Повість
1ч.
Злом епох. Кінець двадцятого століття. Низи не можуть жити по старому, а верхи хочуть жити у Каліфорнії.
Що ж, Україна не Каліфорнія, не Європа, а тим більше не Росія! Україна – це не Окраїна і не Малоросія, це Енергія початку! Вона у ейфорії мітингів та депутатського мордобою отримує жовто-блакитний прапор, хоча ще не мріє про містера та леді «Ю» і добре пам’ятає варену брежнєвську ковбасу, руську «водку із опілок» і пісню «єслі с другом вишєл в путь - вєсєлєй дорога…»
Руховець Чорновіл, ще не відаючи про апельсиновий колір прапорів і про клятви на Біблії, а тим більше про «автомобільні привиди» на дорогах України, махає прогресивним націоналізмом, а прогресивні соціалісти гикають під час перегляду балету «Лебедине озеро» на відеомагнітофоні.
Українська грошова одиниця - гривня свіжою фарбою перебиває запахи залізничних шпал, складована у вагонах безпечно, начебто жовтий фосфор, а новоспечений «Царьок всія України» випускає фразу-голубку: «Е-е, маємо, що маємо…», знаючи, що колись скаже «Не так!», а потім «Тільки Вона», від чого болить голова у всіх інших царьків Радянського простору, які стали називатись президентами.
Щоб захиститись від повального кримінального накопичення капіталу, голови колгоспів навально вступають в селянські та аграрні партії, хоча «бронепоїзд», у вигляді партбілета комуніста колишньої імперії, тримають «на запасному путі» – в сейфі.
Ще не вмерла пам’ять про тимурівські команди, династії, почини, суботники, а вже в школах розучують тексти «Ще не вмерла Україна…» І поки міняється буква у українському гімні із «а» на «и», в українській абетці з’являється новітня літера «Ґ», кисень починають називати «оксигеніум», а у небо злітають «гелікоптери» – в цей час на базарах торгують півлітровими банками окурків (недопалків від цигарок) та гороскопами на майбутнє десятиріччя. Адже манною небесною з неба, у вигляді купонів нацбанку, на голови українських людей звалюється глобалізаційний ринок…


Громом та блискавкою по селі пронеслась чутка, що Іван руку відрубав: відпанахав по саму шию разом з «сідалищним», як пояснив ветеринар, нервом.
У Люсі серце захопилося болячкою, адже любила вона його – «шибеника», тепер вже безрукого. Мершій, городами побігла до Іванової хати.
А сталося так: Іван, хлопець вже за двадцять п’ять, чистив від своєї кози та й вперіщив вилами під бік її, щоб не витанцьовувала перед хазяїном. Коза заспокоїлась, але коза є коза, лоба нагнула, роги виставила і як мотне головою – прямісінько по Іванових пальцях рогом, аж вила загули і затріщали. Подивився Іван на руку, тож мізинця на ній як і не було.

-Де Ваня? – Закричала Люся ще з воріт.
-Ой, Господи, - плакала тітка Галина, витираючи кров на порозі, - немає нашого Ванічки, вже три години як у район одвезли, мабуть уже помер…
Тут і Люся дала волю сльозам: присіла на колоду, закрила лице руками і застогнала плачучи.

-Чого ви? Люська, ти? Мамо, що ви вже придумали таке?...
На воротах стояв Іван живий, гарний, забинтований тільки на правій руці, та й то наполовину, бо трьома не забинтованими пальцями міг би скрутити гарну таки дулю.
-А як же нерви? – Жуючи сльози, запитала Люся.
-Нерви в порядку. Психіка на межі! Зараз козу битиму...
Люсі стало соромно за свої фантазії про великого «принца-страждальця» і вона попленталася додому, а Іван пішов лупцювати козу.

Ніч в Івановій хаті пройшла в безсонні: мати молила Господа, протирала ікону, Іван же, бігаючи по хаті туди-сюди, проклинав козу. На ранок поснули обоє, але стало зрозуміло, що молодий хазяїн зо два місяці лишився працездатності і розвив імунітет антипатії до всілякої селянської роботи.
Батька у Івана не було, а старенька мати, тітка Галина, була пенсіонеркою і великий прибуток до хазяйства принести не могла. Так що сидіти, по-городському склавши руки, Іванові не світило. Треба було вишукати можливості до підвищення добробуту своєї сім’ї.
Приказка, що літо мине враз, а зима покаже як господарі дбають про себе, - стала актуальною.
Лопату та косу Іван в руки взяти не міг із-за травмованої руки. До роботи в колгоспі він був ідеологічно непідготовлений. Після козиної агресивності трудящим ниви і ферми українського села Івана не став. А тому цілий тиждень ходив на перев’язки сумно-задумливий, з одним єдиним питанням в голові: що його робити?
-А ти займись бізнесом, - порадив Петро Бурий, місцевий бізнесмен, якщо не сказати колишнім радянським словом «спекулянт», яке тепер трансформувалося у модне «комерційний діяч», - гроші можна і лівою рукою загрібати.
Сказав таке Петро і повіз у Москву скуплені за безцінь вишні.
-Мамо, я займусь бізнесом! – Після роздумів заявив Іван.
-І то добре! - Згодилась мати Галина. В її розумінні бізнес – це була посада головного бухгалтера колгоспу.
-А чим ти гірший від інших?...

Чутка про те, що Іван мітить на посаду головного бухгалтера колгоспу, поширена за участю мами Івана, рознеслась по селу ще швидше, ніж чутка про відрублену руку.
Люся запишалась таким зворотом обставин – її герой-коханець не просто «знервований принц», а головний бухгалтер колгоспу! І в той же день вона побігла до Івана поздоровляти з посадою.

- Який з мене бухгалтер?! – Зніяковів Іван від Люсиних фантазій, - Я бізнесом займуся. Я повезу в Москву вишні! Краще допоможи мені зібрати у садку врожай вишень.
Тут і бухгалтер на бобику під’їхав.
Не вилазячи з кабіни бобика, бухгалтер колгоспу довів до відома присутніх, що він хоч і пенсіонер, але на пенсію не збирається. А щоб займатися бізнесом, треба мати стартовий капітал. І, гнівно грюкнувши дверима бобика, не дивлячись в Іванову сторону, бухгалтер рвонув з місця по своїй роботі…
Голова колгоспу з’явився пізніше, на зеленій «Ниві». Він розповів, що для того, щоб стати бухгалтером, треба довго вчитися, а колгосп коштів на навчання не має. І взагалі, колгосп нічого не має, інфляція з’їдає все, політики подуріли, соціалізм кончився, треба підтягувати штани, готуватись до капіталізму…
А ще через годину зайшов колгоспний секретар і святково вручив Іванові трудову книжку: «…у связі із сокращенієм… правлєніє рєшіло… счастливого путі!» У книжці розплився запльований секретарем слід колгоспної печатки, яка пізніше, таким же запльованим відбитком, розпаювала колгоспні землі...

-Мамо, де ж наші вишні? – Запитав Іван, коли закінчилась церемонія візитерів, і він з Люською потрапив у садок.
-Я їх ще позавчора Петру Бурому віддала, один грець пропадають…
-Ех, мамо, мамо, що ви наробили? Зруйнували особистий прибуток, - тихо видихнув Іван.

Для того, щоб мати гроші – треба їх мати. На другий день Іван проводив інвентаризацію, щоб виявити продукцію для стартового капіталу. Люся зрання крутилася біля нього.
-Продай козу, Ваня, - порадила Люся, - скільки лиха через неї вкоїлось. Навіщо цей чорт рогатий на хазяйстві?
-На хазяйстві усе треба, окрім гадюки, - відповів Іван, - а буває й таке, що і гадюка треба!
Після довгих пошуків продукція для стартового капіталу таки знайшлася. Це був приклад того, чого на хазяйстві дійсно не треба було -– це був відбитий козою мізинець… Він за кілька днів висох, але форми своєї не згаяв. Іван приклеїв його в коробочку від бритви і подався на базар. Заплатив базарні і став у ряд з такими ж як і сам торгашами.
-Кому птицю, кому жир, кому добрий сувенір! – Горланив Іван рекламу на свою продукцію. Дід, який біля Івана продавав проржавілі шпиці до велосипеда, відразу оцінив талант Івана щодо реклами і запропонував згоду:
-Я куплю у тебе оцей витвір, а ти придумай щось цікаве на мої шпиці.
-Що тут думати! - Згодився Іван і висловився віршиком: «кому жир, кому птицю, кому добру шпицю!»
Не встиг дід здивуватися від безперечної реклами на його шпиці, та до Івана підійшов незнайомець у капелюсі під ручку із поважною розмальованою косметикою жінкою.
-What is? – Запитав незнайомець, а жінка переклала на українську мову.
-Це український сувенір, - відповів Іван, - український палець!
-О-о, yes, yes! Ай покуплять палець рублями США?
-А чим хочете, у нас зараз все в ходу: і рублі, і купони, і ваучери. А у тому кутку вже гривню продають із підписом самого Гетьмана! Кажуть, зять торгує…
Незнайомець витягнув гаманця, відрахував гроші, тицьнув їх у руку Івана і, забираючи сувенір, додав ломаною українською мовою:
-Хорош робота палець! Як живий! Okay! Good-bye!

Вдома, на фоні щасливої Люсі, Іван рахував стартовий капітал. На кожному папірці чужого банку, що дістались від незнайомця, було намальовано «One dollar», а всього таких «календариків» виявилося сорок шість.

