На тебе дивляться неживі, скляні очі, як ото буває у фільмах жаху. Майстерна гра акторів, робота візажистів і комп’ютерна графіка творять дива, тримаючи глядача у постійній напрузі. Але ж ти не актриса і це не кіно – життя. Ти бачиш ті очі щоразу, коли підходиш до дзеркала. Якась страшна невидима сила вкрала посмішку з твоїх уст, а з очей, оту життєдайну іскорку. Ти вже не жива, хоч і ходиш по землі, іноді змушуючи себе посміхнутись ( а хто знає , як важко вичавлювати ту посмішку, коли на серці важкий камінь) Вже не та, як колись – інша, абсолютно інша. Певною мірою свідома, вільна… але не жива. Але що змусило стати тебе такою?
Слово… спочатку було слово. Перші рядки лягали на папір, докорінно змінюючи твоє життя. Змінювалось все : мова, смаки, патріотизм переростав
у націоналізм і ти стала іншою. Та все ж лишились у тобі життєрадісна посмішка, вічний оптимізм, надія на краще. Тоді ти ще вміла сміятись. Тоді, ти ще вірила людям.
Поступово, втрачаючи друзів, один за одним, ти страждала… І кожна та втрата, лягала важким каменем на серце, роблячи тебе черствішою, сильнішою до зрад. День за днем, розчаровуючись в людях, вмираючи він нерозуміння ,колись найближчих на світі людей, ти відкривала очі.
І ось прийшов день, коли ти, нарешті, відкрила очі і побачила світ таким, як він є. Жахнулась: все навколо таке сіре, безформне і буденне. Однаково сірі люди, але в різних обгортках, повсюди лунає ватяна музика, яка душить і вбиває останні краплини свідомості і індивідуальності. На полицях книжкових крамниць, запорошені пилом і часом, чекають своїх читачів праці Фрейда, Ніцше, Юнга (не дочекаються, так і зогниють ідеї про особистість). Натомість, багатотисячними тиражами розійшлись у маси дешеві глянцеві журнальчики, які і виховують оту «свідому сліпоту», розповідаючи про прекрасне життя типових представників сірої маси, хай навіть гарно вдягнених і причесаних. Найгірше те, що кожна особина (інакше не назву) тієї маси, наївно вірить в сою індивідуальність, прикрашаючи сіру сутність яскравим вбранням, вишукуючи, у тих же журнальчиках, «нові» зачіски і макіяж.
Зникає поняття духовність (мовчу вже про духовість), благородство, дружба, любов. І найстрашніше саме те, що молодь не вміє любити. От подивишся на молоду пару, років п’ятнадцяти – сімнадцяти, коли і починається, так зване, перше кохання і думаєш: «Скільки ще в неї буде таких «зайчиків» і «сонечок», а скільком «рибкам» задурить голову він?» Страшно. Знецінилось слово « люблю», тепер ним розкидаються направо і наліво, зовсім не розуміючи, що таке любити. Ех, а були часи, коли окрилені любов’ю юнаки писали вірші своїм коханим, дарували квіти і водили в кіно, а не в прокурені, засмальцьовані бари, де і збирається «інтелектуальний цвіт нації». Колись вміли любити, а зараз «занимаються любовью» …
Виявляється, щоб зняти рожеві окуляри і озирнутись навкруги треба втратити все, що так любила, відійти від давно набридлих стандартів і суспільних канонів, стати просто Собою. Знаю, нелегко, а хто казав, що буде просто? Щоб тверезо побачити світ і оцінити все, що відбувається навколо, іноді треба вмерти, пожертвувавши собою, своїми почуттями – жити для них, тих сліпих овець сірого
стада. Готова?
Свідома…

29.03.2010
19:52:00