
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.
В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
2025.09.02
21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.
Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Призов
Семидесяті роки минулого століття... Епоха тотального військового обов’язку і примусової участі школярів у військово-патріотичній грі “Зарніца”. Дітей учили вистежувати віртуального ворога на прицілі кумедної зброї: дерев’яних револьверів, рушниць і автоматів, виготовлених із дошки. Той, хто мав багнет (з часів Другої світової війни), особливо гордився зброєю на заздрість іншим. Епоха, коли у військкоматах ще не брали хабарів за відстрочку від служби в армії, а єдиним захворюванням, яке звільняло призовника від служби, було психічне, підтверджене довідкою про перебування його на обліку в диспансері.
Як усе змінюється!.. Вже через два десятки літ приміські електрички від Києва й інших обласних центрів заполонили москвичі. Солідні тьоті і дяді нав’язливо пропонували дачникам (зазвичай весною) прилаштувати на певний час, за щедру винагороду, своє чадо (сина чи внука) у заміському будинкові хоча би сторожем. Таким чином можна було уникнути їхньої участі у війні на Кавказі.
Та повернімося у минуле. Звільнившись із роботи, я мав два тижні відпустки, щоб попрощатися з батьками і друзями перед майбутньою службою в армії. Зворушливі зустрічі, колоритні щедрі застілля та дотепні і тривожні розмови... Втім, чомусь запам’яталися татові слова (ветерана Другої світової війни): “Знай, що придурків вистачає скрізь, а у війську – їх забагато. Бережи себе!”
Під вечір, проїхавши півтисячі кілометрів, я постав у кабінеті комісара райвійськкомату з повісткою у кишені, як законослухняний громадянин. Моє прохання відпустити мене, щоб побачити колег по колишній роботі, військовий комісар брутально відхилив. Він не міг стримувати своє властолюбство, яке нуртувало у ньому, як дріжджі у макітрі: “Знаю я вас! Гульки цілу ніч! Наріжешся до поросячого вереску та у якоїсь дівчини під ковдрою заснеш, а тоді шукай тебе по всій окрузі! А мені треба виконувати план!” Звучало це так, нібито йшлося про план здачі худоби на м’ясо...
– Товаришу комісаре! Це утиски моїх громадянських прав! Я ніякої присяги ще не приймав і висловлюю вам протест.
Мій месидж подіяв на комісара, як боксерський аперкот із наступним нокдауном. Почухавши за вухом, полковник сів у крісло, мовчки відкрив сейф, вийняв мої документи і, вгледівши в графі “освіта” запис “вища”, вже спокійним голосом продовжив: “Ось чому ти такий грамотний. Добре. Пропоную такий варіант: харчі у тебе точно є, а це даю чвертку оковитої для твоїх філософських роздумів про плинність життя (він витяг її із сейфу). Ніч переспиш у спортзалі військкомату. Там тепло і є ліжко, умивальник тощо. А ранком тебе розбудять і посадять у автобус”. Щоб більше не чути моїх протестів, він погукав карабінера і велів йому відвести мене у спортзал та закрити на ключ...
Усі вікна у приміщенні мали надійні ґрати, як у в’язниці. На стінах висіли величезні портрети воєначальників: маршалів, генералів і адміралів у своїх парадних мундирах із безліччю державних нагород (орденів і медалей). А над погруддям вождя пролетаріату, що стояло на почесному місці, виблискували революційні крижані сонця вітражів. Усе це гнітило душу. В голові блукало риторичне запитання: “Невже ворогів у Вітчизни більше, ніж солдатів?..”
Ранком я проснувся від незрозумілого шуму, окриків і голосіння. Крізь брудну шибку заґратованого вікна можна було угледіти сотні людей. Якісь чоловіки стояли поблизу і пожадливо палили. У променях вранішнього сонця дим сигарет туманом накривав майдан. Дехто з жінок і дівчат плакали...
– Ти куди пропав? А ми ж тебе чекали цілу ніч! І калиновий сік, який ти любиш, приберегли, – радісно зустріли мене колеги. Болісне прощавання, тривожна невизначеність, чиїсь сльози, як тягучі нейлонові нитки не відпускали... Раптово пролунала команда військових – на посадку! Карабінери відтіснили проводжаючих. Похапцем, відштовхнувшись ногою від сходинки у дверях автобуса, я не вписався у проріз і зачепився головою за металевий кутник. Ураз засвітилися каганці. Відчуття було таке, ніби з мене зняли скальп. Автобус рвонув з місця. Чиїсь жіночі руки, прямо на ходу, кидали гроші у відкрите вікно.
Проїхавши кілька кілометрів, колона авто зупинилась. Усіх вишикували біля дороги, перерахували, забрали у когось горілку, а мені – перев’язали закривавлену голову, виливши на рану чимало йоду.
У Києві на велетенському збірному пункті, куди нас привезли, новоприбулі товпища призовників уливалися в одну різношерсту очманілу юрбу, що скидалася на кількатисячне стадо бичків, які брели, схиливши голови у пошуках свіжої трави. Із натовпу дехто вдивлявся через колючий дріт, що огороджував плац, на насип трамвайної колії – по той бік. Звідти зборище людей перегукувалося зі своїми близькими. Відчайдушні намагалися докинути через огорожу ковбасу, консерви тощо. На жаль, більшість провіанту нахабно забирав військовий патруль.
Згодом нас повели довгим і темним коридором для проходження остаточного медичного огляду перед відправкою до військових частин. Я переступив поріг дверей перед великим і яскраво – до болю в очах – освітленим залом. Без одягу, зовсім голий і беззахисний. У ніздрі вдарила суміш аромату парфумів медпрацівників (переважно студенток профільного вишу, одягнених у білосніжні халати), запаху спітнілих, переляканих хлопців, ніби загнаних звірів, та сморіду офіцерських чобіт і портупей.
На підлозі виднілися аркуші паперу з намальованою червоною стрілкою. Вони вказували всім напрямок руху від одного столу до іншого. Як вітер безжально зриває цвіт кульбаби, так оці багряні стріли-вказівники здунули останні крихти свободи вибору... Стежинка моєї босоногої юності, що поросла барвінком і по якій хотілося брести досхочу, щезла, випарувалась.
За першим столом сиділа пишнотіла, рожевощока і симпатична жінка-дівчина. Вона вимірювала тонометром кров’яний тиск – вправно і швидко.
“Що з вашою головою?” – привітно, з дивною, втаємниченою посмішкою на устах запитала під час процедури. Водночас, несподівано для мене, притулила мої фаланги пальців до своїх гарячих грудей. Спроба потягнути на себе руку була безрезультатною, як у відомому фільмі “Діамантова рука”. Я щось мимрив про низькі автобусні двері і свій “баранізм”. Хвилина такого “єднання” з “королевою тиску” активізувала мій умовний чоловічий рефлекс... Молоточки шаленого пульсу боляче гупали у скронях...
У ті часи про буденне лаканівське “Чого бажає жінка?” та його спрощену відповідь (“вона бажає пана, над яким могла б сама царювати”) я ще не знав! У свої двадцять два роки я просто думав, що “королева тиску” відмінно грає роль сестри милосердя, чи сестри-жалібниці. Ну не могла ж вона не бачити згустки крові, що засохли у волоссі на моєму виску.
Літерний потяг мчав на північ. Призовники валом лежали на трьох’ярусних металевих нарах. За дві пляшки “вогняної води”, шмат ковбаси і банку згущеного молока черговий по вагону офіцер продав державну таємницю, бо назвав пункт призначення потягу. За сотню кілометрів до Москви озброєний патруль ходив вагонами і попереджав, що скоро буде санітарна зона. Тому потрібно було негайно звільнитися від продуктів. А як це зробити ніхто не знав. Ну щось ще можна з’їсти, а залишки?..
