Нема Ґонти; нема йому
Хреста, ні могили...

Тарас Шевченко «Гайдамаки»

Тоді світало довго, майже тиждень,
бо згарища чаділи і тополі
протягували руки якось хижо,
такі згорілі, ламані і голі.

Вовки минали навіть чорну Умань,
зруйновану не вперше і забиту.
Здіймались в попелищах сиві думи,
вітрами розліталися по світу.

Зерном чіплялись ті, хто раптом вижив.
Замішували глину на полові.
І проростали з бур’янів і тиші
хатки у стріхах, у піснях і слові.

Здіймалася у небо дума думна,
літали голуби над ярмарками...
Моя старенька кольорова Умань,
обхоплена річками, як руками.

Відроджена укотре з попелища,
замішана на крові і на глині.
Із року в рік таки і ширша, й вища.
Та з битими дорогами донині.

Така ж, як і тоді, у ті століття,
у пазусі зі скарбом... і базаром.
Запилена, закурена у літі.
З чужими і донині образами.

Чого тобі, моя лукава мати?
Стели на оксамитах і ніколи
сльози не покажи. Тобі тримати
ще стільки неба, зір у видноколах.

Тобі ще пережити треба сили
синів, які випалюють без диму.
Ти краще би у гості не просила
того, хто ворітьми твоїми гримне.

Моя солодка, скільки руйнували
твоє життя і кидали зі скелі,
а ти одначе під фортечним валом
чужинцю, як своєму, м’яко стелиш.

І віриш у майбутнє, як у казку...
Чи вже не віриш, а вдаєш натомість?
Скидай терпіння ланцюги і маску,
байдужість, і смиренність, і утому!

І покажи усім своє обличчя!
І не мовчи, бо вигориш до кістки.
Ще є криниці, навіть трохи глибші,
ніж гайдамацькі...
           І тепленькі крісла,

в яких стають глухими і сліпими,
з яких не видно далі рук і носа.
Вставай матусю, бо піде за димом
добро. І ти підеш по світу боса!

... Тоді світало довго, майже тиждень,
бо катували ватажків-героїв.
У відповідь – така болюча тиша...
І ми, матусю, мовчимо з тобою...
05-07.12.10.