
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.09.23
07:18
Кожній людині своя є ціна.
Я переконаний в цьому віднині.
Можна дістати людину з лайна
та не дістанеш лайна із людини.
23.09.23р.
Я переконаний в цьому віднині.
Можна дістати людину з лайна
та не дістанеш лайна із людини.
23.09.23р.
2023.09.23
07:01
Пустунка доля зваблює людей,
веде за руку, солодко щебече,
когось притисне сильно до грудей,
обніме з насолодою за плечі…
ці пестощі знайомі геть усім,
вони хисткі, як восени стеблина,
мені здається просто річ у тім,
що мойра легко підштовхне у спи
веде за руку, солодко щебече,
когось притисне сильно до грудей,
обніме з насолодою за плечі…
ці пестощі знайомі геть усім,
вони хисткі, як восени стеблина,
мені здається просто річ у тім,
що мойра легко підштовхне у спи
2023.09.23
06:01
Ряхтить листочками рудими
Над ставом стишеним верба,-
І переповнює незримо
Мене за літечком журба.
Майнуло радістю, як юність,
А навзамін лишило щем
Отут, де вчора захлинулись
Верба, ставок і я дощем...
Над ставом стишеним верба,-
І переповнює незримо
Мене за літечком журба.
Майнуло радістю, як юність,
А навзамін лишило щем
Отут, де вчора захлинулись
Верба, ставок і я дощем...
2023.09.22
21:57
Ніколаю Погорєлову (Соболю)
Був я Погорєлов,
а тепер вже - Соболь,
був колись «незрелым»,
став самим собою:
Був я Погорєлов,
а тепер вже - Соболь,
був колись «незрелым»,
став самим собою:
2023.09.22
20:03
Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї круків!
Ви – пустомелі.
Ми – гарсії лорки
напередодні гробків.
Правда ж, красиво,
З’являються орки.
Множаться зграї круків!
Ви – пустомелі.
Ми – гарсії лорки
напередодні гробків.
Правда ж, красиво,
2023.09.22
14:22
Напнувши канатами нерви
над лютою прірвою смерті,
Ступають по них безперервно
борці за свободу уперті.
Хоч як в полонених просторах
не тиснуть ворожі лещата,
Серця відчайдушні не скорять,
над лютою прірвою смерті,
Ступають по них безперервно
борці за свободу уперті.
Хоч як в полонених просторах
не тиснуть ворожі лещата,
Серця відчайдушні не скорять,
2023.09.22
09:10
Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».
2023.09.22
09:04
Рву, складаючи в букетик,
Тільки квіти запашні,
Хоч змайстровані тенета
Нині також при мені.
Перед мною літо стеле
Маргаритки лугові
Там, де злякано метелик
Зачаївся у траві.
Тільки квіти запашні,
Хоч змайстровані тенета
Нині також при мені.
Перед мною літо стеле
Маргаритки лугові
Там, де злякано метелик
Зачаївся у траві.
2023.09.22
07:16
Перегорну цей листопад
календарем чи падолистом,
калина визріла намистом,
такий осінній постулат.
Чи наратив такий осінній? –
стають потворнішими тіні
кожної ночі у стократ.
календарем чи падолистом,
калина визріла намистом,
такий осінній постулат.
Чи наратив такий осінній? –
стають потворнішими тіні
кожної ночі у стократ.
2023.09.21
19:02
Враження від нарису Олександра Сушка «Релігія та знання»
В оці огидні хвилини
соромно, що ти - читач…
Повільно стаю на коліна:
«Пречиста Діво, пробач!»
В оці огидні хвилини
соромно, що ти - читач…
Повільно стаю на коліна:
«Пречиста Діво, пробач!»
2023.09.21
16:23
Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
2023.09.21
15:53
Обрій.
А на ньому суцільна чорнильна пітьма
опадає з небес нескінченим гнітючим потоком.
Крадькома.
Ницість ходить завжди крадькома.
Під саваном пітьми набирають свій яд її соки.
Поза обрієм кублиться щось, наче зріє й росте.
А на ньому суцільна чорнильна пітьма
опадає з небес нескінченим гнітючим потоком.
Крадькома.
Ницість ходить завжди крадькома.
Під саваном пітьми набирають свій яд її соки.
Поза обрієм кублиться щось, наче зріє й росте.
