Скувало льодом, снігом замело,
Заполонило душу холодами,
А десь під льодом полягло село
невинна жертва "мудрої програми".

Жило собі в садковій глибині,
в цвітінні квітів, в ніжнім ароматі,
та наступили раптом дні сумні,
задумавсь батько, заридала мати.

Пішла вода, погнала на горби
сто тисяч душ, лишивши кладовища,
брели з торбами скривджені раби,
бо вже нема принижених ще нижче.

Брели й молились, знищені до тла
загарбником глухим і осоружним,
а біля втопленого рідного села
собаки вили сумно і натужно.

Гудів Дніпро, запряжений в каскад
гребель крутих та водоводів дула,
а там на дні вже задихався сад
і вулиці зникали під намулом.

В своїм подвір'ї дід старий Іван
заснув довічним сном біля калини,
немов крутий бувалий капітан,
що корабель в час судний не покинув.

Зітха ріка-повинна без вини,
вже береги обнесло осокою,
літа минули, залишились сни,
та сум гіркий, оселе, за тобою.

НЕ НИЩ ГНІЗДО ЛЕЛЕЧИНЕ, ОБЛИШ,
БО НЕ ПОМІТИШ, ЯК І САМ ЗГОРИШ...