Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.29
11:18
Запросив він мене на побачення-
Ніби з виду нормальний мужик,
Ми зустрілись, як було домовлено,
І я відчула, що він їв часник.
Так, він їв часник!
Так, він з'їв часник!
Так, він їв часник,
Ніби з виду нормальний мужик,
Ми зустрілись, як було домовлено,
І я відчула, що він їв часник.
Так, він їв часник!
Так, він з'їв часник!
Так, він їв часник,
2026.09.29
10:09
вересня легендарному Шеві виповнюється 50 років.
ВІТАЄМО!
Злива питань нескінченна…
Тлумачний словник тримай!
Значення слова «Шевченко»?
«Шевченко» означає: най!
ВІТАЄМО!
Злива питань нескінченна…
Тлумачний словник тримай!
Значення слова «Шевченко»?
«Шевченко» означає: най!
2026.09.29
10:03
ХІ. ФРЕСКА, ЯКУ НІХТО НЕ ПОБАЧИТЬ
Об одинадцятій годині ранку в триклінії – парадній їдальні багатого помпейського будинку – пахло свіжим вапном та терпким пилком рослинних фарб. Бідний, але талановитий майстер Клавдій стояв на дерев'яному помості, т
2026.09.29
07:21
Почуваюся мішенню
В напівтемній залі тиру, -
Ворог цілить пильно в мене
І надворі, і в квартирі.
І опівдні, й серед ночі
Йде неспинна естафета, -
Лиш мопед своє відстрочить,
Як уже гуде ракета.
В напівтемній залі тиру, -
Ворог цілить пильно в мене
І надворі, і в квартирі.
І опівдні, й серед ночі
Йде неспинна естафета, -
Лиш мопед своє відстрочить,
Як уже гуде ракета.
2026.09.28
23:46
у старовиннім королівстві
всілякий має свій костюм
і певну роль і власну гідність
а музиканти королівські
уміють альбу та ноктюрн
щодня в корчмі гуляки всяко
спивають вайн лікери ссуть
хай за вікном осіння мряка
всілякий має свій костюм
і певну роль і власну гідність
а музиканти королівські
уміють альбу та ноктюрн
щодня в корчмі гуляки всяко
спивають вайн лікери ссуть
хай за вікном осіння мряка
2026.09.28
21:07
Дві Варвари, мати й донька,
В двох геніїв закохані,
Серцем тугу розривали,
А як впоратись з недугом,
До пуття не знали.
Та настала та година,
Коли тільки їх підмога
І благословення Бога
В двох геніїв закохані,
Серцем тугу розривали,
А як впоратись з недугом,
До пуття не знали.
Та настала та година,
Коли тільки їх підмога
І благословення Бога
2026.09.28
18:30
Як же близько ми до безодні,
як ніколи —
тепер, сьогодні...
Хто збере нас усіх докупи:
слово-зброя
чи слово-купіль,
слово-лезо
чи слово-спалах?
як ніколи —
тепер, сьогодні...
Хто збере нас усіх докупи:
слово-зброя
чи слово-купіль,
слово-лезо
чи слово-спалах?
2026.09.28
16:20
Не плач у день, не голоси із примхи,
Не зазивай гірке у самоту
Життя звіринцю вздовж стрімкої ринви,
Де кров тече, як золото в Орду.
Вже зацвіли від неї злі жоржини
Між гарпій неолітових* грядок.
З’ясуй-но, спробуй відчуттям рослини,
Не зазивай гірке у самоту
Життя звіринцю вздовж стрімкої ринви,
Де кров тече, як золото в Орду.
Вже зацвіли від неї злі жоржини
Між гарпій неолітових* грядок.
З’ясуй-но, спробуй відчуттям рослини,
2026.09.28
15:55
Я - частинка осіннього міста,
Я - молекула жовтих вітрів.
Мандрівник із душею артиста,
Сам себе на узбіччі зустрів.
Монолог мій навряд чи хтось прийме...
Прочитають, забудуть - і все.
Поринаю в осінні обійми...
Я - молекула жовтих вітрів.
Мандрівник із душею артиста,
Сам себе на узбіччі зустрів.
Монолог мій навряд чи хтось прийме...
Прочитають, забудуть - і все.
Поринаю в осінні обійми...
2026.09.28
15:42
Проходить час крізь пальці, мов пісок.
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і
2026.09.28
15:25
Для нього подеколи Львів був листівкою з кавою,
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.
Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.
Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
2026.09.28
13:55
До підніжжя дістанусь, і вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
Аж допоки дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
Хіба ти проти, щоб тебе любили?
Я мчу із гори на відстані милі
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
Аж допоки дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
Хіба ти проти, щоб тебе любили?
Я мчу із гори на відстані милі
2026.09.28
10:05
Влаштували дебош у Пхеньяні
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.
В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.
В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
2026.09.28
07:31
Х. РОЗБИТЕ ДЗЕРКАЛО КРАСИ
Ранок у розкішному домі Клодії, найвідомішої світської левиці Помпей, починався як ритуал поклоніння її власній вроді. Вона сиділа на мармуровому стільці перед великим срібним дзеркалом. Три рабині без у
2026.09.28
06:40
Розцвітає, ніби квітка,
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.
2026.09.28
01:28
Край рідний був місцем полону,
горнилом в потоці образ,
керманичів сіль несолону
в житті споживали не раз.
Чи має цей край оборону?
Чи зміг захиститись хоч раз?
Так виділив край Бог Арону
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...горнилом в потоці образ,
керманичів сіль несолону
в житті споживали не раз.
Чи має цей край оборону?
Чи зміг захиститись хоч раз?
Так виділив край Бог Арону
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Перекотиполе (1986) /
Проза
Старий Ліхтарник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Старий Ліхтарник
Я прибув до цього міста зі сходу. Нещадне літнє сонце дряпало мої плечі, зариваючись у них. Воно так і залишилось зі мною, все життя розпікаючи тіло з середини та прагнучи на волю. Тоді я був ще юним, та вже нікому не потрібним. Я умів тільки нести світло, а це ніколи не користувалося попитом.
Мене прийняло Старе Місто. Так називався центр не такого уже й старого поселення, котре сліпо тягнулося сухими руками до строкатих плодів прогресу. Сукупність вулиць довкола Старого Міста я назвав Пухлиною. Я був непомітним. Городянам знадобилося усе моє життя перш ніж вони почали мене помічати. У їх пам’яті я так і залишився Старим Ліхтарником. Старому Місту – старі ліхтарі й такого ж старого того, хто їх запалює.
Щовечора я виходив на згорблені вулиці з невеликою хиткою драбиною, гасом та сірниками. І робив те єдине, що умів. Я не знав і не хотів знати, що у цих людей у головах і взагалі, чи потрібне їм світло, але я ніс його, тягнув за собою золотою ниткою. Навпростець. Коли на шляху виростав будинок – ішов по стіні та даху, спускаючись з протилежного боку.
На одному з будинків Старого Міста я познайомився зі Своїм Деревом. Воно росло з-поміж дощок на даху готелю, який був загальною гордістю. Ним пишалися мешканці цього згустку цивілізації, пухлини на обличчі світу. Я відвідував Дерево світанками, коли обходив Старе Місто ховаючи світло, яке дарував через своїх підопічних. Ми шелестіли до сходу сонця. Після цього я, плутаючись черевиками в плющі, йшов стінами униз, та зникав. Лише гаснучі ліхтарі вказували де я є.
Я серцем не любив літо, а тілом боявся зими. Під дощами я блід, а під снігопадами танув. Літо нагадувало про пекуче сонце того самого, першого дня. А зима висмоктувала душу через шкіру. Морозний вітер, торкаючись обличчя, забирав з собою крихітні шматочки шкіри та краплі душі…
...А я знав, що якщо мене не стане, то обов’язково взимку. І що мою обгортку винесуть саме на захід… Нарешті я перетнув це місто.
А вже наступного дня почали замінювати старі ліхтарі новими. Для них я б не був потрібним, бо надто вже самостійними вони були.
Моє Дерево помітили з землі та викорчували. Воно завдавало шкоди готелю, руйнуючи його дах. На площі перед місцевою гордістю, де Старе Місто межувало з Пухлиною, виріс пам’ятник Старому Ліхтарнику. З драбиною, гасом та сірниками. Моя та його обгортка були схожі, а погляд його дивився на вже неіснуюче Дерево. Молоді вважали, що скульптор цим хотів підкреслити захоплення Ліхтарником величчю споруди. З ними сперечались старі, що колись на світанку бачили мій силует поруч із кроною. А ще вони розказували, що якщо довго дивитися на ліхтар, то зранку, за секунду до того, як він згасне, можна побачити у ньому моє обличчя.
18.01.2010.
Мене прийняло Старе Місто. Так називався центр не такого уже й старого поселення, котре сліпо тягнулося сухими руками до строкатих плодів прогресу. Сукупність вулиць довкола Старого Міста я назвав Пухлиною. Я був непомітним. Городянам знадобилося усе моє життя перш ніж вони почали мене помічати. У їх пам’яті я так і залишився Старим Ліхтарником. Старому Місту – старі ліхтарі й такого ж старого того, хто їх запалює.
Щовечора я виходив на згорблені вулиці з невеликою хиткою драбиною, гасом та сірниками. І робив те єдине, що умів. Я не знав і не хотів знати, що у цих людей у головах і взагалі, чи потрібне їм світло, але я ніс його, тягнув за собою золотою ниткою. Навпростець. Коли на шляху виростав будинок – ішов по стіні та даху, спускаючись з протилежного боку.
На одному з будинків Старого Міста я познайомився зі Своїм Деревом. Воно росло з-поміж дощок на даху готелю, який був загальною гордістю. Ним пишалися мешканці цього згустку цивілізації, пухлини на обличчі світу. Я відвідував Дерево світанками, коли обходив Старе Місто ховаючи світло, яке дарував через своїх підопічних. Ми шелестіли до сходу сонця. Після цього я, плутаючись черевиками в плющі, йшов стінами униз, та зникав. Лише гаснучі ліхтарі вказували де я є.
Я серцем не любив літо, а тілом боявся зими. Під дощами я блід, а під снігопадами танув. Літо нагадувало про пекуче сонце того самого, першого дня. А зима висмоктувала душу через шкіру. Морозний вітер, торкаючись обличчя, забирав з собою крихітні шматочки шкіри та краплі душі…
...А я знав, що якщо мене не стане, то обов’язково взимку. І що мою обгортку винесуть саме на захід… Нарешті я перетнув це місто.
А вже наступного дня почали замінювати старі ліхтарі новими. Для них я б не був потрібним, бо надто вже самостійними вони були.
Моє Дерево помітили з землі та викорчували. Воно завдавало шкоди готелю, руйнуючи його дах. На площі перед місцевою гордістю, де Старе Місто межувало з Пухлиною, виріс пам’ятник Старому Ліхтарнику. З драбиною, гасом та сірниками. Моя та його обгортка були схожі, а погляд його дивився на вже неіснуюче Дерево. Молоді вважали, що скульптор цим хотів підкреслити захоплення Ліхтарником величчю споруди. З ними сперечались старі, що колись на світанку бачили мій силует поруч із кроною. А ще вони розказували, що якщо довго дивитися на ліхтар, то зранку, за секунду до того, як він згасне, можна побачити у ньому моє обличчя.
18.01.2010.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
