«Згадалися
Краплі дощу
На ясно-лілових
Квітах картоплі
Дощ у столиці.»

(Ісікава Такубоку)

Блукаючи дикими горами самотнім відлюдником можна часом пережити несподівану зустріч. Не з білкою чи їжаком, звісно, з людиною. Видряпавшись на одну з вершин Ґорґан я вирішив спуститися навпростець, через ліс не добираючи стежини. Ліс був дрімучий, предковічний. Йти через нього було цікаво хоч і важко. Зійшовши в долину до річки я побачив закинуту ґрунтову дорогу, напівзруйнований міст на якому стояла дорога машина (марку вже й не пригадую), біля неї сидів звісивши з моста ноги чоловік середніх років. Ці дві істоти – людина і залізний звір якось не вписувались у місцевість, виглядали протиприродно. Чи то може я за тиждень блукань відвик від людей і їх створінь. Побачивши мене чоловік неймовірно зрадів. Виявилось, що бажаючи нових вражень він поїхав в гори покататись незнайомим шляхом і заїхав ось сюди. А на цьому мосту задні колеса його авто провалилися у дірки. І він застряг. І ніяк. Я допоміг витягти йому автомобіль. По ходу цієї рятувальної операції і одразу опісля почалась розмова. Коли довго блукаєш самотньо горами випадкового співбесідника слухаєш спрагло. Крім беззмістовних теревень і багаторазових запевнень, що більше ніколи він в гори не поїде почув я монолог про дивну ностальгію. В екстремальних умовах люди бувають на диво відверті навіть із незнайомими. Уривок з його монологів був на диво парадоксальним:
- Останнім часом з’явилась в мене ностальгія за радянським минулим. Не те щоб погано мені зараз жилось (з моєю то посадою!), просто раптом, знаєте, згадалося дитинство, весело, газована вода з сиропом з автомата (тоді смакувало). І всі ті черги і порожні магазини почали сприйматися якось кумедно – як лоторея – стоїш і не знаєш чи вистачить любительської ковбаси – знаєте була така по два двадцять. Хоча я тоді бурчав страшенно: «І навіщо тоді ота радянська влада потрібна, якщо ковбаси нема!» І теж злився, коли за маслом в чергу о п’ятій ранку ставав, цілий день в черзі стояв так масла і не вистачило (треба було в четвертій чергу займати) і жінку одну в тій черзі на смерть затоптали. Я тоді теж обурювався страшенно: «І коли тих комуністів і ті совіти шляк трафить?!» Але зараз то все під забулося – смішно навіть згадувати. Зараз я фільми про Чапаєва дивлюся і Маяковського читаю. Думав навіть в комуністи записатись (обіцяли добре заплатити), але сусід… Він то мені нічого не говорить. Але я кожен день його бачу. Його сумне однооке обличчя. І знаю його історію. Він родом з одного маленького села на Опіллі. У 1946 році, коли він був ще дитиною, в село ввійшов великий підрозділ карателів НКВД (чи як вони тоді називались) з метою ліквідації боївки повстанців. Але партизан хтось попередив і вони завчасно відійшли в Чорний ліс. Ще й влаштували засідку на карателів. «Істрєбітєлі» понесли важкі втрати і були страшенно злі невдачею. Вони ходили по селу і виколювали дітям очі зі словами: «Я тебе покажу как хлопцам в лес хлеб носить!» Сусіду ще пощастило, що вибрали в нього тільки одне око. На останок НКВД-исти навмання вибрали кількох селян відрубали їм голови, настромили на кілки і написали нижче: «Они кормили партизан». В ті часи навіть гебісти називали повстанців «партизани». Це вже потім називати стали інакше… Через кілька місяців в село прийшов уже інший батальйон гебістів. Всіх жителів села погнали до залізничної станції, повантажили в «теплушки» і вивезли на Сибір. Хати спалили. Ніхто з них з Сибіру не повернувся. Сусіду пощастило – він в той момент був у родичі в іншому селі. Так і лишився єдиним свідком всіх тих подій. Мовчазним свідком. Наважився говорити про те все тільки через сорок п’ять років. Пройшло стільки часу можна було б взагалі все забути, але я кожен день бачу вічно сумне обличчя сусіда. Ну, заберіть його кудись від мене! Інакше я не зможу ніколи любити оту радянську владу…
Він навіть не подякував, не запропонував підвести. Хоча я все одно б відмовився. «Ну, мені вже час…» Не знайшов би я його – довелось би йому кидати машину і вибиратися пішки – люди там давно вже не ходять, зв’язку немає. Може йому моя неголена фізіономія здалась підозрілою, може злякав «вальтер», що був у мене на поясі під курткою і він його зауважив. Але то байка. Я планував ще тиждень подорожувати горами. Вечоріло, час було подумати про табір. Ще й місцина була мені не знайома. Шукаючи місце для ночівлі я піднявся вгору струмком через ліс. Знайшов досить рівне місце біля старезних буків – невелику галявину. Поставивши табір пішов збирати хмиз для ватри і раптом побачив біля столітніх ялин вхід до напівзруйнованого схрону. Серед глиці виднілись залишки навіть не зіржавілого – майже нанівець зотлілого автомату. Зброю так не кидають – певно тут колись був відчайдушний бій. Я знав, що тутешня боївка повстанців трималася аж до 1960 року – ніяк їх не могли знайти. Двадцять років у хащах. І, можливо, це була саме їх криївка. Я нарвав лісових квітів і поклав їх біля входу в бункер. Потім розпалив ватру і цілу ніч дивився у темряву лісу та на язики полум’я. Думав про людей минулого і їхні відчайдушні мрії. Якщо про них не буду думати я, то хто?

2010