Я сидів біля вікна і на повороті бачив, як летіли із вагонних вікон пляшки і банки, ніби каміння із жерла вулкана. Люди, що стояли на полустанку, залишивши валізи, перелякано бігли під бетонне накриття, щоб сховатися від цього артобстрілу. А в цей час із літерного потягу проривалась, линула і розносилась відома маршова пісня “Ідьот солдат по городу”…
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Призов
...він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали виклик сонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, й ненависті, і смерті, – заради вічної слави безсмертної Вітчизни...
Габріель Гарсіа Маркес

Як усе змінюється!.. Вже через два десятки літ приміські електрички від Києва й інших обласних центрів заполонили москвичі. Солідні тьоті і дяді нав’язливо пропонували дачникам (зазвичай весною) прилаштувати на певний час, за щедру винагороду, своє чадо (сина чи внука) у заміському будинкові хоча би сторожем. Таким чином можна було уникнути їхньої участі у війні на Кавказі.
Та повернімося у минуле. Звільнившись із роботи, я мав два тижні відпустки, щоб попрощатися з батьками і друзями перед майбутньою службою в армії. Зворушливі зустрічі, колоритні щедрі застілля та дотепні і тривожні розмови... Втім, чомусь запам’яталися татові слова (ветерана Другої світової війни): “Знай, що придурків вистачає скрізь, а у війську – їх забагато. Бережи себе!”
Під вечір, проїхавши півтисячі кілометрів, я постав у кабінеті комісара райвійськкомату з повісткою у кишені, як законослухняний громадянин. Моє прохання відпустити мене, щоб побачити колег по колишній роботі, військовий комісар брутально відхилив. Він не міг стримувати своє властолюбство, яке нуртувало у ньому, як дріжджі у макітрі: “Знаю я вас! Гульки цілу ніч! Наріжешся до поросячого вереску та у якоїсь дівчини під ковдрою заснеш, а тоді шукай тебе по всій окрузі! А мені треба виконувати план!” Звучало це так, нібито йшлося про план здачі худоби на м’ясо...
– Товаришу комісаре! Це утиски моїх громадянських прав! Я ніякої присяги ще не приймав і висловлюю вам протест.
Мій месидж подіяв на комісара, як боксерський аперкот із наступним нокдауном. Почухавши за вухом, полковник сів у крісло, мовчки відкрив сейф, вийняв мої документи і, вгледівши в графі “освіта” запис “вища”, вже спокійним голосом продовжив: “Ось чому ти такий грамотний. Добре. Пропоную такий варіант: харчі у тебе точно є, а це даю чвертку оковитої для твоїх філософських роздумів про плинність життя (він витяг її із сейфу). Ніч переспиш у спортзалі військкомату. Там тепло і є ліжко, умивальник тощо. А ранком тебе розбудять і посадять у автобус”. Щоб більше не чути моїх протестів, він погукав карабінера і велів йому відвести мене у спортзал та закрити на ключ...
Усі вікна у приміщенні мали надійні ґрати, як у в’язниці. На стінах висіли величезні портрети воєначальників: маршалів, генералів і адміралів у своїх парадних мундирах із безліччю державних нагород (орденів і медалей). А над погруддям вождя пролетаріату, що стояло на почесному місці, виблискували революційні крижані сонця вітражів. Усе це гнітило душу. В голові блукало риторичне запитання: “Невже ворогів у Вітчизни більше, ніж солдатів?..”
Ранком я проснувся від незрозумілого шуму, окриків і голосіння. Крізь брудну шибку заґратованого вікна можна було угледіти сотні людей. Якісь чоловіки стояли поблизу і пожадливо палили. У променях вранішнього сонця дим сигарет туманом накривав майдан. Дехто з жінок і дівчат плакали...
– Ти куди пропав? А ми ж тебе чекали цілу ніч! І калиновий сік, який ти любиш, приберегли, – радісно зустріли мене колеги. Болісне прощавання, тривожна невизначеність, чиїсь сльози, як тягучі нейлонові нитки не відпускали... Раптово пролунала команда військових – на посадку! Карабінери відтіснили проводжаючих. Похапцем, відштовхнувшись ногою від сходинки у дверях автобуса, я не вписався у проріз і зачепився головою за металевий кутник. Ураз засвітилися каганці. Відчуття було таке, ніби з мене зняли скальп. Автобус рвонув з місця. Чиїсь жіночі руки, прямо на ходу, кидали гроші у відкрите вікно.
Проїхавши кілька кілометрів, колона авто зупинилась. Усіх вишикували біля дороги, перерахували, забрали у когось горілку, а мені – перев’язали закривавлену голову, виливши на рану чимало йоду.
У Києві на велетенському збірному пункті, куди нас привезли, новоприбулі товпища призовників уливалися в одну різношерсту очманілу юрбу, що скидалася на кількатисячне стадо бичків, які брели, схиливши голови у пошуках свіжої трави. Із натовпу дехто вдивлявся через колючий дріт, що огороджував плац, на насип трамвайної колії – по той бік. Звідти зборище людей перегукувалося зі своїми близькими. Відчайдушні намагалися докинути через огорожу ковбасу, консерви тощо. На жаль, більшість провіанту нахабно забирав військовий патруль.
Згодом нас повели довгим і темним коридором для проходження остаточного медичного огляду перед відправкою до військових частин. Я переступив поріг дверей перед великим і яскраво – до болю в очах – освітленим залом. Без одягу, зовсім голий і беззахисний. У ніздрі вдарила суміш аромату парфумів медпрацівників (переважно студенток профільного вишу, одягнених у білосніжні халати), запаху спітнілих, переляканих хлопців, ніби загнаних звірів, та сморіду офіцерських чобіт і портупей.
На підлозі виднілися аркуші паперу з намальованою червоною стрілкою. Вони вказували всім напрямок руху від одного столу до іншого. Як вітер безжально зриває цвіт кульбаби, так оці багряні стріли-вказівники здунули останні крихти свободи вибору... Стежинка моєї босоногої юності, що поросла барвінком і по якій хотілося брести досхочу, щезла, випарувалась.
За першим столом сиділа пишнотіла, рожевощока і симпатична жінка-дівчина. Вона вимірювала тонометром кров’яний тиск – вправно і швидко.
“Що з вашою головою?” – привітно, з дивною, втаємниченою посмішкою на устах запитала під час процедури. Водночас, несподівано для мене, притулила мої фаланги пальців до своїх гарячих грудей. Спроба потягнути на себе руку була безрезультатною, як у відомому фільмі “Діамантова рука”. Я щось мимрив про низькі автобусні двері і свій “баранізм”. Хвилина такого “єднання” з “королевою тиску” активізувала мій умовний чоловічий рефлекс... Молоточки шаленого пульсу боляче гупали у скронях...
У ті часи про буденне лаканівське “Чого бажає жінка?” та його спрощену відповідь (“вона бажає пана, над яким могла б сама царювати”) я ще не знав! У свої двадцять два роки я просто думав, що “королева тиску” відмінно грає роль сестри милосердя, чи сестри-жалібниці. Ну не могла ж вона не бачити згустки крові, що засохли у волоссі на моєму виску.
Літерний потяг мчав на північ. Призовники валом лежали на трьох’ярусних металевих нарах. За дві пляшки “вогняної води”, шмат ковбаси і банку згущеного молока черговий по вагону офіцер продав державну таємницю, бо назвав пункт призначення потягу. За сотню кілометрів до Москви озброєний патруль ходив вагонами і попереджав, що скоро буде санітарна зона. Тому потрібно було негайно звільнитися від продуктів. А як це зробити ніхто не знав. Ну щось ще можна з’їсти, а залишки?..
Я сидів біля вікна і на повороті бачив, як летіли із вагонних вікон пляшки і банки, ніби каміння із жерла вулкана. Люди, що стояли на полустанку, залишивши валізи, перелякано бігли під бетонне накриття, щоб сховатися від цього артобстрілу. А в цей час із літерного потягу проривалась, линула і розносилась відома маршова пісня “Ідьот солдат по городу”…
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію