ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Вировець /
Публіцистика
Ліна Костенко у Харкові: принагідні зауваги
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ліна Костенко у Харкові: принагідні зауваги
Значні події карбуються в пам’яті надовго. Втім, інколи вони лишають по собі одночасно й радісне відчуття, і гіркий осад. Погано, коли такою подією стає виступ людини, яка уособлює собою сподівання цілої нації – талановитої поетеси, письменниці, культурного та громадського діяча – Ліни Василівни Костенко.
Думаю, що позитивними емоціями були наснажені всі, кому вдалося потрапити на цю зустріч у величезній залі оперного театру Харкова. Не ставлю собі за мету переповідати те, про що й так багато говорять і пишуть. Колись, у часи відлиги, в Радянському Союзі відомі поети збирали величезні натовпи. Люди дослухалися до кожного їхнього слова. Тоді й виник поетичний рядок Євгенія Євтушенка «Поэт в России – больше, чем поэт». Ці слова пригадались мені у переповненій залі, де понад півтори тисячі харків’ян, затамувавши подих, ловили кожне слово невисокої літньої жінки. Подумалось, що і в нинішній Україні настав час поетові бути не лише поетом. Весь розвиток подій останніх років призвів до цього. Суспільство зневірилося в горе-пророках, що в гонитві за грішми та владою позаймали не свої місця.
Але я зараз – не про це.
За кілька тижнів було відомо, що 7 лютого в оперному театрі відбудеться зустріч з Ліною Костенко. «Вхід вільний» — повідомлялося в оголошеннях та запрошеннях. Дивувало лише те, що добути таке запрошення було практично неможливо. І хоча наші люди вже були призвичаєні до «совєтського дефіциту», але від такої неповаги, яку проявили до них цього разу організатори зустрічі, вже трохи відвикли...
Я прийшла до театру за півтори години до початку, маючи запрошення, що його в останню хвилину віддала мені знайома: обставини змусили її в цей день бути за межами міста. Під дверима вже кілька годин стояло близько тисячі людей. Хтось прийшов, маючи надію придбати запрошення, хтось просто не бажав запізнюватися і чекав на друзів. Близько двадцяти моїх друзів із клубу «Апостроф», втративши надію отримати запрошення, марно чекали під дверима. Декому стало погано, дехто не витримав і пішов. Двері так і не відчинилися.
Однак, наслідуючи найгірші радянські традиції (чом би, цікаво, не наслідувати кращі?), людей із запрошеннями потихеньку впустили крізь бічні двері чорного ходу з іншого боку театру. Точніше, до зали потрапили ті, кому їхні знайомі з числа організаторів повідомили, котрі саме двері слід шукати. Решта й далі стояла під зачиненими дверима, тримаючи в руках непотрібні вже запрошення…
А ті, хто таких запрошень не мав, — як ви гадаєте, ким вони почувалися? Правильно, знову бидлом. Безсловесною масою, яку знову обдурили.
Невеликій частці цих людей таки вдалося правдами й неправдами, через чорний хід потрапити на вечір, коли той уже йшов повним ходом. Але більшість лишилася на вулиці. Жодних екранів та трансляцій, про які обережно говорили в натовпі, не було.
Лишаючи на боці всі емоції, які володіли мною впродовж вечора, я все ж хочу озвучити запитання до організаторів цієї зустрічі. Тим паче що ситуація може ще не раз повторитися.
1. Чому не можна було замість невеличкої кількості безкоштовних, але дуже дорогих за собівартістю запрошень (кажу про це, маючи досвід у друкарській справі) надрукувати дешеві вхідні квитки на тонкому папері і розповсюдити їх через касу впродовж кількох тижнів перед початком, залишивши необхідну кількість запрошень для журналістів та надзвичайних гостей?
2. Якщо малося на меті розповсюдження запрошень серед цільової аудиторії (студентів, викладачів, письменників), то чому це робилося таємно? Хто визначав, кому й скільки запрошень треба дати, а кому не давати?
3.Як отримали запрошення люди, які продавали їх перед початком вечора за ціною 100 та навіть 250 грн?
4. Чому не впускали людей, як годиться, через центральний вхід і – хоча б за півгодини до початку? Навіщо таємно користуватися чорним ходом, не пристосованим до таких екстремальних ситуацій?
5. Чи розуміють організатори, що ганьба, яка відбулася під стінами театру, на кілька годин повернула людей до стану принижених «совків»? Вона викликала неповагу не тільки до місцевої влади, а й до самих організаторів.
6. І шосте запитання – риторичне. Коли ті люди, що беруться проводити якісь заходи, почнуть думати не лише про свою вигоду, а й про інших людей, для яких це організовується, та імідж міста і країни в цілому?
На довершення скажу, що кількість людей в нашому місті, охочих послухати Ліну Костенко, дає надію на майбутнє відродження національної та культурної самосвідомості харків’ян та відновлення культурних традицій міста. Наш клуб «Апостроф», відвідувачі якого, до речі, не отримали жодного запрошення на вечір, власне, робив і робить все від нього залежне для підтримки українського простору в Харкові.
Думаю, що позитивними емоціями були наснажені всі, кому вдалося потрапити на цю зустріч у величезній залі оперного театру Харкова. Не ставлю собі за мету переповідати те, про що й так багато говорять і пишуть. Колись, у часи відлиги, в Радянському Союзі відомі поети збирали величезні натовпи. Люди дослухалися до кожного їхнього слова. Тоді й виник поетичний рядок Євгенія Євтушенка «Поэт в России – больше, чем поэт». Ці слова пригадались мені у переповненій залі, де понад півтори тисячі харків’ян, затамувавши подих, ловили кожне слово невисокої літньої жінки. Подумалось, що і в нинішній Україні настав час поетові бути не лише поетом. Весь розвиток подій останніх років призвів до цього. Суспільство зневірилося в горе-пророках, що в гонитві за грішми та владою позаймали не свої місця.
Але я зараз – не про це.
За кілька тижнів було відомо, що 7 лютого в оперному театрі відбудеться зустріч з Ліною Костенко. «Вхід вільний» — повідомлялося в оголошеннях та запрошеннях. Дивувало лише те, що добути таке запрошення було практично неможливо. І хоча наші люди вже були призвичаєні до «совєтського дефіциту», але від такої неповаги, яку проявили до них цього разу організатори зустрічі, вже трохи відвикли...
Я прийшла до театру за півтори години до початку, маючи запрошення, що його в останню хвилину віддала мені знайома: обставини змусили її в цей день бути за межами міста. Під дверима вже кілька годин стояло близько тисячі людей. Хтось прийшов, маючи надію придбати запрошення, хтось просто не бажав запізнюватися і чекав на друзів. Близько двадцяти моїх друзів із клубу «Апостроф», втративши надію отримати запрошення, марно чекали під дверима. Декому стало погано, дехто не витримав і пішов. Двері так і не відчинилися.
Однак, наслідуючи найгірші радянські традиції (чом би, цікаво, не наслідувати кращі?), людей із запрошеннями потихеньку впустили крізь бічні двері чорного ходу з іншого боку театру. Точніше, до зали потрапили ті, кому їхні знайомі з числа організаторів повідомили, котрі саме двері слід шукати. Решта й далі стояла під зачиненими дверима, тримаючи в руках непотрібні вже запрошення…
А ті, хто таких запрошень не мав, — як ви гадаєте, ким вони почувалися? Правильно, знову бидлом. Безсловесною масою, яку знову обдурили.
Невеликій частці цих людей таки вдалося правдами й неправдами, через чорний хід потрапити на вечір, коли той уже йшов повним ходом. Але більшість лишилася на вулиці. Жодних екранів та трансляцій, про які обережно говорили в натовпі, не було.
Лишаючи на боці всі емоції, які володіли мною впродовж вечора, я все ж хочу озвучити запитання до організаторів цієї зустрічі. Тим паче що ситуація може ще не раз повторитися.
1. Чому не можна було замість невеличкої кількості безкоштовних, але дуже дорогих за собівартістю запрошень (кажу про це, маючи досвід у друкарській справі) надрукувати дешеві вхідні квитки на тонкому папері і розповсюдити їх через касу впродовж кількох тижнів перед початком, залишивши необхідну кількість запрошень для журналістів та надзвичайних гостей?
2. Якщо малося на меті розповсюдження запрошень серед цільової аудиторії (студентів, викладачів, письменників), то чому це робилося таємно? Хто визначав, кому й скільки запрошень треба дати, а кому не давати?
3.Як отримали запрошення люди, які продавали їх перед початком вечора за ціною 100 та навіть 250 грн?
4. Чому не впускали людей, як годиться, через центральний вхід і – хоча б за півгодини до початку? Навіщо таємно користуватися чорним ходом, не пристосованим до таких екстремальних ситуацій?
5. Чи розуміють організатори, що ганьба, яка відбулася під стінами театру, на кілька годин повернула людей до стану принижених «совків»? Вона викликала неповагу не тільки до місцевої влади, а й до самих організаторів.
6. І шосте запитання – риторичне. Коли ті люди, що беруться проводити якісь заходи, почнуть думати не лише про свою вигоду, а й про інших людей, для яких це організовується, та імідж міста і країни в цілому?
На довершення скажу, що кількість людей в нашому місті, охочих послухати Ліну Костенко, дає надію на майбутнє відродження національної та культурної самосвідомості харків’ян та відновлення культурних традицій міста. Наш клуб «Апостроф», відвідувачі якого, до речі, не отримали жодного запрошення на вечір, власне, робив і робить все від нього залежне для підтримки українського простору в Харкові.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію