
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
2025.09.15
22:21
Осіннє листя падає за комір
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
і наповнює страхом.
Сніг лягає білим саваном
для всіх дум і сподівань.
Грати в доміно можна
хіба що з пусткою.
Грати в карти - з абсурдом.
Цокатися з дзеркалом,
2025.09.15
11:24
Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною голово
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Призов
Семидесяті роки минулого століття... Епоха тотального військового обов’язку і примусової участі школярів у військово-патріотичній грі “Зарніца”. Дітей учили вистежувати віртуального ворога на прицілі кумедної зброї: дерев’яних револьверів, рушниць і автоматів, виготовлених із дошки. Той, хто мав багнет (з часів Другої світової війни), особливо гордився зброєю на заздрість іншим. Епоха, коли у військкоматах ще не брали хабарів за відстрочку від служби в армії, а єдиним захворюванням, яке звільняло призовника від служби, було психічне, підтверджене довідкою про перебування його на обліку в диспансері.
Як усе змінюється!.. Вже через два десятки літ приміські електрички від Києва й інших обласних центрів заполонили москвичі. Солідні тьоті і дяді нав’язливо пропонували дачникам (зазвичай весною) прилаштувати на певний час, за щедру винагороду, своє чадо (сина чи внука) у заміському будинкові хоча би сторожем. Таким чином можна було уникнути їхньої участі у війні на Кавказі.
Та повернімося у минуле. Звільнившись із роботи, я мав два тижні відпустки, щоб попрощатися з батьками і друзями перед майбутньою службою в армії. Зворушливі зустрічі, колоритні щедрі застілля та дотепні і тривожні розмови... Втім, чомусь запам’яталися татові слова (ветерана Другої світової війни): “Знай, що придурків вистачає скрізь, а у війську – їх забагато. Бережи себе!”
Під вечір, проїхавши півтисячі кілометрів, я постав у кабінеті комісара райвійськкомату з повісткою у кишені, як законослухняний громадянин. Моє прохання відпустити мене, щоб побачити колег по колишній роботі, військовий комісар брутально відхилив. Він не міг стримувати своє властолюбство, яке нуртувало у ньому, як дріжджі у макітрі: “Знаю я вас! Гульки цілу ніч! Наріжешся до поросячого вереску та у якоїсь дівчини під ковдрою заснеш, а тоді шукай тебе по всій окрузі! А мені треба виконувати план!” Звучало це так, нібито йшлося про план здачі худоби на м’ясо...
– Товаришу комісаре! Це утиски моїх громадянських прав! Я ніякої присяги ще не приймав і висловлюю вам протест.
Мій месидж подіяв на комісара, як боксерський аперкот із наступним нокдауном. Почухавши за вухом, полковник сів у крісло, мовчки відкрив сейф, вийняв мої документи і, вгледівши в графі “освіта” запис “вища”, вже спокійним голосом продовжив: “Ось чому ти такий грамотний. Добре. Пропоную такий варіант: харчі у тебе точно є, а це даю чвертку оковитої для твоїх філософських роздумів про плинність життя (він витяг її із сейфу). Ніч переспиш у спортзалі військкомату. Там тепло і є ліжко, умивальник тощо. А ранком тебе розбудять і посадять у автобус”. Щоб більше не чути моїх протестів, він погукав карабінера і велів йому відвести мене у спортзал та закрити на ключ...
Усі вікна у приміщенні мали надійні ґрати, як у в’язниці. На стінах висіли величезні портрети воєначальників: маршалів, генералів і адміралів у своїх парадних мундирах із безліччю державних нагород (орденів і медалей). А над погруддям вождя пролетаріату, що стояло на почесному місці, виблискували революційні крижані сонця вітражів. Усе це гнітило душу. В голові блукало риторичне запитання: “Невже ворогів у Вітчизни більше, ніж солдатів?..”
Ранком я проснувся від незрозумілого шуму, окриків і голосіння. Крізь брудну шибку заґратованого вікна можна було угледіти сотні людей. Якісь чоловіки стояли поблизу і пожадливо палили. У променях вранішнього сонця дим сигарет туманом накривав майдан. Дехто з жінок і дівчат плакали...
