Чужа
Не вірю! Ні! Не вірю! Боюсь… невже ті самі очі? Сині, мої очі. Він йшов між рядами, де блукали сотні людей (ярмарок того року видався людним) і не бачив мене, нікого не бачив йшов і посміхався. Голова вже вкрилася інеєм – подорослішав, справжнім мужчиною став, а зі мною був хлопчиком: ніжним і мовчазним. Скільки то років минуло: 20? – 25. Немало води з того часу стекло. Стала і кроку ступнути не можу: стою і плачу. Він сам, невже так і не одружився, обіцяв же довіку кохати, не зрадити, плакав на колінах і клявся що любить. Та що там, молоді були, дурні, в житті нічого не тямили, все нам кохання подавай. Чому ж заклякла, чому плачу ночами згадуючи його, чому не заміж не вийшла, а гарні ж хлопці сватались. Казали мамо: «Дивись, а то так у дівках і ходитимеш, коли так перебиратимеш»- отак і ходжу. Стара вже стала, а він гарний – майже не змінився : високий такий і все ще рідний, хочеться підбігти і обійняти, просто обійняти і вмерти собі щасливою. Не стримуюсь: йду до нього, поправляю хустину, серце вилітає з грудей, але йду. Мрію про те, що впізнає, пригорне до себе і не відпустить, як тоді відпустив, не піде. Підходжу, стала біля нього і мовчу, дивлюсь в очі і мовчу, він зупинився, глянув на мене здивовано, розвернувся і хотів піти.
- Як ти, коханий? - промовила трохи хриплим голосом і заклякла. Озирнувся,
- Хто ви, бабусю? (закалатало в грудях. Стара, страшна, зовсім сива, не та Марічка, не та)
- То ж я…
Ззаду до нього підійшла жінка і обійняла, я думала, що не витримаю, серце вилітає, сльози котяться. Він бере її за руку, він, МІЙ Степан, бере за руку: молоду і гарну, вона на років 10 молодша, обіймає, пригортає до себе, як мене пригортав. Я стою і мовчу, слова сказати не можу, витираю хусткою очі і хочу вмерти, тут і зараз, бо життя закінчилось в той момент коли він пішов, ще тоді 25 років назад, пішов і не повернувся. А все що було потім не життя, все що завгодно, але не життя. Важка робота, голодна юність, голодна старість, самотність і смерті, смерті 33-го,47-го… Все життя пролетіло в голові і зрозуміла, що жила лишень тоді, коли з ним була, коли тікали садами від мами, коли на коліна ставав і клявся, що кохатиме вічно, коли віддалася йому вперше, согрішивши перед Богом, ой, як согрішивши, але не пожалкувала про те ні разу за все життя, тоді жила, а потім 25 років – суцільна чорна діра, аж до сьогодні. Кінець всьому – чорні діри теж-бо кінець мають, все має і кохання його швидко минуло, і нове прийшло. Він обіймав її і дивився на мене, а я мовчала, все ще мовчала і сказати нічого не сміла, я ж бо чужа.
- Степане, хто ця жінка? – промовила вона ніжно, без злості, мене це навіть здивувало. Вона не бачила в мені суперницю, їй мене було шкода і це боліло найбільше. Та як вона сміє мене жаліти?! Вона подивилась на нього і чекала відповіді. Та раптом підбіг хлопчина, років 18-ти, я побачила його і в мене потемніло в очах, запаморочилось в голові і я впала. Він був точно такий, як мій Степан 25 років тому…
- Сашко, тримай, тримай! – крикнув Степан,- бабусі погано, не бачиш?! Люди, кличте лікаря!! Чуєте, жінці погано!!
Сашко…його звати Сашко, він міг бути моїм сином, як ми мріяли, а тепер він не знає мене і ніколи не знатиме, батько не розповість йому про перше кохання, про те, що у нього могла б бути інша мати з якою він сидів під вишнею і мріяв про біловолосого хлопчика, такого, як він. І ніхто не дізнається, як вони кохали, будучи впевненими, що воно вічне, люди так не кохають, ніхто так не кохає.
- Що з вами, бабусю? – став на коліна Сашко, такий гарний і турботливий, як батько. Я взяла його за руку і заплакала, хотіла крикнути: «Синку!», але ж він не мій син і Степан більше не мій. І ніхто вже не скаже мені «Мамо!», не дав мені Бог дітей, не дав. Наді мною стояла чужа, щаслива сім*я, вони підуть зараз додому, сядуть за обідній стіл і можливо згадають ту скажену бабу, яку зустріли на ярмарку, а може і не згадають. Я чужа, хоч і кохаю, Степана кохаю, і все життя кохала і Сашка (нашу нездійснену мрію) теж люблю, люблю за те, що має такі самі сині очі, міцні руки і густі, чорні брови. Він такий рідний, такий мій, а я їм чужа.
До нас підбігли люди, почали мене підіймати, обтрушувати. Сашко встав з колін, тримаючи мене за руку. Степан дивився прямо в очі, але не бачив. Мовчали. Я подивилась на Сашка,
- Будь щасливий, синку!- тихо промовила, заплющила очі і впала на землю.
- Марічко!!!- зляканим голосом крикнув Степан. – Це ти, кохана?!!!
Було вже пізно. Надто багато часу пройшло… надто багато. І серце не витримало, зупинилось на відпочинок і вже не страждатиме. Лежала на сирій землі, омитій сльозами і кров’ю, наді мною ридав Степан, вхопившись за руку. На нього дивились вражені Сашко з дружиною… і було пізно, пізно любити, пізно пробачати, жити стало пізно. Він впав на її тіло і заридав, завив, як вовк. А потім раптово стих і йому жити стало пізно.
Поховали їх окремо, вони ж бо чужі, але зустрінуться дві душі десь там, на небесах, і вічно будуть разом: гулятимуть тими садами, луками, літатимуть над рідною землею, як два лебеді, які не можуть жити одне без одного. Дві могли: над одною склонились дружина і син, над іншою калина склонилась і ніхто не прийде до неї, ніхто не заплаче, не згадає ту жінку, яка все життя була вірна йому, тому, справжньому, єдиному коханню. «Зараз таких не роблять» - скаже бородатий, сивий дядько, проходячи повз її могилу, може нахилиться, щоб обірвати будячки, а може так пройде. І піде у люди нова, жива історія любові, не вигадана – справжня, пережита, оплакана і омріяна. Любов – то дар Божий, а за дари треба платити - от вони і заплатили.

«Вам, мої рідні …»


03:20:00
09.05.2010

Ганна Чорна