Іван ще, і ще раз перелічував капітал і міркував про майбутнє:
-Курс мого пальця на світовому ринку сорок шість доларів, а пальців в мене ще дев’ять! Оце солідна сума, щоб закупити весь колгосп, разом з майном завгара, завідуючого крупорушкою, голови та бухгалтера… Люська, я беру тебе в особисті секретарі моєї фірми! Згодна?
Люся таку пропозицію зрозуміла по-своєму і миттю по селі поширилась чутка, що Іван купляє російську «Волгу» і засилає до Люсі сватів…


2ч.

По селу розмножувались плітки про майбутнє весілля. Чоловіки відмовлялись від чарки, жінки дотримувались дієти – всі готували шлунки. По селу зачастили одинокі крейсери-вдови, розносячи інформаційні повідомлення у кожен куточок.
У Люсиній хаті була штаб-квартира майбутньої події. Батько Люсі на повну потужність варив самогонку, а мати, узявши в свої руки кермо всієї компанії, віддавала невидимим виконавцям цінні вказівки. Усе село перетворилося в добре злагоджену машину-комбайн з електронним управлінням всіх її діючих частин.
Один Іван нудьгував. Безліч раз перелічував свій стартовий капітал, вирішував: куди б його всунути…
Ідей було багато, але цінної, такої, за яку не шкода було б віддати і останні дев’ять сувенірів-пальців, не знаходилось. Крім усього, особистий секретар Іванової фірми – Люся, зникла ще тиждень тому і не виявляла ніяких ознак життя…
-Ваня,- лагідно і радо, з переповненими сільськими новинами очима, мати пропонувала синові, - з’їж хоч одного пиріжечка. Тобі треба бути в хорошому вигляді, адже таке трапляється…
-Що ви, мамо?! – Ошкірився заклопотаний Іван, - Я одержую сорок шість доларів в день, то повинен їсти морепродукти, або ж ковбасу! Природа бізнесу не в пиріжках!
Іван вимовив, аж сам собі сподобався. Треба ж таке сказати – природа! Природа завжди бере верх над усім, тим більш над пиріжками. Та що ті пиріжки, коли природа взяла верх навіть над отим бездоганним витвором, що зветься козою! От що таке природа: живе собі коза, ні про що не думає, людям пальці, як кувалдою, відстукує, а в один момент бабах… І треба думати про продовження свого рогатого козиного роду, дарувати, так би мовити, світу маленьких спритних пальцевідбивців.
-Що мені ваші пиріжки, - вже спокійно роз’яснив Іван,- коза до козла хоче!
Мати таку заяву зрозуміла по-своєму і вже з гнівом, по-батьківськи, наказала:
-То хай тоді козел вмивається, одягає білу сорочку і йде до кози, поки вона не передумала!
-І то правда, - згодився Іван, - всяке діло в бізнесі потребує чистоти і порядку! Вдягнуся і піду до свого особистого секретаря, хай наведе довідки про існуючих на селі пухових козлів! Через рік пухові носки в’язати будемо!
«Ех ти, козел пуховий…» – про себе подумала мати, дивлячись як її син нафуфирений та наодеколонений вийшов з двору.

Свого майбутнього зятя Люсин батько (його теж звали Іван) побачив ще коли той був далеко внизу, в городині, і пробирався через будяки. Іван Сидорович миттю подав сигнал готовності і, натягнувши капелюха, вийшов назустріч бізнесмену.
-Добрий день, дядьку Іване,- привітався Іван, відриваючи з штанів молоді реп’яхи.
-Привіт, синок! Чи з добром до нашої хати завітав, чи ще як?
-Ніякого добра я з собою не взяв, але є діло…
Іван напружено шукав іншу причину, аби не розкрити секрет виробництва пухових носків перед першим ліпшим…
-Діло? Це добре! Ну заходь, заходь до хати, бізнесмен…
-А де Люся? – Відразу бовкнув Іван, коли вони з щирим господарем вмостились за розкішно прибраний стіл. На столі блищали сметаною вареники, червоніли дорогі помідори, а посередині, у здоровому графині, колихалась горілка.
-Синок,- повчально почав Іван Сидорович,- всяке діло, а тим більше не всяке діло, одною миттю не робиться… Для цього існує між людьми так звана ділова розмова.
Господар розлив у склянки іскристу, променисту горілку.
Вечір потягнувся як асфальтова дорога від села до села. Ділова розмова вихляла в лабіринтах думок, час од часу зупиняючись перед наповненою склянкою. Старий Іван вже кілька разів за вечір сам робився бізнесменом і з натхненням розповідав, як у свій час купляв у цигана чоботи без каблуків… Молодий Іван попираючи всі таємниці своєї фірми хвалився валютою і пропихав у розмову думку про пухового козла…
-На-ві-що мені твої до-ла-р-р-ри… А що до козла то я…
-Пухового козла! Пу- ух- го…
В словах і рухах ділових людей відчувалась кульмінація вечора. От-от хтось із них поїде в Одесу поторгуватись з нахальними євреями.
-Марія! – Гукнув на жінку Іван Сидорович,- Ма-ру-січка, кажи Люські хай вареників пр-р-ринесе!
І тут, в тумані глибокої економічної кризи, у зливах пухових банкових ідей, вийшла особистий секретар корпорації двох Іванів, розмальована як цяця, проста українська дівчина з мискою вареників в руках.
-Люся-я, це ти? – Зумів сказати Іван і впав.

Далі все пішло по плану заготовленому заздалегідь у штаб-квартирі головним стратегом – Марією Григорівною. Гуляли славненьке весілля. Село напивалось і наїдалось весільними піснями та музиками, які тільки й награвали мелодії про те, що пора всім до столу. Молодих поздоровляли всі, хто і не бажав. Голова колгоспу навіть витяг з кишені ключі від нової колгоспної «Лади», придбаної за стадо нетелів, – покрутив, покрутив їх у руці і випив чарку за здоров’я та довгії літа молодих.
Потім був медовий місяць. Отямився Іван одного разу. Прокинувся і помітив, що коло своєї мами, на правах господині, порається Люська – його особистий секретар…
-Мамо, а як же наша коза? – Запитав він.
-Мама її давно вже зводили до сусідського цапа Бориса, - відповіла Люся.
-Так він же не пуховий! – Обурився Іван.
Мати прикро глянула на сина:
-Природа, синку, не дивиться хто пуховий, а хто не пуховий. Який вже є! Носки я вам сама нав’яжу...
А ввечері Іван, разом з Люсею, підраховував свої капітали:
-Долари є, жінка є, теща є, коза є, але чогось не хватає…
І, неначе змії, по селі поповзли чутки, що Іван від’їздить до Польщі на пошуки свого пальця.


3ч.

В Польщу Іван не поїхав. Особистий секретар – Люся, почала вносити доцільні корективи у життя фірми і потягнула Івана на базар. Їй дуже кортіло придбати турецький светр, а вагітній жінці, кажуть, відмовляти не можна. Тим більше, різниці між польським ринком і українським базаром немає аж ніякої, хіба що на українських базарах зустрічається більше молдован, ніж німців…
Базарній гомін зливався з свистом, скрежетом та гуркотом машин, мотоциклів, автобусів. Базарній майдан був схожий чимось на індійське кіно – все майоріло різними фарбами і настільки різними товарами, що зустрічались на цьому майдані цілі епохи. Такі ж епохальні провалля були в цінах… Тут можна було придбати циганську голку, клепану майстром-ковалем, і, одночас, блискучу супершвейну машинку якоїсь японської фірми. Але самими модними були турецькі товари, китайський шир-непотріб на той час ще був не в попиті…
-А вона турецька?, - Допитувалась Люся, розглядаючи мальовничу кринку у розбещеної салом торговки, яка встигала базікати з сусідкою, сперечатись з небритим дідом, лузати насіння і відповідати на запитання покупців:
-Турецька, турецька! Там і лейбочка є, купляйте пані…
-Ваню, вона турецька, давай купимо, - пристала Люся до Івана, - мене ще ніхто не називав так «пані»… Все Люська, та Люська…
-На светр грошей не вистачить, - сухо відповів Іван. Йому було не цікаво серед тряпок та горшків. Його тягло далі, до рядів з залізяками та сувенірами. Отам все його, так би мовити, життя, всі його руки.
-Ваню, дивись, он де Петро Бурий яблука продає, - доповіла Люся і показала на чоловіка з вусами.
-Привіт Петро, - привітався Іван, коли вони з Люсею крізь натовп пробралися до рядів, де посміхались свіжі овочі і фрукти.
-Буне зіва! - Відповів вусань,- покупай яблука Молдова, хорошая яблука Джонатан!
-Петро, ти що, не впізнаєш мене? – Здивувався Іван, - Це ж я, Іван Цвірінько…
-Та замовчи, дурень, - вже пошепки сказав Петро, - ти що не бачиш, що я бізнесую! А для бізнесу важливе місце займає конспірація! Зараз я молдован і продаю молдавські яблука. Хіба було б краще, якщо я продавав би яблука із Загнивайлівки? Хто б їх купив…
-А вони турецькі? – Запитала Люся, дивлячись на підсмажене червоним кольором яблуко, не вслухаючись у розмову мужчин.
-Турецькі! – Згодився Петро, - Хороший яблука із Дубосар…
-Гайда звідси,- запропонував Іван Люсі,- нам светр купляти треба, а ти всі гроші розтринькаєш…
-Доларами доложиш! – Впевнено заявила особистий секретар і скоро потяглась за Іваном далі. Петро Бурий почув таку заяву про необмежену кількість доларів і сумлінно покрутив вуса… Бізнес Петра не цурався кримінального накопичення.

Іванова фірма таки придбала светр, до речі не турецький, а гарний український, весь в синіх та червоних півниках, хоча Люся була впевнена на сто відсотків, що светр попав до неї прямісінько із Стамбула через Одесу. Щасливі покупці чекали автобус вже маючи квитки на руках. І ось, Люся помітила, що Івана поряд немає – зник і нічого не повідомив.
Ой, лишенько! Вона оббігла весь наполовину спорожнілий базарній майдан – нема Івана! Вона до каси, до туалетів – нема! Господи, що ж робити?! Вся в сльозах, в розпачі – ось-ось автобус поїде…
-Ваню! Де ти? – Вирвалося з грудей забідканої жіночки.
-Та тут я ось,- хрипло озвався Іван і похитуючись вийшов із-за автостанції. На його лиці був чарівний на пів щоки синяцюра, опухлі губи розминали залиплу кров…
-Що з тобою, Ванічка, - дужче заголосила Люся,- убитий! Уби-тий!
-Люся,- гортанним голосом признався Іван,- я долари з’їв!…
-Навіщо, Ванічка? Боже мій, що трапилося?
-Краще я їх з’їв, чим оддав би тим мерзотникам! Крутилися тут двоє. Кажуть, давай сюди долари, ми знаємо, вони в тебе є! А я їм і відповів, для того, щоб мати долари, треба від моєї кози почистити… Вони мене за автостанцію завели, а я долари у зуби і жую… Вони мене б’ють, а я жую. Вони мене б’ють, а я жую…

Їхали додому мовчки, обнявшись як голубки. Люся лагідно протирала хустинкою губи Іванові. Іван, як сич, прощався з бізнесом.
-Краще б я пальця з’їв, ще тоді…- буркнув Іван, - від чужоземної валюти в роті неначе коти понапаскудювали…

Коли йшли додому, Іван весь час гикав і розповідав, що відгикується якоюсь фарбою, що скоріше б прийти до хати та попоїсти борщу. А ще гидше стало тоді, коли Іванова фірма зайшла в село. Все село, і старі, і малі повідомляли Івана, що у його хаті на нього чекає якась уповноважена особа – жінка у джинсовій юпці і у турецькому светрі.
«Неспроста оце мені гикалось!» – Подумав Іван.


4ч.

Сільські новини – це особливий вид творчості. Їх можна поставити в один ряд з коломийками та баладами, піснями та легендами. Сільські новини – це різновид народної журналістики, який не потребує паперу, коштів та друкарських машин. В них повністю вирішена проблема авторства, бо такої особи як автор в сільських новинах зовсім не існує і претендентів на гонорари просто не виявляється. Частіше всього автором виступає частина мови займенник «він», або «вона» в поєднанні з дієсловом «казати», «чути», «бачити»… Проблеми, які висвітлюються в сільських новинах, крім інформаційної основи, частіше всього торкаються морального обличчя свого сусіди… Тому, чим ближче підходив Іван до свого двору, тим повнішою ставала інформація про уповноважену особу, що чекала на нього.
-До нашого бізнесмена-учня завітала вчителька-бізнесмен! – Посміхались одні, - І як таких земля носить?…
-Іване, тебе чекає педагог-комерсант! – З повагою повідомляли інші.
А коли Іван з Люсею потрапили до своєї хати, то, затуманеному синцем, погляду Івана відкрилась широчезна спина в турецькому светрі і бурулькою зібране волосся на голові жінки… Жінка повільно повернулася до Івана лицем, виставивши на показ совиний носик:
-Була я у Венгрії, - залопотіла уповноважена особа, - не бачила жодного, я вам кажу, жодного такого синця на людях… Хі-хі-хі. (жінка зробила паузу) - До мене дійшла новина, (ще раз пауза) ви маєте долари, хі-хі-хі, я би вам поміняла на гроші…
-Долари це і є гроші! – Сказав, як відрізав Іван,- Їдьте на базар, там вам поміняють... – І він демонстративно виставив синець в позицію.
Жінка мовчки вийшла з Іванової хати і неначе шуліка кинулася з села.
-Мамо, хто це ще? – запитав Іван, коли за вікном щезла педагог-комерсант, а мати перейойкала побиту пику сина.
-Вчителька з сусіднього села! – Повідомила мати, - Вона була у Венгрії, купила телевізор, килим, три юпки, кожух і ще щось, не пам’ятаю що в неї є… У Польщу їде.
-От бачиш, - прикро звернувся Іван до Люсі,- люди в Польщу їдуть, а ти на базар, та на базар!..- І знову синяк став в позицію.
-Ну і їдь собі у Польщу! Мало того що папірців наївся,- гнівилась Люся,- хочеш іще чогось попоїсти?…

А їли на обід борщ зварений на кабиці свекрухою. Іван довго розжовував картоплю, бо щелепи ще боліли і губи неначе хто рашпілем понатирав. Після обіду Іван зробив заяву:
-Ось, зберемо городину і у вересні поїду!
-В Крим по дрова ти поїдеш! – відказала Люся, - грошей немає!
-А ну, витягуй гаманця, порахуємо, що там залишилося…
Люся почала розбирати сумку з базарним крамом. Витягла светр, показала всім десять блискучих ложок, чотири пари теплих носків, витягла кавуняку, темну сорочку для Івана, капці для свекрухи… У Івана очі розширились як у рака, дивлячись на крам. Коли це Люська встигла оце скупити? А дрібниці – коточки ниток, гудзики, пакетики з чорним перцем та інше, як сніг посипались з сумки… І нарешті Люся витягла гаманець, що на диво був не пустий…
-Ой, Ваню! – Вигукнула Люся,- Ось твої долари…
Іван дивився на купку іноземних папірців і в нього знову почалась гикавка. Після борщу гикалося не тільки фарбою, а ще й томатом та капустою, але від цього на душі легше не було.
-Що ж я тоді з’їв? – В голос міркував Іван.
-Свиня знайде чим потішитись, – по-своєму пожартувала мати.

Після довгих роздумів про те, що потрапило до Івана в шлунок, і не знайшовши відповідь, фірма вирішила скористатись методом одбору – чого в хаті не знайдеться, те і з’їв Іван! Перевернута була шафа і скриня, скрізь заглянуло око господаря і результат перевершив бажання: недолічились десяток купонів і книжку від лічильника електроенергії…
-Як же ж тепер за світло платити будемо? – Бідкалася тітка Галина – Відріжуть, залишимось напомацки вночі…
-Ви не про те бідкаєтесь, мамо, - замислено промовив Іван, - ви тільки подумайте скільки кіловатгодин енергії я ковтнув в один раз... Тому-то ті мерзотники мене і бити перестали! Відскочили від мене, як від електрозварювального апарату!…
-То що, від тебе током б’є? - Схвильовано запитала Люся.
-Не знаю, але відчуваю колосальну силу… у шлункові.
-То поїж іще борщу, - запропонувала мати.


А по селу запрацював телеграф з останніми новинами:
-А ви чули, що Іван Цвірінько екстрасенс? Був у Кашпіровського і зарядився такими кіловатами, що і сам став людей лікувати. Он і жінка до нього лікуватись приходила - вчителька з сусіднього села, нерви лікувала… Ви б бачили як вона додому бігла, неначе її током вшмалило! От сила у людини…


5ч.

З тих пір, як по сільському “Інтернету” пройшла інформація що Іван Цвірінько екстрасенс, мережа “Інтернету” почала працювати з перебоями, або зовсім на деякий час не працювала. Бо особи, які відповідають за якість роботи сільських новин, денно простоювали у черзі до місцевого екстрасенса. Вони лікувалися від склерозу і ревматизму, а деякі навіть від холери, туберкульозу і свинки… Були такі хвороби, що Іван не міг знайти і у медичній енциклопедії, але, що цікаво, лікування проходило без ускладнень – хвороби здавалися на користь всевладній Івановій електросилі. Він лікував від закупорки кишок, чорного ока, младенчика, переляку, вправляв кістки на руках, ногах, і на голові.
Особистому секретарю було чимало роботи. Люся приймала платню за лікувальні послуги, що рікою текла у Іванові комори у вигляді яєць, курей, ковбаси, сала, печеного домашнього хліба, пляшок з горілкою та купонів. Голова колгоспу платив зерном, завідуючий гаражем квитався бензином, колгоспний секретар вмостив Івана на посаду третього відповідального за хімічний склад колгоспу. Що це була за посада сказати ніхто не міг, але платня щомісяця надходила справно.
У Польщу їхати Іван забув. Районна електромережа видала на Іванову сім’ю аж дві книжки до електролічильника, які Іван чітко вів і пильно приховував. І всякий раз дописував до числа кіловатгодин розрядні нулі, на випадок, коли треба бути їх з’їсти…
У кожного свій бізнес, а від цього і свої болячки. Іванові не завадило б звернутися до лікаря, але лікарем він був сам і хто тільки до нього не приходив, приїздив і прилітав. В кінці кінців Іван знахабнів і почав примірятися: як би виставити свою кандидатуру на виборах до Сільської ради…
Люся досконало вивчила курси валют і вже знала які на вигляд є франки і крони, марки і ліри, леї і гульдени… Вона тримала в руках і японські ієни, і португальські ескудо. А один раз їй тицьнули в руку стодоларовий папірець…
-Він не фальшивий? – Запитала вона, розглядаючи папірець на світло.
-На зуб попробуйте, - пошуткував незнайомець.
-Ну тоді заходьте до Івана Пилиповича без черги, хай він на смак покуштує – він спеціаліст у цьому…
Іван сидів у кутку за столом. Стіни були затягнуті чорним полотном, а над Іваном вишкірилася здоровенна голова кози – фотопортрет, подарований місцевим фотографом на подяку за лікування від африканської язви.
-Хто ви? – Ліниво запитав Іван.
-Я художник-скульптор і в мене трапилась біда.
-Що там у вас?
-Три дні тому я ліпив герб-тризубець для колгоспного току. Колись на тому місці, де зараз тік, проїздили козаки на війну з турками і один козак загубив пістоль… На козаків напали поляки і всіх перебили, а той, що шукав пістоль залишився живий. І от польський ксьондз виступає наперед і каже: «Були ви холопами і поїдять черви ваші брудні холопські душі!» А живий козак як закричить з кущів: «Немає в світі такої сили, щоб козацьку душу з’їла! Геть псявіри з християнської землі!» Поляки подумали що то і справді козацька душа, полякалися і як хорти повтікали…
-Я ж тут при чому? – Спитав нетерпляче Іван.
-То ж в честь такої історичної події ліпив я герб-тризубець, бо на пам’ятник у колгоспі грошей не вистачило, а голові колгоспу присвоїли козацьке звання сотника…
-Я при чому тут? Я не козацький полковник!
-Короче, підходить до мене жінка з дерев’яною лопатою і запитує: «Зліпи нам портрет нашого завідуючого током у повен зріст?» Я відповідаю: «А навіщо вам іще один завтоку треба?» «А для того, - каже,- щоб виставити його посеред току на ніч, аби горобців лякав. Бо проклятущі горобці за одну ніч по п’ять тон зерна поїдають…»
-І це у вас така біда? – Перебив скульптора Іван.
-Діло у тому, що після її слів у мене ось вже третій день, як би вам так мовити, енурез приключився.
-Це дрібниці,- мовив Іван, - ось вам моя фотокартка, приложіть куди-небудь…
-Це ще не все… Такий самий енурез стався і у завідуючого током. Він не спить ночами, заікається, на роботу не ходить. Ледь-ледь умовили його приїхати до вас, то він зараз переляканий сидить у «Запорожці» на вас чекає, треба, щоб ви його оглянули.
І художник-скульптор протягнув Іванові сто доларів. Іван зацікавився, натягнув кепку і вийшов за скульптором.

Був гарний жовтневий день. Листя клену неначе здоровенні хрущі кидалися під ноги і встеляли різнобарвний килим біля Іванової хати, коло якої сиділи, стояли і лежали хворі, чекаючи лікування.
-Ваню, ти надовго? – Запитала Люся, дивлячись як той виходить за ворота.
-На хвилинку ! – Відповів Іван і зник між легковими автомобілями.

Цього і наступного дня хворі не дочекалися Івана і почали розходитись по домівках. Люся занепокоєно голосила, мати проклинала козу, долари, а районну електромережу посилала до якогось там японського ієна:
-Краще б я напомацки вночі сиділа, чим той лічильник у хату дозволила ставити! Жили ж люди при каганцях…
Бездоганно запрацював сільський телеграф. По його лініям повідомлялося про те, що бачили як до Івана на зеленій колісниці, чимось схожій на наш рідний «Запорожець», спустився з неба сам Господь Бог. Всевишній запропонував Іванові роботу на небі у раю. І бачили, ніби Іван у вигляді голубка звівся аж до хмар, покружляв над селом, над своєю хатиною і пірнув у здоровенну хмару…


6ч.

Коли Іван отямився після чорного провалля-сну, в якому перебував завдяки мокрій хустинці, піднесеній до носа невідомо ким, то перед ним знаходився рай, або Польща: вся кімната була завалена товарами! Комп’ютери, холодильники, телевізори, праски в суміші з сервізами, спортивними костюмами і шапками, виглядали з кутків блискучими етикетками та написами назв виробничих фірм. Збоку стояв червоний мотоцикл, а на ньому до самої стелі вмостилися коробки з взуттям. На фоні полиць обставлених пляшками різних форм і кольорів за столом сидів повний лисий чоловік і наполегливо роздивлявся Івана. Його лисина так блищала від люстри, що Іван приплющив очі.
-Бізнесмен-екстрасенс із Загнивайлівки? – Запитав повільним і владним голосом лисий бурмило і, не дочекавшись відповіді, продовжив, - Що то за екстрасенс, який сам собі пальця відростити не може.
І лисий мурло після своїх слів весело зареготав. Іван наче картоплиною вдавився – забухикав, аж зігнувся.
-Що ж це ти, Ванько, лікуванням зайнявся на моїй території? Може в кого дозволу питав?
-А мені Петро Бурий дозволив, - викрутився Іван.
Мурло засміявся ще дужче:
-Це той ідіот, що на тому тижні купив у мене п’ять діжок тухлих оселедців? Плодовита Загнивайлівка оригіналами! Ну хай тоді Бурий пробачає, а ти попрацюєш на нас, у нашому, так би мовити кооперативі. Може пальця собі примовиш, а він і виросте.
А коли сміх у лисого скінчився, він офіційно повідомив:
-Будеш нашим Іонелом Безпальченком і працюватимеш по варіанту «Ме». Жінці твоїй звістку пошлемо, щоб не хвилювалась, а через рік – бувай здоровий.

Варіант «Ме» – це був здоровий чорний ящик у якому возили Івана на «концерти», де відбувалося масове лікування людей. Івановим безпосереднім шефом був все той же художник-скульптор, що виманив Івана у авто.
Шеф ні на хвилинку не залишав свого підшефного на самоті. Він знав стільки легенд та історій, або їх вигадував із нічого, що Івану прямо таки набридло слухати про скіфів та козаків, про татар та турків.
Тільки в чорному ящику він жив своїм тихим, сільським життям, згадував Люсю, свою неньку, та безглуздий витвір природи – козу. Все, що було у чорному ящику – спогади і мрії, злощасний бізнес – все це було рідне і знайоме, зовсім не таке, яке було поза ящиком.
А поза ящиком Іван бачив розмальовані афіші, де величезними літерами оголошувався приїзд знаменитого народного цілителя Іонела Безпальченка, бачив повні зали свистячого, махаючого руками і головами натовпу. І що було гидше всього – ці люди добровільно купували за великі гроші квитки, просту криничну воду, оберемки сіна і добровільно дозволяли тішитись над собою таким всевладним лисим “Богам” - бурмилам.
Сидячи у чорному ящику Іван розмовляв сам з собою про бізнесменів та екстрасенсів пострадянського простору і дякував Богові, що запер його у цей ящик. Бо тільки тут він зрозумів, по якому гидкому шляху покотилося його життя.
Тільки тут у повній темряві, одірваний від усього світу, чоловік може перетворитися із бізнесмена-екстрасенса у мислителя-філософа. На подобі Діогена Сінопського, який ще в Давній Греції встиг посидіти у порожній діжці, добре що не від тухлих оселедців, і стати видатним мислителем. Іван Цвірінько, він же Іонел Безпальченко, роздумував про створення світу і про те, коли може настати отой всепоглинаючий кінець. З чорного ящика це було видніше. І може таки додумався б Іван, і визначив би точну дату кінця світу, якби не порушили тишу роздумів постріли та вибухи назовні.
-Грицько, позич кулемет, завтра поверну! - Кричав хтось хриплим як у папуги голосом.
-Миколо, заходь зліва і кидай гранату! - Давав вказівки інший.
Зрозуміти що там трапилося по за ящиком Іван не міг, бо хутко заліг на дно і з превеликим жахом вдивлявся як його ящик перетворюється в сито. Кулі із тріском робили дірки і до філософа-мислителя потихеньку пробирався день.
У ящику посвітлішало, а потім з страшенним ревом одірвало верх. Іван дивився на небо, з якого сипав мілкий сніжок і майже бачив Господа у вигляді старовинної, ще дідової ікони, яка висіла у Івановій хаті у кутку.
-Оце вже і є кінець, - в голос подумав Іван і почув сам себе, бо враз все вщухло і настала неймовірна тиша, як у погребі тестя, де Іван ховав книжки до лічильника електроенергії.

Коли Іван піднявся на ноги, його погляд зустрів криваво-жахливу картину: осторонь палав вогнем грузовик, декілька легкових автомобілів були схожі на розірвані консерви з сардинами, де роль риби виконували тіла людей. Особливо вирізнялася композиція з двох трупів – це були вже неживі: лисий бурмило та Петро Бурий – у першого на лиці прилип розчавлений оселедець, а в другого одна рука стискувала три оселедці, а друга рука тримала цілу торбу оселедців…
Таке було враження, що цю композицію створив видатний художник-скульптор! До речі, художник-скульптор також лежав неподалік - горілиць і читав на небі новітні історії та легенди, обіймаючи чорний дипломатик.
-Рибна війна! – Вирішив Іван, відірвавши з рук свого безпосереднього шефа дипломат.
-Жорстоке становлення рибного бізнесу! Господи, все почалося з п’яти діжок з оселедцями… А якби це були кити, - подумав мислитель і зазирнув у дипломат.
Дипломат був щільно набитий зелененькими папірцями – доларами.
-Знову валюта! – Сказав сам до себе мислитель-філософ. Він вже звик говорити сам з собою, - Ну, то це буде мій заробіток, пан мурло!
Одійшовши від поля бою кілометрів з надцять, він заліз у чиюсь копицю сіна, зогрівся і заснув. Сніг засипав його сліди.

Івану снилася рідна оселя. Ось він приходить до двору, назустріч вибігає Люся вся в щасливих сльозах, рада. Іван обнімається з Люсею, потім з мамою. А в цей час троє маленьких спритних козеняток завзято розжовують зелененькі папірці – долари. «Переплутали з капустою» - сміється Люся, мати лається, а здаля неначе посміхається усмішкою Джоконди – Іванова коза.


7ч.

Сон це велике діло. Всі видатні мислителі вдавалися до сну і у ньому робили такі відкриття, які у буденному житті виявлялися фантастикою, а буває таке насниться, що соромно. Іван своє відкриття зробив, коли вже проснувся. Він відкрив незрозумілу річ: його дипломатик зник, а біля копиці натоптано стільки свіжих слідів на снігу, що Іван почухав потилицю і, як подобає мислителю мовив:
-Як прийшло, так і пішло!
Далеко воно все ж таки не пішло, бо «загнивайлівський» слідопит, по витоптаній на снігу стежині, незабаром опинився в невеликій конюшні. Там стояв підтягнутий молодий кінь і переминав ногами по зелених папірцях. Розчавлений дипломатик валявся збоку, а кінь фуркаючи розжовував зерна овсу. Іван кинувся під ноги коню і став вибирати долари до купи.
-Стій, стій, маленький, - приказував Іван, - валюта тебе не зогріє.
-Стій, стріляти буду! – Почув Іван ззаду, - Паршивець такий, руки вгору! Не то заколю!
Іван підвівся з жменею доларів і, обережно піднявши руки, повернувся на голос. На нього були наставлені вила, які тримав дідок в засмальцьованому кожусі.
-Якщо я в кінці свого життя став фермером, вам тепер колективістам як кістка в горлі!? Чи то поля затоптуєте, чи то коні крадете! – Дідок гнівно трусив своєю борідкою, яка вже була рідка, як цибуля після прополки.
-Навіщо мені твій кінь, діду, - виправдовувався Іван, - я ось кінську підстилку від іноземної чуми рятую.
-Чуми? Проказу коню заподіяв? Не рухайся, заколю!
І прийшлося Іванові розповідати всю автобіографію про те, як його викрали, як він сидів у ящику, яка була війна – неначе кінець світу. Дідок аж заслухався, опустив вила, присів на діжку з висівками.
-Мей, мей! І палець на війні загубив?! Іди зараз же до Маруськи і візьми могорич, про кінець світу побалакаємо.

Маруська жила недалеко і філософ-мислитель запросив у неї пляшчину.
-Двадцять п’ять тисяч купонів, - вказала ціну господарка.
-На тобі сто доларів, - протягнув Іван зелений папірець.
-Ти мені мозги не заплутуй, - дочепилася Маруська, - ти мені давай таке, щоб я рахувати могла.
Прийшлося Іванові нарахувати двадцять п’ять зелененьких папірців і вже тоді він одержав горілку.

Коли Іван з’явився в конюшні, дідок приготувався до прийому: розстелив на діжці рядно і на нього нарізав шматочки сала.
-Діду, а що це в тебе за трактор біля конюшні стоїть? – Запитав Іван витягуючи з кишені пляшку. У діда заіскрились оченята.
-У фермерів таке завжди! Асоціація про нас турбується.
-А ти на ньому умієш їздити?
-А навіщо? Я все життя конюхом працював! Он там кінь стоїть – ото мій трактор! Слухай краще про кінець світу. Це було коли Брєжнєва в яму кинули. На цей історичний момент я заклав за комірець самогонки, Маруська тоді добру гнала! Коли пелена в очах розвіялась, дивлюся: зверху дошки і знизу дошки – ну, думаю, замість Брєжнєва в гробу лежу…
-Діду, продай мені трактор, - перебив розповідь Іван і налив фермеру в склянку «марусиху», - он під твоїм конем мабуть з пів сотні тисяч доларів лежить. То хай кінь їх і далі топче, а я трактор заберу, згода?
-Він мені і дарма не треба! Згода! А звати мене Капусняк, бо мати моя мене в дитинстві капусняком обшпарила, Царство їй Небесне мамкі моїй! – Мовив дідок і залив із склянки у горлянку, скривився як гнилий гарбуз, але думки не втратив, - Ти ось про кінець світу послухай – лежу я в гробу! Зверху дошки, знизу дошки – жах розбирає – помер. Ну думаю, зараз одірвуся від свого грішного тіла і …
-Діду а як ви фермером стали?, - Знову перебив Іван розповідь, бо і сам перехилив склянку.
-Із сміху! Завинив перед Маруською за горілку купу грошей, а вона телевізора надивилась і каже: «як станеш фермером, їй-бо всі долги спишу!». На селі мене на глум підняли і, якщо хтось серйозний фермером хоче бути, то йому дишла в колеса запихають, а з мене сміються і зелене світло скрізь світиться: «а ну, Капусняк, зафермеруй!». Коли отямились, а я вже фермер, у мене землі, техніка і тепер, всі кому не лінь, свою колективну злість на мені зривають, навіть Маруська і та мені горілку не продає…
І дідок знову скривився після «марусихи».
-Та не про це мова! Ну, думаю, полечу я пташкою крізь гроб і землю до самого Брєжнєва, і вже майже відірвався був, бо тіла свого геть не відчував, коли як вперіщить мене щось під ребро. О!!! То швабра моя – сам її робив! А якого дідька вона тут? Я повернув голову вліво – ноги чиїсь ходять. Оце був жах – невже, думаю, хтось із сусідньої могилки завітав? А це моя жона! «Вилазь, - каже, - мерзотнику з-під дивану, бо підлогу мию і тебе на смітник вимету!» А коли вона придивилася, що я майже в раю перебуваю, так отходила шваброю, що кінець світу не страшний мені по сьогоднішній день! А когось там фермерством лякають…
Тут і Іванова черга підійшла розповідь вести, а історій всяких він наслухався доволі від покійного шефа-художника, і пробазікав Іван з фермером день білий, а взимку темніє зарані, то вже пора й по домівкам розходитись. Але куди?
-Діду, а як мені дістатися до Загнивайлівки? – спитав Іван.
-Це ти мабуть до екстрасенса потрапити хочеш, - здогадався дідок, - переляк воєнний викачати? І ми знаємо такого! Он Варка до нього їздила, обнюхував він її, примовляв, то майже вилікував, а коли додому приїхала – знову почалось, ще дужче!
Івану стало соромно за свою минулу діяльність – от натворив, так натворив!
-І що ж у неї було? – Червоніючи як гіркий перець, запитав Іван.
-Морська болєзнь! – Дід з порозумінням такої небезпечної хвороби підняв вказівний палець, - Інфекційна річ! Вночі спати сама не могла, чувся їй грім морської хвилі, і якщо поряд немає мужчини, котрий би її заспокоював, ревла як і та хвиля. А її чоловік у флоті служив – від нього цю хворобу і підчепила…
Іван забажав вибратися геть з цього села. Довгенько з дідом заводили трактор: і гріли, і крутили, і до Маруськи разів зо два збігав Іван, а таки трактор забурчав і засвітив свої беньки-фари. Іван вмостився за кермо і рушив по дорозі, що вказав Капусняк.


8ч.

Це не був шлях широкий і далекий – це була проста українська дорога, на якій всі вибоїни, вимоїни, скачки і ями замело снігом. Ніч напрочуд стояла місячна і ген-ген навкруги розстелилися сріблясті, немов би білі ведмеді, пагорби і схожі на крила лебедя поля.
«Оце вже й зима!» – Міркував Іван натискуючи гашетку трактора. Літо минуло враз непомітно, як підводний човен – ніяк про себе не згадуючи.
«От натворив, так натворив! – Лунало у голові Івана, - Зима надворі стоїть, як же там без мене мати та дружина зимують? Ні тобі поросятка немає, ні тобі роботи путньої. Сіна козі і того не приготував з тою чортовою електросилою!»

До кабіни трактора пробирався крізь щілини мороз і Іванові думки перетворювалися в іній, що білою бородою осідав на небритому за півтора місяці лиці. Одяг Івана був зовсім не зимній і від цього він був схожий на мислителя-чукчу, якогось там північного шамана, з червоними вухами і присипаним інеєм носом.
-А були б у мене свинки, - мислив вголос Іван, - я б їх годував, я б їх чепурив, а потім вибрав би свиню та побільшу і заколов би її. І взяв би я гарний шмат сала з проріззю, та вмостився б біля розтопленої плити, і згадував би літо. А зараз? Тьху!
Навкруги купалися у місячному світлі сніги. Дорога попереду була рівненька як олівець і серед білого марева чорніла невеличка табличка. У світлі фар Іван прочитав надпис «Землі фермера Корейця».
-От фермерів розвелося! Чи й собі фермером стати? Трактор є! Стартовий капітал є! Жінка є! Чом я не фермер?

Вдалині загорівся вогник чиєїсь садиби. Вогник збільшувався, бо Іван, відчуваючи тепло, сильніше тиснув гашетку.
-Візьміть мене, тітко, на ніч, - попросився Іван, коли зупинив трактора біля воріт і йому відчинила двері своєї хати повненька і кріпка жінка.
-А ти хто? – Запитала вона.
-Дід Мороз! – Пожартував Іван.
-Петро! – Гукнула вона в хату, - До тебе ось брат з півночі приїхав. Впустити?

-Ну ти і брехло! – Засміявся Кореєць, коли на Іванові розтанув іній, - Я вже й справді думав, що ти мій брат.
У Корейця тільки прізвище було – Кореєць, а сам він був за походженням чи то якут, чи то чукча, якогось там десятого покоління, бо і сам він цього не знав. Всі родичі його жили на півночі Росії, а він непогано жив і тут, пристосувався, так би мовити. І як сказав один армянин: Україна багатонаціональна країна, в ній живуть навіть українці…
-Фермер, кажеш? – Хитро приплющив і так вже приплющені очі Кореєць, - а що ж в таку пору дома не сидиш?
-Та от, свиней хочу купити, - знаючи фермерську справу, мовив Іван, - валюта в мене є!
-Я хоч і чукча, але живу на Україні довгенько і дечому навчився. Валюту ти собі залиш, знаємо що то за валюта. А мінятися давай! Бартер, якщо хочеш. Я тобі десяток свиней, а ти мені трактор.
Така пропозиція приголомшила Івана як постріли у чорному ящику: як так – трактор віддавай за якийсь там десяток худеньких поросят. Та не дарма Іван був мислителем:
-Чукча народився – українець заплакав, - відказав Іван, - згоден мінятися, тільки не на десяток, а на три десятка!
До ранку торгувались фермери про свиней, а коли вже світало і на засніжені поля упав вранішній мороз, Кореєць підвів підсумки торгу:
-Хай буде два десятка! Тільки крім трактора ще три тижні попрацюєш на моїй фермі і кожен вечір будеш розказувати по одній брехні! Що у вас, українців, не одбереш, так це вашу здатність гарно брехати! Приїздила оце в минулу суботу до мене жінка, каже що вона уповноважена особа від національно-патріотичного Руху, педагог-комерсант, і просила зброю у вигляді коси… «Віддамо за Чорновіла наші руки, коси й вила!» - отак казала. Ну я підтримав Рух і за мізерну плату продав свій запас – п’ять ще геть не клепаних. А вона задом крутнула і повезла, кажуть, мої коси у Польщу на колготки міняти. А зад у неї такий, що ніякі колготки і не налізуть. Мабуть і про них збрехала!
-А ти знаєш, звідкіля з’явилося твоє прізвище? – Запитав Іван.
-Кореєць?
-Так. Це чисто українська назва!

І Іван розповів історію, яку чув від свого минулого шефа художника-скульптора. Що в давні часи стояло на берегах Південного Бугу та його притоки місто розділене на три частини. Одну частину контролювали турки, другу вважали своєю румуни, а третя відносилась полякам. Українцям від того міста дісталась дірка від бублика! І жив на той час у цьому місті вільний козак Редька, вирощував часник та цибулю. Корчушка родила в нього у поляків, сіянка у румун, а часник ріс у турків. Сяде Редька у човника і попливе через річки поля оглядати, а вартові з берегів гукають: «Хто там?»
-Козак Редька це! – Вітається з ними Редька.
А Буг шумить порогами, чути погано.
-Який це там іще «Коз-ре-це»?
Так і прозвали славного Редьку йменням Козреце, що на всіх мовах: на польській, румунській і турецькій означало – це той, що землі має дірку від бублика!
А коли місто все в цілому перейшло до Російської імперії, князь Потьомкін батогами вибив з прізвиська Редьки літеру «з» , добавив літеру «є», після чого утворилося прізвище Кореєць, і відправив вільного козака на північ Росії, корельців, а чи чукчів від цинги лікувати…
Фермер, вислухавши Іванову розповідь до кінця, з сльозою на очах пробелькотів:
-То це, Іване, мабуть, не брехня, а правда гірка!
-Ну все рівно, - мовив Іван, - запиши мені цю правду у рахунок мого відробітку.


9ч.

На фермі у Корейця Іван працював уміло і справно. Українські люди роботи не бояться, а після праці не бояться і гарно повечеряти та розказати яку-небудь байку. Кореєць слухаючи Івана і боки рвав од сміху, і сльози пускав струмочками, але не жалкував про такого робітника і вдалий бартер. А Іван дедалі до кінця відробітку ставав зажурений – як же там Люся? Як мати? Як його коза? Новий рік наближається.

Ще тоді, коли Іван зник з двору, до Люсі надійшла листівка. В листівці повідомлялося так: «Чекай мене через рік. Іван.»
-Оце тобі вийшов на хвилинку…- Журилася Люся, - Більше я його нікуди від себе не відпущу!
-Бережи себе, доню, - радила мати Галина, - щоб там не трапилось, а ти он дитину носиш. А Івана, коли сама діадема рогата не вбила, то, мабуть, і ніяка нечиста сліпиця не візьме.
Спочатку особистий секретар сумувала без директора фірми, а з першим сніжком вирішила повернутися до своїх обов’язків – підрахувати зароблений при допомозі кіловатгодин капітал.
-На сьогоднішній день ми маємо сто сорок шість доларів, чотири франка, один ієн, п’ять ескудо, дві ліри і вісімнадцять марок, - підбила суму Люся, - але що з ними робити?
-Були б це нормальні гроші, - підказала свекруха, - то можна було б купити ковдрочки та пелюшки для дитини.
-Наперед купувати не можна, - Люся поправила халат на округленому як м’яч животі, - хай спершу народиться на світ.
-І чим тоді цей світ її зустріне? – Забурчала свекруха, - П’ятьма «паскудами», марками і безглуздими цінами на дитячі товари? Ніколи не завадить подумати наперед! Бери спиці і в’яжи!

В’язання на спицях є справа хитра, але умілі руки доводять її до такої простоти, що неначе чарівна сила витворює із небуття штанці кофтинки, шапочки і шкарпетки. Люся пірнула у світ клубків, ниток та петель і була схожа на фею, із-під чарівних паличок-спиць якої з’являються теплі речі для майбутньої дитини. Вона зовсім не мала часу дізнатися, що на селі її вже прозвали відьмою…
Село, як велика звірина, наковталося Іванових ліків, зрозуміло, що Іван його просто-на-просто надурив і стало відригувати образу на Люсю – особистого секретаря Іванової фірми. Люсю називали і «електросексою», і чаклункою, і багато чим іще, ну, одним словом – відьма. По наказу голови колгоспу, чи то навмисне, чи то ні, на Івановій вулиці почепили один єдиний на все село дорожній знак «Обережно, за кермом інвалід!» Голова пояснював це тим, що навесні цей знак зафарбують і намалюють на ньому другий «Обмеження швидкості».
А ще голова сказав, щоб попередити інші випадки з’явлення народних цілителів, що у майбутньому році на селі проведуть нормальний людський телефонний зв’язок. І, по напрацьованій як завжди традиції – у грудні, на початку доброго морозу, заклали фундамент телефонної станції.
-Краще церкву збудували б! – Ображено ревів давно існуючий народний зв’язок, - телефонна станція їм треба, коли на селі одні відьми та пройдисвіти заводяться.
Навіть Люсин батько, Іван, коли приходив провідати свою дочку, перш ніж зайти в хату, хрестився.
-Тату! – Кидалася на груди йому Люся, - Новий рік надходить, а у нас ялинки немає.
-А де ж це твій бізнесмен бізнесує? – Іронічно запитував старий Іван, - На курси до Ванди поїхав, а про жінку хай батько думає?
-А ти, свату, не гніви. І так клопоту та горя маємо, ще й ти як з кілочка дотепи знімаєш.
-А чом і не зняти дотепи, свята скоро, треба готуватись і до жартів. Нутром чую, що мій зять на Новий рік неабияке колінце викине…

Ялинку старий Іван таки дістав, приніс.
-Онука, дочко, замовляю! Народжуй здоровим, а я його своєму бізнесу буду вчити.
Ялинку Люся прикрасила як і подобає особистому секретарю фірми: на вершок вчепила сто доларів, а на гілочках залюбуєшся – і марки, і франки, і ліри. Гарна ялинка та й годі!
-Дурне це все, - мовив старий Іван, дивлячись на ялинку, - розказують он, в сусідній області, фермер один, а чи Капуста звати, а чи капусту вирощував, і його заарештували за те, що такі іноземні папірці коню під боки підстеляв! А свою сусідку-самогонщицю дурив – казав, що це нова тверда грошова одиниця: гривня! Тож затуркана сусідка міняла «рідку» валюту на «тверду». От «за осквернєніє міжнародного валютного фонду» – стаття така є в карному кодексі. Під конфіскацію виробник капусти потрапив – трактор відібрали! От що на світі робиться.
-У нас ні трактора, ні коня, ні капусти немає, - пожартувала Люся, - хай вже хоч на ялинці замість електрогірлянди повисять. Як не як, а з кіловатгодин зроблені.

На свята спекли хліба, наварили холодцю. Люся пундиків напекла, цукерок накупила – може посівальники прийдуть. Приготувалися до свят добре, зморилися як воли і виляглися з свекрухою перед телевізором російське «Поле чудес» дивитися, на той час центрова розважальна програма.
«Поле чудес» це така телегра на терені держав колишнього Союзу, на яку дивишся і думаєш, як би й собі поїхати аж у Москву, щоб виграти суперприз – подорож до Італії, або Франції. І там розтринькати всі ялинкові прикраси – долари та ескудо. А от програма «Любов з першого погляду» вже не така цікава. Хіба у мене з Ванею так було! Вчились разом в школі. Він у восьмому, а я у третьому класі. Я тільки-но піонеркою стала, а він і не пам’ятає якою я тоді була... Ось про що думала Люся, коли на екрані телевізора між рекламними паузами з’являвся «пишновусий капіталіст».
-Даю вам сто вісімдесят п’ять тисяч за те, що лежить у чорному ящику! – Лунало з екрана.
-Я і мільйон дала б! Якби в чорному ящику був мій Ваня, - мовила Люся.

10ч.

Новорічні свята прийшли до Загнивайлівки разом з новим завідуючим сільським клубом.
За два дні до Нового року район прислав у Іванове село молодого коротенького хлопчака з вищою освітою для підвищення культури на селі. І хоч прізвище спеціаліста культури було абсолютно нейтральним щодо знаменитих зірок – Якубовський, все ж село зустріло його приголомшуючою пліткою, що він є братом Йосипа Кобзона і другим незаконнонародженим сином Пугачової Алли, і що тепер культура на селі дійсно буде процвітати бутонами жоржин, адже він закінчив у Харкові духовну семінарію. Новий завідувач клуба відразу почав бігати по селу і зазивати народні таланти до гурту, щоб створити неабиякий концерт. А перед самим концертом, за декілька годин до Нового року, завітав завклуба і до Іванової хати.
-Шановна тітка Галина, позичте мені на декілька годин вашу козу. Бо у нас така сцена, що треба козу водити, а ніхто не хоче нею бути.
-Ти що здурів, хлопче? – Здивувалася Іванова мати, - Козу на сцену виводити, щоб вона людям свій хвіст показувала?
-А що ж тут такого? Зараз всі так роблять, люди привикли, - по діловому перепросив завклуба, - ми он в районі і корову на сцені доїли, коли день колгоспника святкували.
-Може ти дійсно син Магомаєва, але повинен знати, що у часи твого батька на сцені співали і танцювали, - відповіла тітка Галина, - а корови доїли на фермі!
Провела Іванова мати гостя аж за ворота, а сама, перш ніж повернутися до теплої хати, заглянула у хлівець – як же там коза Новий рік зустрічає. Коза задоволено крутила головою, а біля неї притулилися неначе клубочки шерсті троє чорненьких козеняток. Господи! От так сцена на Новий рік.
-Люся, з двору нічого не давай! У нашої кози прибуток, - наказала свекруха, коли увійшла в кімнату.
-А як же посівальники?
-Нас вже коза посіяла! А посівальники хай через три дні приходять.

Позачиняла мати двері, затулила вікна, погасила світло і лягли з Люсею спати. В Новорічну ніч Люсі спалося погано. Їй все снилася верба коло ставу і соловейко на вербі. А замість своєї солов’їної пісні він як дятел вистукував по гілякам – «гуп-гуп-гуп!»
-Не хвилюйся, дочко, - заспокоювала свекруха, - це, мабуть, культура після концерту веселиться - посівають.
Люся знову засинала і перед її очима неначе лорд англійський – півень по двору ходить. Та як задере голову до неба, як розправить крила, а замість «ку-ку-рі-ку» крилами – «гуп-гуп-гуп!»
-Ти диви яка наволоч! Ніяк не вгамуються, - бурчала свекруха, - і прислав же район культуру на село! Чом їм не спиться?
А Люсі снилася широка долина, вся в снігу і в заметах. А посеред цієї долини припнутий бичечок по кругу бігає, відірватися хоче. А потім зупинився бичок, голову витягнув і замість довгого і протяжного «му-у-у-у», як закричить Івановим голосом:
-Та повимирали ви чи що?! Скільки часу достукатись не можу!
Ех, зіскочила Люся з постелі, як бджілка, до дверей кинулась, крюки та задвижки розкрила.
-Мамо! Ваня повернувся!

Яка радість вирувала у Івановій кімнаті до самого світанку! Люся прилипла до Івана як муха до меду і розповідали один одному пригоди і сміялись, і плакали – що то молоді. А мати слухала все і тільки головою похитувала:
-От пройдисвіт! От дурень! Бізнесмен!
-Я вже не бізнесмен, - заявив Іван, - я фермер!
Як завжди мати зрозуміла по-своєму: і слава Богу, що на фермі працюватиме – хоч яка, а все таки людська робота!

Першою новиною в новому році на селі була звістка про повернення Івана. Був, кажуть, Іван на курсах скотарів і тепер він не людей, а скотину лікуватиме – що то талант від Бога! А Люся зовсім не відьма, а вірна і чесна жінка – ну прямо ангел.
А друга новина була іншого порядку. Іван чомусь не пішов до голови на ферму проситися, а став розігрівати мерзлу землю і стовпи вкопувати. Найняв будівельників, які телефонну станцію будують, Василя і Левка. Майстри за пів літри самогону весь будівельний матеріал у двір до Івана перенесли. Мабуть Іван церкву будуватиме, бо рівно сім стовпів закопав!
Розвіялись чутки і плітки напередодні Святого вечора. Ввірвався у село чужий трактор з причепом і вивалив у Івановому дворі, прямісінько під майбутню «церкву» десятка зо два чепурних та бойових свиней, кілограмів по двісті кожна.
Щоб там не балакали на селі, а Іванові туго прийшлося, поки позаганяв своє свинство до свіже збудованого льоху. Розбрелися свині по всій вулиці - попробуй затягни їх в загони! Навіть на Святий вечір вечірники де-не-де , а побачать в засипаних снігом кущах свиняче рило і швиденько біжать до Івана:
-Іване, там в кущах свиня твоя сидить!
-Та, ні, - відповідає Іван, - я своїх усіх зібрав, може то не свиня?
-Що ж тоді воно може бути? Із свинячим рилом…
А щоб не путатись в свинях, піди розберись, чи то свиня, чи то іще щось, на Різдво чого тільки не буває, взяв Іван фарбу і позначив своїх свиней темною плямою на спині і смугою на ребрах. А заодно і дорожній знак «Обережно, за кермом інвалід» переробив на табличку: «Фермер Цвірінько».


11ч.

Грань віків. Переломний період для новоствореної держави. Хочеться жити як в Європі, а заощадження згоріли разом з імперією. В новітніх віяннях українці, час від часу, вивчають явище страйку і вчаться говорити на начальство простонародні слова, а начальство з потугою научається української «ї» замість російської «ё». Перші ластівки бізнесу отримують кредити тисячами, а гасять їх копійками і мруть, як мухи у бандитських «розборах». Військові вже горланять «Слава Україні», хоч і горить ще на кашкетах серпасто-молоткаста червона зірка. Селяни міняють свиней на антени до телевізорів, щоб познайомитись з відеомексиканськими ранчо. Все кардинально міняється і лише Різдво залишається вже тисячу віків Різдвом Христовим.
Різдвяні свята не цураються гостей. У кожній хаті в цей час відкриваються двері для вечірників і колядників, для щедрівників та і просто для кожної людини, яка заходить до хати з миром. В такі свята вся Україна схожа на велику світлицю, що чекає в гості своїх дітей, розкиданих по білому світу, як родючі зерна по зораному полю. На Різдвяні свята завітав на Україну і колишній пан Чорний, прямісінько із Канади.
Виїхав з України пан Чорний ще десятирічним хлопчиком напередодні сімнадцятого революційного року і сімдесят років жив та працював у Канаді, згадуючи дитинство, як щасливий сон. І, вже відчуваючи закінчення свого життєвого циклу, з’явився він на Україні у вигляді цупкенького дідугана за кермом біленького «Форду».
Зрозуміло, що перше вітання його на Україні було адресоване рідним місцям. Не забув і про Загинайлівку, куди бігав з сільськими хлопчаками рибалити.
Тільки ніяк не міг зрозуміти чому Загинайлівка тепер має назву Загнивайлівка, адже перша назва з’явилася завдяки перегнутому як ковінька ставку посеред села. Пан Чорний не міг знати, що в тридцятих роках представник Радянської влади, професор, який університетів не закінчував, просто помилився і записав назву по-своєму.
Пан Чорний дивувався змінам рідного краю і навіть замилувався побутовою сценкою з життя українських селян, коли його «Форд» зупинився в центрі Загнивайлівки. Купка веселих хлопчаків та дівчат куляли сніжками по причепленій на стовпі табличці. Вся табличка була заліплена сніжками і що там було написано важко читалось.
-Мер Цвірінь, - ледь розібрав надпис пан Чорний, - ого, як крокує Україна! Тільки-но скинула залізну завісу і вже на селі є свій мер!

