Стоїш біля могили, тихо плачеш.
Могила ж це рідненької матусі,
Яку ти більш ніколи не побачиш.
Тут соловейко заспівав у лузі.

Згадала ти, як підросла, змужніла,
Хотіла починать нове життя.
Покинуть рідну хату захотіла,
Куди не буде більше вороття.

Матуся ж так благала: “Доню,
Не йди, не йди допоки ще жива”.
Зігріла руки ласкою долоней.
В очах нестримний біль, журба.

Єдина дитина її залишала,
Ішла в чужий далекий світ,
Нове життя почати поспішала,
Не слухавши матусин заповіт.

Пішла. Прибула у велике місто,
Знайшла притулок в пана і роботу.
Зустріла хлопця,пішла за невістку:
Життя чудове без журби й турботи...

Аж ось приходить звістка,ти читаєш:
“Матуся твоя важко захворіла
І лиш про тебе згадує, питає:
Побачити востаннє захотіла.”

Тоді згадала ти про неньку
І про село, в якім росла.
Біленьку хатоньку стареньку,
Що вже бур”яном поросла.

Ти швидко так туди помчала,
Адже картала ти себе за те,
Що про матусю лиш тепер згадала
Про добру душу,серце золоте.

Ти так її побачити хотіла
І стати на коліна, мовивши :”Пробач...”
...Однак перед тобою лиш могила,
А з твоїх уст луна один лиш плач.