Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.14
22:59
Дощі й дощі. Тріщить загата.
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.
Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.
Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
2026.08.14
18:37
погода що міняється настійно
привносить чи скасовує
натхнення
так ніби чим би
не кардіограма
що відбивається у першім-
ліпшім тексті
гадається про серце невгамовне
привносить чи скасовує
натхнення
так ніби чим би
не кардіограма
що відбивається у першім-
ліпшім тексті
гадається про серце невгамовне
2026.08.14
17:29
my holy land
stays on two ancient whales
and
the third one
is a nomad-dolphin
runs on a blackened star
as far
as someone makes a wish
stays on two ancient whales
and
the third one
is a nomad-dolphin
runs on a blackened star
as far
as someone makes a wish
2026.08.14
13:29
Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
2026.08.14
12:49
Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.
Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.
Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо
2026.08.14
12:03
Вірю в майбутнє моєї країни,
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.
2026.08.14
11:15
Плетусь зажурена з «Сільпо»
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
2026.08.14
11:05
Битва за Фароський міст: кохання на руїнах світу
Генеральний штурм Ганімеда почався на світанку, коли море навколо Фароського маяка покрилося сотнями єгипетських човнів. Новий командувач кинув у бій усе. Битва на вузькому молу перетворилася на кривав
2026.08.14
10:52
Що ви, керманичі кпину?
Що, реквізити курні?
Хто з вас ще вірить в людину,
Хто ляже поруч в труні?-
-Ми і смерекові голки,
-Ми і молюски глибин,
Як марципанові вовки
Що, реквізити курні?
Хто з вас ще вірить в людину,
Хто ляже поруч в труні?-
-Ми і смерекові голки,
-Ми і молюски глибин,
Як марципанові вовки
2026.08.14
07:29
Зникають сни приємні завжди
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
2026.08.14
04:58
Нещирість професійно тисне руку
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.
Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.
Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
2026.08.13
23:50
Сього дивного і вітряного року-приблуди я вирішив відвідати зачаровані Маркізькі острови (не відпочити, ні, бути, мислити, творити – ця місцина саме для цього, особливо Нуку-Хіва). Я ціную нетутешні Маркізи за прозору атмосферу споглядання, неземний спокі
2026.08.13
22:52
Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.
Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.
Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
2026.08.13
18:59
тобі поезія та пафос
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
мені непевність і нудьга
життя сяк-так
благеньке факт
іще скоринка з пирога
питай чого усе вертатись
до слів у цій коморі
га?
2026.08.13
18:16
Не даруй лілові
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
2026.08.13
15:42
Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Старий Ліхтарник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Старий Ліхтарник
Я прибув до цього міста зі сходу. Нещадне літнє сонце дряпало мої плечі, зариваючись у них. Воно так і залишилось зі мною, все життя розпікаючи тіло з середини та прагнучи на волю. Тоді я був ще юним, та вже нікому не потрібним. Я умів тільки нести світло, а це ніколи не користувалося попитом.
Мене прийняло Старе Місто. Так називався центр не такого уже й старого поселення, котре сліпо тягнулося сухими руками до строкатих плодів прогресу. Сукупність вулиць довкола Старого Міста я назвав Пухлиною. Я був непомітним. Городянам знадобилося усе моє життя перш ніж вони почали мене помічати. У їх пам’яті я так і залишився Старим Ліхтарником. Старому Місту – старі ліхтарі й такого ж старого того, хто їх запалює.
Щовечора я виходив на згорблені вулиці з невеликою хиткою драбиною, гасом та сірниками. І робив те єдине, що умів. Я не знав і не хотів знати, що у цих людей у головах і взагалі, чи потрібне їм світло, але я ніс його, тягнув за собою золотою ниткою. Навпростець. Коли на шляху виростав будинок – ішов по стіні та даху, спускаючись з протилежного боку.
На одному з будинків Старого Міста я познайомився зі Своїм Деревом. Воно росло з-поміж дощок на даху готелю, який був загальною гордістю. Ним пишалися мешканці цього згустку цивілізації, пухлини на обличчі світу. Я відвідував Дерево світанками, коли обходив Старе Місто ховаючи світло, яке дарував через своїх підопічних. Ми шелестіли до сходу сонця. Після цього я, плутаючись черевиками в плющі, йшов стінами униз, та зникав. Лише гаснучі ліхтарі вказували де я є.