2023.09.21
12:05
Твої чаруючі обійми.
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано
Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
Щоночі сну її омана,
Жага, закута у видіннях,
Що обриваються так рано
Обудою, яка мов кара,
Буває часом недоречна.
Жадану відігнавши мару,
2023.09.21
09:53
Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
2023.09.21
08:58
https://youtu.be/ceo2QnH9QDk?feature=shared
на задвірках гуляє пліткарка - осінь,
пліткарка - осінь віє, плітки віє,
то вітер осіннє листя - плітки руді -
розносить по світу,
вона розповсюджує листям плітки скрізь,
падають, шумлять ... шепочут
2023.09.21
05:34
Стала дужою Світланка,
Бо куштує гарно манку, -
І почне хворіти Саша,
Як відмовиться від каші.
Сумуватиме родина,
Що нема здоров'я в сина, -
Тож бери слухняно ложку
І смачну смакуй потрошку.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо куштує гарно манку, -
І почне хворіти Саша,
Як відмовиться від каші.
Сумуватиме родина,
Що нема здоров'я в сина, -
Тож бери слухняно ложку
І смачну смакуй потрошку.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.07.27
2023.05.29
2023.05.28
2023.04.06
2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Призов
Семидесяті роки минулого століття... Епоха тотального військового обов’язку і примусової участі школярів у військово-патріотичній грі “Зарніца”. Дітей учили вистежувати віртуального ворога на прицілі кумедної зброї: дерев’яних револьверів, рушниць і автоматів, виготовлених із дошки. Той, хто мав багнет (з часів Другої світової війни), особливо гордився зброєю на заздрість іншим. Епоха, коли у військкоматах ще не брали хабарів за відстрочку від служби в армії, а єдиним захворюванням, яке звільняло призовника від служби, було психічне, підтверджене довідкою про перебування його на обліку в диспансері.
Як усе змінюється!.. Вже через два десятки літ приміські електрички від Києва й інших обласних центрів заполонили москвичі. Солідні тьоті і дяді нав’язливо пропонували дачникам (зазвичай весною) прилаштувати на певний час, за щедру винагороду, своє чадо (сина чи внука) у заміському будинкові хоча би сторожем. Таким чином можна було уникнути їхньої участі у війні на Кавказі.
Та повернімося у минуле. Звільнившись із роботи, я мав два тижні відпустки, щоб попрощатися з батьками і друзями перед майбутньою службою в армії. Зворушливі зустрічі, колоритні щедрі застілля та дотепні і тривожні розмови... Втім, чомусь запам’яталися татові слова (ветерана Другої світової війни): “Знай, що придурків вистачає скрізь, а у війську – їх забагато. Бережи себе!”
Під вечір, проїхавши півтисячі кілометрів, я постав у кабінеті комісара райвійськкомату з повісткою у кишені, як законослухняний громадянин. Моє прохання відпустити мене, щоб побачити колег по колишній роботі, військовий комісар брутально відхилив. Він не міг стримувати своє властолюбство, яке нуртувало у ньому, як дріжджі у макітрі: “Знаю я вас! Гульки цілу ніч! Наріжешся до поросячого вереску та у якоїсь дівчини під ковдрою заснеш, а тоді шукай тебе по всій окрузі! А мені треба виконувати план!” Звучало це так, нібито йшлося про план здачі худоби на м’ясо...
– Товаришу комісаре! Це утиски моїх громадянських прав! Я ніякої присяги ще не приймав і висловлюю вам протест.
Мій месидж подіяв на комісара, як боксерський аперкот із наступним нокдауном. Почухавши за вухом, полковник сів у крісло, мовчки відкрив сейф, вийняв мої документи і, вгледівши в графі “освіта” запис “вища”, вже спокійним голосом продовжив: “Ось чому ти такий грамотний. Добре. Пропоную такий варіант: харчі у тебе точно є, а це даю чвертку оковитої для твоїх філософських роздумів про плинність життя (він витяг її із сейфу). Ніч переспиш у спортзалі військкомату. Там тепло і є ліжко, умивальник тощо. А ранком тебе розбудять і посадять у автобус”. Щоб більше не чути моїх протестів, він погукав карабінера і велів йому відвести мене у спортзал та закрити на ключ...
Усі вікна у приміщенні мали надійні ґрати, як у в’язниці. На стінах висіли величезні портрети воєначальників: маршалів, генералів і адміралів у своїх парадних мундирах із безліччю державних нагород (орденів і медалей). А над погруддям вождя пролетаріату, що стояло на почесному місці, виблискували революційні крижані сонця вітражів. Усе це гнітило душу. В голові блукало риторичне запитання: “Невже ворогів у Вітчизни більше, ніж солдатів?..”
Ранком я проснувся від незрозумілого шуму, окриків і голосіння. Крізь брудну шибку заґратованого вікна можна було угледіти сотні людей. Якісь чоловіки стояли поблизу і пожадливо палили. У променях вранішнього сонця дим сигарет туманом накривав майдан. Дехто з жінок і дівчат плакали...
– Ти куди пропав? А ми ж тебе чекали цілу ніч! І калиновий сік, який ти любиш, приберегли, – радісно зустріли мене колеги. Болісне прощавання, тривожна невизначеність, чиїсь сльози, як тягучі нейлонові нитки не відпускали... Раптово пролунала команда військових – на посадку! Карабінери відтіснили проводжаючих. Похапцем, відштовхнувшись ногою від сходинки у дверях автобуса, я не вписався у проріз і зачепився головою за металевий кутник. Ураз засвітилися каганці. Відчуття було таке, ніби з мене зняли скальп. Автобус рвонув з місця. Чиїсь жіночі руки, прямо на ходу, кидали гроші у відкрите вікно.
Проїхавши кілька кілометрів, колона авто зупинилась. Усіх вишикували біля дороги, перерахували, забрали у когось горілку, а мені – перев’язали закривавлену голову, виливши на рану чимало йоду.
У Києві на велетенському збірному пункті, куди нас привезли, новоприбулі товпища призовників уливалися в одну різношерсту очманілу юрбу, що скидалася на кількатисячне стадо бичків, які брели, схиливши голови у пошуках свіжої трави. Із натовпу дехто вдивлявся через колючий дріт, що огороджував плац, на насип трамвайної колії – по той бік. Звідти зборище людей перегукувалося зі своїми близькими. Відчайдушні намагалися докинути через огорожу ковбасу, консерви тощо. На жаль, більшість провіанту нахабно забирав військовий патруль.
Згодом нас повели довгим і темним коридором для проходження остаточного медичного огляду перед відправкою до військових частин. Я переступив поріг дверей перед великим і яскраво – до болю в очах – освітленим залом. Без одягу, зовсім голий і беззахисний. У ніздрі вдарила суміш аромату парфумів медпрацівників (переважно студенток профільного вишу, одягнених у білосніжні халати), запаху спітнілих, переляканих хлопців, ніби загнаних звірів, та сморіду офіцерських чобіт і портупей.
На підлозі виднілися аркуші паперу з намальованою червоною стрілкою. Вони вказували всім напрямок руху від одного столу до іншого. Як вітер безжально зриває цвіт кульбаби, так оці багряні стріли-вказівники здунули останні крихти свободи вибору... Стежинка моєї босоногої юності, що поросла барвінком і по якій хотілося брести досхочу, щезла, випарувалась.
За першим столом сиділа пишнотіла, рожевощока і симпатична жінка-дівчина. Вона вимірювала тонометром кров’яний тиск – вправно і швидко.
“Що з вашою головою?” – привітно, з дивною, втаємниченою посмішкою на устах запитала під час процедури. Водночас, несподівано для мене, притулила мої фаланги пальців до своїх гарячих грудей. Спроба потягнути на себе руку була безрезультатною, як у відомому фільмі “Діамантова рука”. Я щось мимрив про низькі автобусні двері і свій “баранізм”. Хвилина такого “єднання” з “королевою тиску” активізувала мій умовний чоловічий рефлекс... Молоточки шаленого пульсу боляче гупали у скронях...
У ті часи про буденне лаканівське “Чого бажає жінка?” та його спрощену відповідь (“вона бажає пана, над яким могла б сама царювати”) я ще не знав! У свої двадцять два роки я просто думав, що “королева тиску” відмінно грає роль сестри милосердя, чи сестри-жалібниці. Ну не могла ж вона не бачити згустки крові, що засохли у волоссі на моєму виску.