По табличці побачити напрям, де живе оцей самий мер, було неможливо. Та пан Чорний поїхав прямо і не помилився.
Йому відкрився ще більш цікавіший український пейзаж: посеред засніженого городу вперлася рилом в сніг здоровенна свиня, розмальована як літак Аерофлоту, а ззаду неї, схопившись за хвіст, перегнувся чоловік і пер в сторону свині російські матюки. Так, це був Іван.
-Надя, Надя, куди ти прешся, потенційне сало! Назад! У хлів! – Кричав Іван до свині, а та потихеньку повзла на північ, в сторону Білоруського кордону.
Пан Чорний розвеселився, вийшов з машини, знайшов палицю і поспішив на поміч заклопотаному господарю. Удвох справа пішла спритніше. Надя здалась панській палиці, змінила курс і, з поворотом на ліве крило, поповзла до аеродрому – у льох.
-Сиди тепер три дні голодна, товариш Надія Крупська! – Витираючи піт на лобі мовив Іван, коли зачинив свиню в загін.
-Чому «Крупська»? – Запитав пан і засміявся, - Сильно крупна?
-Це не я її так назвав. Це все Кореєць! Мав я клопіт придбати свиней у чукчі, а він їх по своєму і називав, ще коли починав господарювати. Він купляв поросят у різних колгоспах, чи то імені Чапаєва, чи то імені Калініна, і, щоб не плутати, називав поросят іменем того колгоспу, в якому поросят і купляв. Ось цю особу він купив в колгоспі імені Надії Крупської, соратниці вождя. Зараз колгоспи перейменували, а назви свиней до цих пір живуть! Хитрий чукча розділив своє свинство на породи-фракції. Є в нього і троцькісти, і вожді народу, і реформатори. Мені ось дісталась більшовицька фракція. Кормити немає чим, а фракція вперта – двері гризе, підлогу підриває! Оце тільки тим і займаюсь, що виловлюю їх по городах, - пояснив сумлінно Іван.
-А що ж ти таку фракцію вибрав? – Сміявся пан Чорний.
-Та ж вибирав побільших, я ж за них трактор віддав.
Розбалакались щиро і запросив Іван пана до хати. Люся на стіл накрила, пообідали гарно. Пан Чорний вмазав грамів триста горілки і розклеївся, затягнув пісню: «Про коня». Іван підспівував як міг, а потім запропонував познайомитись.
-Пан Чорний, - відрекомендувався пан.
-Пан Цвірінько, - бовкнув Іван, потім добрав, що він ще далеко не пан, вирішив втекти у пісню і затягнув: «…ніч яка місячна…»
Пан Чорний підтягував як міг за паном Цвіріньком, а в кінці співу заявив:
-Запрошую вас, пане Іване, до мене в гості у Канаду! Вилітаємо завтра з Києва.
-А як же я попаду туди без документів?
-Про це не турбуйтеся, все буде «окей»!
-Ні не можу. В мене жінка, свині, коза як не як…
Пан Чорний почухав потилицю:
-А ти, Іване, оформи поїздку як я, як короткочасне відрядження на три дні.
-Люся! – Гримнув хмільний Іван, - Чула, що в мене відрядження! На три дні!
-Ти вже виходив на хвилинку, - нагадала Люся.
-Люся, - лагідно запевнив Іван, - це ж ділове відрядження, а ти як особистий секретар фірми, повинна його оформити. Записуй! У мою відсутність свині тимчасово переходять під керівництво твого батька. Люся! Коза і козенята – під керівництво моєї мами. Ти, Люся, ведеш діла фірми і повинна видати мені кошти на відрядження.
Після цих слів Іван зняв з ялинки «електрогірлянду», склав ці гроші до гаманця і владно мовив:
-В дорогу, пане!
А пан Чорний в цей час геть розкис після горілки і мирно спав за столом. Іван переніс його до «Форду», сам сів за кермо і поїхав на пряму київську дорогу.
Через деякий час пан Чорний прокинувся.
-Куди це ми їдемо?
-До вас в гості, - повідомив Іван, - у Канаду!

На селі такий виїзд оформили оригінально: був у Івана директор м’ясокомбінату і згодився приймати свині живою вагою по двадцять п’ять мільйонів за кіло! Люди добрі, здавайте свині на м’ясокомбінат, бо скоро відбудеться грошова реформа!


12ч.

У Києві, в аеропорту, пан Чорний став оформляти документи на виїзд, а Іван нудьгував без діла, заглядаючи по комерційним кіоскам, що наросли як гриби мухомори – різнокольорові і шкідливі для бідної людини. У Івана в душі творилося безвість що – а як же, перший раз за державний кордон перебирається! Хотілося б побути справдішньою цивілізованою людиною! А вийшло все навпаки. Пан Чорний оформив Івана як свою власність – японським роботом-ревізором для перевірки справдішності банківських паперів.
-Да-а, японці діло знають! – Дивувався український митник, котрий грузив біленького «Форда» і Івана у вантажний відділ літака, - Треба ж тобі таке видумати – робот як людина, ще й без пальця! Але чому тут дивуватися? Японська батарейка до ліхтарика працює на цілу годину довше ніж наша! Японський феномен економіки! Нам би так навчитися роботи виготовляти, робота-митника, наприклад, …який хабарі не бере.
-Випий з паном літру і із тебе зробить японця, - буркнув Іван.
-Ще й розмовляє! От диво…

І ось Канада. Миготіння різнокольорових вогнів, активні обличчя людей, стрункі будови адміністративних закладів, поетичні ансамблі віл та котеджів, а в автомобілях ніхто не розбереться скільки їх тут і яких.
Пан Чорний, в Канаді він звався містер Чордж, поводив Івана і до фермерів, і до міністрів, а в баню не водив, бо у канадців прийнято мати вдома басейн і душ, а хто бідніший обходиться ванною.
Багато було в Канаді всякого для здивування українських бізнесменів і екстрасенсів, філософів і фермерів. Отак би на все життя залишитися роботом-ревізором, але ж дома жінка, коза, свині… Одним словом – господарство жде.
-Знай, Іване, що тут не хватає, - признався пан Чорний, - не хватає тут ставочку маленького та верби золотавої… А так все є, навіть динозаври!
-А у нас динозаврів – чого нема, того нема, вимерли ще мільйони років тому.

Повів пан Чорний Івана у палеонтологічний музей на динозавра подивитись. Оце було чудовисько! Його вивели селекційним шляхом десь у Південній Америці, схрещуючи жирафу та африканського слона. Довго цей «динозавр» не прожив, з нього зняли шкіру, набили спецопилками і продали у Канаду в музей – наводити на щасливих людей жах, щоб життя медом не ввижалось.
Розглядав Іван страховище і ненароком перевів погляд на скляний столик, що стояв поруч. Там, під скляним ковпаком, лежав блискучий металевий п’ядестальчик з литими літерами, а на ньому… хоч бери приміряй…
-Мій палець! – Скрикнув Іван, - Рідненький!
-Це палець неандертальця, - пояснив пан Чорний.
-Це мій! Мій!А можна його купити? – Запитав Іван.
-Він коштує дуже дорого. Пів року тому музей придбав цей експонат у одного палеонтолога за три мільйони доларів. Це справжня сенсація у музеї. Цей палець навіть по телебаченню показували.
-А він, мерзотник, у мене цей палець за сорок шість доларів купив, - розчаровано прошепотів Іван, - знав би я яка ціна моєму пальцю, хіба продав би?!
Добрий настрій у Івана пропав, апетит щодо екскурсій щез, йому закортіло додому – дідько би забрав цей Дикий Захід з його динозаврами та палеонтологами. Україна, в порівнянні з дикістю, крокує на мільйони років попереду! Не знав, що не пройде і десятка років – то зрівняється з іншим світом, і навіть назад здасть…

Додому на Україну Іван летів оформлений як гуманітарна допомога – воскова фігура першого запорізького козака для шкільного музею села Загнивайлівки. Так що доставили його прямісінько в село без всяких ускладнень.
Голова колгоспу вирішив зустрічати гуманітарну допомогу з музикою. Для цього найняв за двісті кілограмів гречки у сусідньому селі музичний колектив, члени якого після кожної пісні лупили один одному пики за неправильно взятий акорд. Слухати все ж було можливо і все село підтанцьовувало музикам, чекаючи коли розпочнеться урочиста частина роздачі цукерок і канадського взуття.
Перед контейнером довго читали з листочків привітання, славили українську діаспору Канади голова Сільської ради та директор школи.
Учні школи прикрасили контейнер гілочками туї і вирізаними із серветок прапорцями. Вчитель історії навіть провів паралель між визвольними рухами України і Північної Америки, тож Чингачгук Великий Змій майже став Устимом Кармелюком…
І ось нарешті розрізали червону стрічку і розгатили контейнер…
Там сидів Іван Цвірінько.

Не солодко прийшлося Іванові виправдовуватись перед односельчанами, що не він з’їв всі цукерки, і не він зносив все канадське взуття. Що він попав у контейнер випадково – не по своїй волі.
Іванові натовкли ребра, надавали штурханів один одному, полаялись шоколадно і мовчки розбрелись по домівках – що то прості українські селяни – не перший раз одурені, вже звикли.
Коли Іван зайшов до хати пошарпаний і подряпаний, мовив офіційно і впевнено:
-Люся, мамо, свині і кози! З сьогоднішнього дня наша фірма перестає існувати! Поки Україна не інтегрується у світовий ринок, ніякого бізнесування, ніяких валютних операцій не проводити! Претензії щодо фірми будуть розглядатися в продовж трьох діб з цього моменту.
А потім підійшов до Люсі, лагідно притиснувся лицем до її дивовижно живого живота:
-Оце буде мій бізнес, мамо!