Одягнула твою сорочку:
ребра просяться тихо в руки.
Тіло можна назвати раєм,
що не витримає розлуки.
Рухи плавні, пізніше - сильні.
Стогін губи порвав навіки.
Розплітаю лукаві коси -
буду гладити, ніби ріки.
Ліпше серця нема нічого:
засріблився до неба хрестик.
Поцілую твоє розп'яття...
Знову ми до весни воскресли.
Язики шерехаті злиті,
де цілунки застигли - тиша.
Над тобою я! Знову вища.
Біль - неначе голодна миша.
Руки міцно вхопили стегна;
квітне вільне гаряче лоно...
Тіло мучиться, ніби рана,
пахне солодко і солоно.
Ноги труться до ніг печально
(ночі стали на диво пишні),
і твої зчервонілі груди -
ніби дикі примхливі вишні.
Пальці вийняли пекло з тіла
(знову схожа на ртуть зіниця);
хтиво вухо твоє вкусила
та сховалася, мов куниця,
у хутро, у самшити, вовну...
Ти лежиш і бажаєш дива.
Я скидаю останній сором,
білосніжна, п'янка, красива.

2010