– Ти куди пропав? А ми ж тебе чекали цілу ніч! І калиновий сік, який ти любиш, приберегли, – радісно зустріли мене колеги. Болісне прощавання, тривожна невизначеність, чиїсь сльози, як тягучі нейлонові нитки не відпускали... Раптово пролунала команда військових – на посадку! Карабінери відтіснили проводжаючих. Похапцем, відштовхнувшись ногою від сходинки у дверях автобуса, я не вписався у проріз і зачепився головою за металевий кутник. Ураз засвітилися каганці. Відчуття було таке, ніби з мене зняли скальп. Автобус рвонув з місця. Чиїсь жіночі руки, прямо на ходу, кидали гроші у відкрите вікно.
Проїхавши кілька кілометрів, колона авто зупинилась. Усіх вишикували біля дороги, перерахували, забрали у когось горілку, а мені – перев’язали закривавлену голову, виливши на рану чимало йоду.
У Києві на велетенському збірному пункті, куди нас привезли, новоприбулі товпища призовників уливалися в одну різношерсту очманілу юрбу, що скидалася на кількатисячне стадо бичків, які брели, схиливши голови у пошуках свіжої трави. Із натовпу дехто вдивлявся через колючий дріт, що огороджував плац, на насип трамвайної колії – по той бік. Звідти зборище людей перегукувалося зі своїми близькими. Відчайдушні намагалися докинути через огорожу ковбасу, консерви тощо. На жаль, більшість провіанту нахабно забирав військовий патруль.
Згодом нас повели довгим і темним коридором для проходження остаточного медичного огляду перед відправкою до військових частин. Я переступив поріг дверей перед великим і яскраво – до болю в очах – освітленим залом. Без одягу, зовсім голий і беззахисний. У ніздрі вдарила суміш аромату парфумів медпрацівників (переважно студенток профільного вишу, одягнених у білосніжні халати), запаху спітнілих, переляканих хлопців, ніби загнаних звірів, та сморіду офіцерських чобіт і портупей.
На підлозі виднілися аркуші паперу з намальованою червоною стрілкою. Вони вказували всім напрямок руху від одного столу до іншого. Як вітер безжально зриває цвіт кульбаби, так оці багряні стріли-вказівники здунули останні крихти свободи вибору... Стежинка моєї босоногої юності, що поросла барвінком і по якій хотілося брести досхочу, щезла, випарувалась.
За першим столом сиділа пишнотіла, рожевощока і симпатична жінка-дівчина. Вона вимірювала тонометром кров’яний тиск – вправно і швидко.
“Що з вашою головою?” – привітно, з дивною, втаємниченою посмішкою на устах запитала під час процедури. Водночас, несподівано для мене, притулила мої фаланги пальців до своїх гарячих грудей. Спроба потягнути на себе руку була безрезультатною, як у відомому фільмі “Діамантова рука”. Я щось мимрив про низькі автобусні двері і свій “баранізм”. Хвилина такого “єднання” з “королевою тиску” активізувала мій умовний чоловічий рефлекс... Молоточки шаленого пульсу боляче гупали у скронях...
У ті часи про буденне лаканівське “Чого бажає жінка?” та його спрощену відповідь (“вона бажає пана, над яким могла б сама царювати”) я ще не знав! У свої двадцять два роки я просто думав, що “королева тиску” відмінно грає роль сестри милосердя, чи сестри-жалібниці. Ну не могла ж вона не бачити згустки крові, що засохли у волоссі на моєму виску.
Літерний потяг мчав на північ. Призовники валом лежали на трьох’ярусних металевих нарах. За дві пляшки “вогняної води”, шмат ковбаси і банку згущеного молока черговий по вагону офіцер продав державну таємницю, бо назвав пункт призначення потягу. За сотню кілометрів до Москви озброєний патруль ходив вагонами і попереджав, що скоро буде санітарна зона. Тому потрібно було негайно звільнитися від продуктів. А як це зробити ніхто не знав. Ну щось ще можна з’їсти, а залишки?..
Я сидів біля вікна і на повороті бачив, як летіли із вагонних вікон пляшки і банки, ніби каміння із жерла вулкана. Люди, що стояли на полустанку, залишивши валізи, перелякано бігли під бетонне накриття, щоб сховатися від цього артобстрілу. А в цей час із літерного потягу проривалась, линула і розносилась відома маршова пісня “Ідьот солдат по городу”…
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Призов
...він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали виклик сонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, й ненависті, і смерті, – заради вічної слави безсмертної Вітчизни...
Габріель Гарсіа Маркес

Як усе змінюється!.. Вже через два десятки літ приміські електрички від Києва й інших обласних центрів заполонили москвичі. Солідні тьоті і дяді нав’язливо пропонували дачникам (зазвичай весною) прилаштувати на певний час, за щедру винагороду, своє чадо (сина чи внука) у заміському будинкові хоча би сторожем. Таким чином можна було уникнути їхньої участі у війні на Кавказі.
Та повернімося у минуле. Звільнившись із роботи, я мав два тижні відпустки, щоб попрощатися з батьками і друзями перед майбутньою службою в армії. Зворушливі зустрічі, колоритні щедрі застілля та дотепні і тривожні розмови... Втім, чомусь запам’яталися татові слова (ветерана Другої світової війни): “Знай, що придурків вистачає скрізь, а у війську – їх забагато. Бережи себе!”
Під вечір, проїхавши півтисячі кілометрів, я постав у кабінеті комісара райвійськкомату з повісткою у кишені, як законослухняний громадянин. Моє прохання відпустити мене, щоб побачити колег по колишній роботі, військовий комісар брутально відхилив. Він не міг стримувати своє властолюбство, яке нуртувало у ньому, як дріжджі у макітрі: “Знаю я вас! Гульки цілу ніч! Наріжешся до поросячого вереску та у якоїсь дівчини під ковдрою заснеш, а тоді шукай тебе по всій окрузі! А мені треба виконувати план!” Звучало це так, нібито йшлося про план здачі худоби на м’ясо...
– Товаришу комісаре! Це утиски моїх громадянських прав! Я ніякої присяги ще не приймав і висловлюю вам протест.
Мій месидж подіяв на комісара, як боксерський аперкот із наступним нокдауном. Почухавши за вухом, полковник сів у крісло, мовчки відкрив сейф, вийняв мої документи і, вгледівши в графі “освіта” запис “вища”, вже спокійним голосом продовжив: “Ось чому ти такий грамотний. Добре. Пропоную такий варіант: харчі у тебе точно є, а це даю чвертку оковитої для твоїх філософських роздумів про плинність життя (він витяг її із сейфу). Ніч переспиш у спортзалі військкомату. Там тепло і є ліжко, умивальник тощо. А ранком тебе розбудять і посадять у автобус”. Щоб більше не чути моїх протестів, він погукав карабінера і велів йому відвести мене у спортзал та закрити на ключ...
Усі вікна у приміщенні мали надійні ґрати, як у в’язниці. На стінах висіли величезні портрети воєначальників: маршалів, генералів і адміралів у своїх парадних мундирах із безліччю державних нагород (орденів і медалей). А над погруддям вождя пролетаріату, що стояло на почесному місці, виблискували революційні крижані сонця вітражів. Усе це гнітило душу. В голові блукало риторичне запитання: “Невже ворогів у Вітчизни більше, ніж солдатів?..”
Ранком я проснувся від незрозумілого шуму, окриків і голосіння. Крізь брудну шибку заґратованого вікна можна було угледіти сотні людей. Якісь чоловіки стояли поблизу і пожадливо палили. У променях вранішнього сонця дим сигарет туманом накривав майдан. Дехто з жінок і дівчат плакали...
– Ти куди пропав? А ми ж тебе чекали цілу ніч! І калиновий сік, який ти любиш, приберегли, – радісно зустріли мене колеги. Болісне прощавання, тривожна невизначеність, чиїсь сльози, як тягучі нейлонові нитки не відпускали... Раптово пролунала команда військових – на посадку! Карабінери відтіснили проводжаючих. Похапцем, відштовхнувшись ногою від сходинки у дверях автобуса, я не вписався у проріз і зачепився головою за металевий кутник. Ураз засвітилися каганці. Відчуття було таке, ніби з мене зняли скальп. Автобус рвонув з місця. Чиїсь жіночі руки, прямо на ходу, кидали гроші у відкрите вікно.
Проїхавши кілька кілометрів, колона авто зупинилась. Усіх вишикували біля дороги, перерахували, забрали у когось горілку, а мені – перев’язали закривавлену голову, виливши на рану чимало йоду.
У Києві на велетенському збірному пункті, куди нас привезли, новоприбулі товпища призовників уливалися в одну різношерсту очманілу юрбу, що скидалася на кількатисячне стадо бичків, які брели, схиливши голови у пошуках свіжої трави. Із натовпу дехто вдивлявся через колючий дріт, що огороджував плац, на насип трамвайної колії – по той бік. Звідти зборище людей перегукувалося зі своїми близькими. Відчайдушні намагалися докинути через огорожу ковбасу, консерви тощо. На жаль, більшість провіанту нахабно забирав військовий патруль.
Згодом нас повели довгим і темним коридором для проходження остаточного медичного огляду перед відправкою до військових частин. Я переступив поріг дверей перед великим і яскраво – до болю в очах – освітленим залом. Без одягу, зовсім голий і беззахисний. У ніздрі вдарила суміш аромату парфумів медпрацівників (переважно студенток профільного вишу, одягнених у білосніжні халати), запаху спітнілих, переляканих хлопців, ніби загнаних звірів, та сморіду офіцерських чобіт і портупей.
На підлозі виднілися аркуші паперу з намальованою червоною стрілкою. Вони вказували всім напрямок руху від одного столу до іншого. Як вітер безжально зриває цвіт кульбаби, так оці багряні стріли-вказівники здунули останні крихти свободи вибору... Стежинка моєї босоногої юності, що поросла барвінком і по якій хотілося брести досхочу, щезла, випарувалась.
За першим столом сиділа пишнотіла, рожевощока і симпатична жінка-дівчина. Вона вимірювала тонометром кров’яний тиск – вправно і швидко.
“Що з вашою головою?” – привітно, з дивною, втаємниченою посмішкою на устах запитала під час процедури. Водночас, несподівано для мене, притулила мої фаланги пальців до своїх гарячих грудей. Спроба потягнути на себе руку була безрезультатною, як у відомому фільмі “Діамантова рука”. Я щось мимрив про низькі автобусні двері і свій “баранізм”. Хвилина такого “єднання” з “королевою тиску” активізувала мій умовний чоловічий рефлекс... Молоточки шаленого пульсу боляче гупали у скронях...
У ті часи про буденне лаканівське “Чого бажає жінка?” та його спрощену відповідь (“вона бажає пана, над яким могла б сама царювати”) я ще не знав! У свої двадцять два роки я просто думав, що “королева тиску” відмінно грає роль сестри милосердя, чи сестри-жалібниці. Ну не могла ж вона не бачити згустки крові, що засохли у волоссі на моєму виску.
Літерний потяг мчав на північ. Призовники валом лежали на трьох’ярусних металевих нарах. За дві пляшки “вогняної води”, шмат ковбаси і банку згущеного молока черговий по вагону офіцер продав державну таємницю, бо назвав пункт призначення потягу. За сотню кілометрів до Москви озброєний патруль ходив вагонами і попереджав, що скоро буде санітарна зона. Тому потрібно було негайно звільнитися від продуктів. А як це зробити ніхто не знав. Ну щось ще можна з’їсти, а залишки?..
Я сидів біля вікна і на повороті бачив, як летіли із вагонних вікон пляшки і банки, ніби каміння із жерла вулкана. Люди, що стояли на полустанку, залишивши валізи, перелякано бігли під бетонне накриття, щоб сховатися від цього артобстрілу. А в цей час із літерного потягу проривалась, линула і розносилась відома маршова пісня “Ідьот солдат по городу”…
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію