли не застане мене там?
– Е, що там. От що скаже мені Фі, коли дізнається, що я сюди втік! Я ж йому цілу купу грошей програв у карти! І Марту. Вона мені цього не пробачить! Син її не пробачить!
– Але що робити нам з… цією Арфою? Я не вмію з такою поводитись! Чуєш?
– Чую. Йо’ все чує. І ось думаю що: щасливий Дю… Щасливий, що з нами тоді не поїхав… Тепер він там зможе, коли захоче, на йоніці зіграти…
– Там? Що я чую? – знову звідкись з’явився наш крилатий знайомий. – Я бачу, хлопці, що ви вже помалу почали виліковуватись від земної гарячки. Так? Справи йдуть на краще?
– Тільки грати на Арфі ще не вміємо!!! – в один голос відповіли вчитель Йосип Андрійович Яворський та його учень Дмитро Туптало, уродженці села Семенівка, що їхали на срібномолочному Lanosі із бару «Меркурій» у бар «Блюз Паскаль», що в містечку Городок.
– Нічого, навчитесь. Для цього вам, як ви, здається, самі казали, і карти в руки. До речі, ваш покірний слуга, Стефан.
28 квітня 2002 р.
с. Оброшин

текст опубліковано у літературному часописі ННІ філології та журналістики Житомирського жерж. ун-ту ім.І.Франка "Люблю+Слово (фіLeo+LoґoS)". 2010, № 14. С.24-28.