Я серцем не любив літо, а тілом боявся зими. Під дощами я блід, а під снігопадами танув. Літо нагадувало про пекуче сонце того самого, першого дня. А зима висмоктувала душу через шкіру. Морозний вітер, торкаючись обличчя, забирав з собою крихітні шматочки шкіри та краплі душі…
...А я знав, що якщо мене не стане, то обов’язково взимку. І що мою обгортку винесуть саме на захід… Нарешті я перетнув це місто.
А вже наступного дня почали замінювати старі ліхтарі новими. Для них я б не був потрібним, бо надто вже самостійними вони були.
Моє Дерево помітили з землі та викорчували. Воно завдавало шкоди готелю, руйнуючи його дах. На площі перед місцевою гордістю, де Старе Місто межувало з Пухлиною, виріс пам’ятник Старому Ліхтарнику. З драбиною, гасом та сірниками. Моя та його обгортка були схожі, а погляд його дивився на вже неіснуюче Дерево. Молоді вважали, що скульптор цим хотів підкреслити захоплення Ліхтарником величчю споруди. З ними сперечались старі, що колись на світанку бачили мій силует поруч із кроною. А ще вони розказували, що якщо довго дивитися на ліхтар, то зранку, за секунду до того, як він згасне, можна побачити у ньому моє обличчя.
18.01.2010.
Мене прийняло Старе Місто. Так називався центр не такого уже й старого поселення, котре сліпо тягнулося сухими руками до строкатих плодів прогресу. Сукупність вулиць довкола Старого Міста я назвав Пухлиною. Я був непомітним. Городянам знадобилося усе моє життя перш ніж вони почали мене помічати. У їх пам’яті я так і залишився Старим Ліхтарником. Старому Місту – старі ліхтарі й такого ж старого того, хто їх запалює.
Щовечора я виходив на згорблені вулиці з невеликою хиткою драбиною, гасом та сірниками. І робив те єдине, що умів. Я не знав і не хотів знати, що у цих людей у головах і взагалі, чи потрібне їм світло, але я ніс його, тягнув за собою золотою ниткою. Навпростець. Коли на шляху виростав будинок – ішов по стіні та даху, спускаючись з протилежного боку.
На одному з будинків Старого Міста я познайомився зі Своїм Деревом. Воно росло з-поміж дощок на даху готелю, який був загальною гордістю. Ним пишалися мешканці цього згустку цивілізації, пухлини на обличчі світу. Я відвідував Дерево світанками, коли обходив Старе Місто ховаючи світло, яке дарував через своїх підопічних. Ми шелестіли до сходу сонця. Після цього я, плутаючись черевиками в плющі, йшов стінами униз, та зникав. Лише гаснучі ліхтарі вказували де я є.
Я серцем не любив літо, а тілом боявся зими. Під дощами я блід, а під снігопадами танув. Літо нагадувало про пекуче сонце того самого, першого дня. А зима висмоктувала душу через шкіру. Морозний вітер, торкаючись обличчя, забирав з собою крихітні шматочки шкіри та краплі душі…
...А я знав, що якщо мене не стане, то обов’язково взимку. І що мою обгортку винесуть саме на захід… Нарешті я перетнув це місто.
А вже наступного дня почали замінювати старі ліхтарі новими. Для них я б не був потрібним, бо надто вже самостійними вони були.
Моє Дерево помітили з землі та викорчували. Воно завдавало шкоди готелю, руйнуючи його дах. На площі перед місцевою гордістю, де Старе Місто межувало з Пухлиною, виріс пам’ятник Старому Ліхтарнику. З драбиною, гасом та сірниками. Моя та його обгортка були схожі, а погляд його дивився на вже неіснуюче Дерево. Молоді вважали, що скульптор цим хотів підкреслити захоплення Ліхтарником величчю споруди. З ними сперечались старі, що колись на світанку бачили мій силует поруч із кроною. А ще вони розказували, що якщо довго дивитися на ліхтар, то зранку, за секунду до того, як він згасне, можна побачити у ньому моє обличчя.
18.01.2010.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