Літерний потяг мчав на північ. Призовники валом лежали на трьох’ярусних металевих нарах. За дві пляшки “вогняної води”, шмат ковбаси і банку згущеного молока черговий по вагону офіцер продав державну таємницю, бо назвав пункт призначення потягу. За сотню кілометрів до Москви озброєний патруль ходив вагонами і попереджав, що скоро буде санітарна зона. Тому потрібно було негайно звільнитися від продуктів. А як це зробити ніхто не знав. Ну щось ще можна з’їсти, а залишки?..
Я сидів біля вікна і на повороті бачив, як летіли із вагонних вікон пляшки і банки, ніби каміння із жерла вулкана. Люди, що стояли на полустанку, залишивши валізи, перелякано бігли під бетонне накриття, щоб сховатися від цього артобстрілу. А в цей час із літерного потягу проривалась, линула і розносилась відома маршова пісня “Ідьот солдат по городу”…
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Призов
...він бачив лави хоробрих юнаків, котрі кидали виклик сонцям червоного літа і сніговіям крижаної зими, і ночі, і морозові, й ненависті, і смерті, – заради вічної слави безсмертної Вітчизни...
Габріель Гарсіа Маркес

Як усе змінюється!.. Вже через два десятки літ приміські електрички від Києва й інших обласних центрів заполонили москвичі. Солідні тьоті і дяді нав’язливо пропонували дачникам (зазвичай весною) прилаштувати на певний час, за щедру винагороду, своє чадо (сина чи внука) у заміському будинкові хоча би сторожем. Таким чином можна було уникнути їхньої участі у війні на Кавказі.
Та повернімося у минуле. Звільнившись із роботи, я мав два тижні відпустки, щоб попрощатися з батьками і друзями перед майбутньою службою в армії. Зворушливі зустрічі, колоритні щедрі застілля та дотепні і тривожні розмови... Втім, чомусь запам’яталися татові слова (ветерана Другої світової війни): “Знай, що придурків вистачає скрізь, а у війську – їх забагато. Бережи себе!”
Під вечір, проїхавши півтисячі кілометрів, я постав у кабінеті комісара райвійськкомату з повісткою у кишені, як законослухняний громадянин. Моє прохання відпустити мене, щоб побачити колег по колишній роботі, військовий комісар брутально відхилив. Він не міг стримувати своє властолюбство, яке нуртувало у ньому, як дріжджі у макітрі: “Знаю я вас! Гульки цілу ніч! Наріжешся до поросячого вереску та у якоїсь дівчини під ковдрою заснеш, а тоді шукай тебе по всій окрузі! А мені треба виконувати план!” Звучало це так, нібито йшлося про план здачі худоби на м’ясо...
– Товаришу комісаре! Це утиски моїх громадянських прав! Я ніякої присяги ще не приймав і висловлюю вам протест.
Мій месидж подіяв на комісара, як боксерський аперкот із наступним нокдауном. Почухавши за вухом, полковник сів у крісло, мовчки відкрив сейф, вийняв мої документи і, вгледівши в графі “освіта” запис “вища”, вже спокійним голосом продовжив: “Ось чому ти такий грамотний. Добре. Пропоную такий варіант: харчі у тебе точно є, а це даю чвертку оковитої для твоїх філософських роздумів про плинність життя (він витяг її із сейфу). Ніч переспиш у спортзалі військкомату. Там тепло і є ліжко, умивальник тощо. А ранком тебе розбудять і посадять у автобус”. Щоб більше не чути моїх протестів, він погукав карабінера і велів йому відвести мене у спортзал та закрити на ключ...
Усі вікна у приміщенні мали надійні ґрати, як у в’язниці. На стінах висіли величезні портрети воєначальників: маршалів, генералів і адміралів у своїх парадних мундирах із безліччю державних нагород (орденів і медалей). А над погруддям вождя пролетаріату, що стояло на почесному місці, виблискували революційні крижані сонця вітражів. Усе це гнітило душу. В голові блукало риторичне запитання: “Невже ворогів у Вітчизни більше, ніж солдатів?..”
Ранком я проснувся від незрозумілого шуму, окриків і голосіння. Крізь брудну шибку заґратованого вікна можна було угледіти сотні людей. Якісь чоловіки стояли поблизу і пожадливо палили. У променях вранішнього сонця дим сигарет туманом накривав майдан. Дехто з жінок і дівчат плакали...
– Ти куди пропав? А ми ж тебе чекали цілу ніч! І калиновий сік, який ти любиш, приберегли, – радісно зустріли мене колеги. Болісне прощавання, тривожна невизначеність, чиїсь сльози, як тягучі нейлонові нитки не відпускали... Раптово пролунала команда військових – на посадку! Карабінери відтіснили проводжаючих. Похапцем, відштовхнувшись ногою від сходинки у дверях автобуса, я не вписався у проріз і зачепився головою за металевий кутник. Ураз засвітилися каганці. Відчуття було таке, ніби з мене зняли скальп. Автобус рвонув з місця. Чиїсь жіночі руки, прямо на ходу, кидали гроші у відкрите вікно.
Проїхавши кілька кілометрів, колона авто зупинилась. Усіх вишикували біля дороги, перерахували, забрали у когось горілку, а мені – перев’язали закривавлену голову, виливши на рану чимало йоду.
У Києві на велетенському збірному пункті, куди нас привезли, новоприбулі товпища призовників уливалися в одну різношерсту очманілу юрбу, що скидалася на кількатисячне стадо бичків, які брели, схиливши голови у пошуках свіжої трави. Із натовпу дехто вдивлявся через колючий дріт, що огороджував плац, на насип трамвайної колії – по той бік. Звідти зборище людей перегукувалося зі своїми близькими. Відчайдушні намагалися докинути через огорожу ковбасу, консерви тощо. На жаль, більшість провіанту нахабно забирав військовий патруль.
Згодом нас повели довгим і темним коридором для проходження остаточного медичного огляду перед відправкою до військових частин. Я переступив поріг дверей перед великим і яскраво – до болю в очах – освітленим залом. Без одягу, зовсім голий і беззахисний. У ніздрі вдарила суміш аромату парфумів медпрацівників (переважно студенток профільного вишу, одягнених у білосніжні халати), запаху спітнілих, переляканих хлопців, ніби загнаних звірів, та сморіду офіцерських чобіт і портупей.
На підлозі виднілися аркуші паперу з намальованою червоною стрілкою. Вони вказували всім напрямок руху від одного столу до іншого. Як вітер безжально зриває цвіт кульбаби, так оці багряні стріли-вказівники здунули останні крихти свободи вибору... Стежинка моєї босоногої юності, що поросла барвінком і по якій хотілося брести досхочу, щезла, випарувалась.
За першим столом сиділа пишнотіла, рожевощока і симпатична жінка-дівчина. Вона вимірювала тонометром кров’яний тиск – вправно і швидко.
“Що з вашою головою?” – привітно, з дивною, втаємниченою посмішкою на устах запитала під час процедури. Водночас, несподівано для мене, притулила мої фаланги пальців до своїх гарячих грудей. Спроба потягнути на себе руку була безрезультатною, як у відомому фільмі “Діамантова рука”. Я щось мимрив про низькі автобусні двері і свій “баранізм”. Хвилина такого “єднання” з “королевою тиску” активізувала мій умовний чоловічий рефлекс... Молоточки шаленого пульсу боляче гупали у скронях...
У ті часи про буденне лаканівське “Чого бажає жінка?” та його спрощену відповідь (“вона бажає пана, над яким могла б сама царювати”) я ще не знав! У свої двадцять два роки я просто думав, що “королева тиску” відмінно грає роль сестри милосердя, чи сестри-жалібниці. Ну не могла ж вона не бачити згустки крові, що засохли у волоссі на моєму виску.
Літерний потяг мчав на північ. Призовники валом лежали на трьох’ярусних металевих нарах. За дві пляшки “вогняної води”, шмат ковбаси і банку згущеного молока черговий по вагону офіцер продав державну таємницю, бо назвав пункт призначення потягу. За сотню кілометрів до Москви озброєний патруль ходив вагонами і попереджав, що скоро буде санітарна зона. Тому потрібно було негайно звільнитися від продуктів. А як це зробити ніхто не знав. Ну щось ще можна з’їсти, а залишки?..
Я сидів біля вікна і на повороті бачив, як летіли із вагонних вікон пляшки і банки, ніби каміння із жерла вулкана. Люди, що стояли на полустанку, залишивши валізи, перелякано бігли під бетонне накриття, щоб сховатися від цього артобстрілу. А в цей час із літерного потягу проривалась, линула і розносилась відома маршова пісня “Ідьот солдат по городу”…
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію