Воно було якесь ніяке: маленьке, миршаве, жодного яскравого кольору, із настовбурченими крильцями, зім’ятими та поскубаними. Сиділо собі на гілочці і дивилось униз, на двох старих, чоловіка і жінку, що повільно дибали по алеї, схожі на тогорічне листя, знайдене вітром у якомусь закутку і задля розваги пожбурене ним у живий світ, під яскраве сонце. Воно було їхнім коханням. Воно супроводжувало їх крізь життя з моменту свого народження. Воно було… воно просто було… Раптом поряд легенько залопотіли чиїсь крильцята, і на гілочку опустилась чиясь молодість, великоока і усміхнена. Очі її сяяли від безлічі сподівань, а крильця мінились яскравими барвами. Вона засміялась, і сміх її маленькими сонячними зайчиками розсипався по сповненому життям зеленому листю дерева.
- Це ж треба, перший раз за своє життя бачу таке старезне кохання, - засміялась вона, - Ні, це щось неможливе, я очам своїм не можу повірити.
- А скільки там твого життя, - лагідно посміхнулось до нього кохання, - У тебе все ще попереду.
- Так, попереду… Це так гарно, коли знаєш, що попереду стільки цікавого, нового… Нові зустрічі, нові знайомі, нові справи… кохання, - щебетала молодість, зручніше вмощуючись на гіллячці і бовтаючи у повітрі рожевими ступнями своїх ще майже дитячих ніжок, - Моє кохання, певно, буде таким чудовим. Наче свято, що ніколи не закінчується…
- О-о-о, - протягнуло кохання, задумливо позираючи на співрозмовницю, - Ти таки справді ще зовсім мало знаєш про це життя. Жодне кохання, котре вважає себе святом, не живе довго. Спалахне отак яскравим вогником, закохані до нього руки протягують, радіють йому. А воно або згасне від найменшого подиху негоди, або спалахне несподівано, гарячим полум’ям протягнені руки обпалить, та й розвіється за вітром.
- Ні, моє кохання житиме довго-довго!
- Так то, мила, не від тебе залежить. За це он вони відповідальні – люди, – і кохання кивнуло у бік сивого подружжя. Молодість загойдалась на гілочці, тріпочучи крильцями, і промовила:
- Вони такі старі, твої люди… Хіба такі старі можуть кохати? Вони ж.. не гарні.
- То для тебе вони не гарні. Бо твоя людина ще молода. Так і повинно бути…
- А їхня молодість… Ну тих двох старих… Вона вже померла? – і на великі, ясні очі почали набігати сльози.
- Та ні… Молодість не вмирає, поки людина жива. Якщо заглянути моїм старим у очі, коли вони дивляться одне на одного, або на щось радісне, у їхніх очах можна побачити їхню молодість. Кохання може померти, а молодість живе стільки ж, скільки б’ється людське серце. Колись і ти перестанеш пурхати, складеш крильця і сидітимеш у серці, слідкуючи, щоб не розчавив його вантаж прожитих років та життєвого досвіду.
- Кажеш, кохання може померти раніше за людину… То от чому я ще не зустрічала таких, як ти… Скажи, а що твої люди робили, аби ти не померло?
- О, на це питання так просто не відповіси… Інколи їм доводилось за мене битись, адже зустрічні не усі добрі, а обставини не завжди хороші… знаєш, отак, як б’ються двоє друзів, прикриваючи один-одному спину… Інколи відмовлятись від яскравих подарунків долі, бо ті дарунки були отруйними для мене… Часом їм доводилось тягнути тяжкий віз або брати на свої плечі великий вантаж – і вони намагались зробити це так, аби іншому було легше. Дорога довга, на ній все трапляється, і радість, і горе. Так от, радістю вони намагались ділитись, а горе допомагали зносити один одному, не питаючись на те згоди. І головне – ніколи, за будь-яких обставин, вони від мене не відмовлялись.
- Слухай, ти таке … вилиняле. На тебе без суму дивитись неможливо. З тебе, мабуть, і насміхаються… - тихо, нерішуче вимовила молодість.
- Твоє серце ще не навчилось дивитись вглиб, ти ще не розумієш… - і від лагідної посмішки наче теплим вітерцем повіяло, - Це ж не важливо, як мене сприймають інші. Головне, яким мене бачать ВОНИ, - і маленьке, миршаве кохання, змахнувши своїми кострубатенькими крильцями, полетіло услід за подружжям, схожим на минулорічне листя. Шлях стелився кудись далеко-далеко, постаті чоловіка і жінки ставали все меншими і меншими, а над ними, широкими колами кружляв великий синій птах, і від помахів його крил повітря переливалось райдужними кольорами. І кожний, кому вдавалось узріти того птаха, бачив перед собою не двох стареньких, схожих на торішнє листя, а найпрекрасніше у світі подружжя.