
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
2025.08.05
23:17
Домовина - не дім, а притулок
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
перед переселенням у засвіти
та ще -наочний доказ для археолога
про ту чи іншу епоху,
в яку небіжчику довелося жить.
Хрещений в дитинстві на Канівщині,
гріхи відмолюю і захисту прошу
у Всевишнього уже в Єрусалимі.
2025.08.05
21:25
Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
2025.08.05
20:32
На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.
В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
2025.08.05
16:04
по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня
у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
2025.08.05
14:37
Із Бориса Заходера
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
2025.08.05
11:11
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
2025.08.04
21:42
Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.
Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
2025.08.04
21:13
Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!
Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!
Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
2025.08.04
10:52
Вітру перешіптування з листям.
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
2025.08.04
09:28
серпня - день народження унікального німецького музиканта
Клаус Шульце (1947 - 2022) - композитор, клавішник, перкусист, один із піонерів ембієнту (дослівно - «навколишній») - цього напрямку електронної музики.
Батьки - письменник і балерина,
після
Клаус Шульце (1947 - 2022) - композитор, клавішник, перкусист, один із піонерів ембієнту (дослівно - «навколишній») - цього напрямку електронної музики.
Батьки - письменник і балерина,
після
2025.08.04
08:53
Із Бориса Заходера
Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!
(2025)
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!
(2025)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Андрій Гуменчук (1986) /
Проза
Старий Ліхтарник
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Старий Ліхтарник
Я прибув до цього міста зі сходу. Нещадне літнє сонце дряпало мої плечі, зариваючись у них. Воно так і залишилось зі мною, все життя розпікаючи тіло з середини та прагнучи на волю. Тоді я був ще юним, та вже нікому не потрібним. Я умів тільки нести світло, а це ніколи не користувалося попитом.
Мене прийняло Старе Місто. Так називався центр не такого уже й старого поселення, котре сліпо тягнулося сухими руками до строкатих плодів прогресу. Сукупність вулиць довкола Старого Міста я назвав Пухлиною. Я був непомітним. Городянам знадобилося усе моє життя перш ніж вони почали мене помічати. У їх пам’яті я так і залишився Старим Ліхтарником. Старому Місту – старі ліхтарі й такого ж старого того, хто їх запалює.
Щовечора я виходив на згорблені вулиці з невеликою хиткою драбиною, гасом та сірниками. І робив те єдине, що умів. Я не знав і не хотів знати, що у цих людей у головах і взагалі, чи потрібне їм світло, але я ніс його, тягнув за собою золотою ниткою. Навпростець. Коли на шляху виростав будинок – ішов по стіні та даху, спускаючись з протилежного боку.
На одному з будинків Старого Міста я познайомився зі Своїм Деревом. Воно росло з-поміж дощок на даху готелю, який був загальною гордістю. Ним пишалися мешканці цього згустку цивілізації, пухлини на обличчі світу. Я відвідував Дерево світанками, коли обходив Старе Місто ховаючи світло, яке дарував через своїх підопічних. Ми шелестіли до сходу сонця. Після цього я, плутаючись черевиками в плющі, йшов стінами униз, та зникав. Лише гаснучі ліхтарі вказували де я є.
Я серцем не любив літо, а тілом боявся зими. Під дощами я блід, а під снігопадами танув. Літо нагадувало про пекуче сонце того самого, першого дня. А зима висмоктувала душу через шкіру. Морозний вітер, торкаючись обличчя, забирав з собою крихітні шматочки шкіри та краплі душі…
...А я знав, що якщо мене не стане, то обов’язково взимку. І що мою обгортку винесуть саме на захід… Нарешті я перетнув це місто.
А вже наступного дня почали замінювати старі ліхтарі новими. Для них я б не був потрібним, бо надто вже самостійними вони були.
Моє Дерево помітили з землі та викорчували. Воно завдавало шкоди готелю, руйнуючи його дах. На площі перед місцевою гордістю, де Старе Місто межувало з Пухлиною, виріс пам’ятник Старому Ліхтарнику. З драбиною, гасом та сірниками. Моя та його обгортка були схожі, а погляд його дивився на вже неіснуюче Дерево. Молоді вважали, що скульптор цим хотів підкреслити захоплення Ліхтарником величчю споруди. З ними сперечались старі, що колись на світанку бачили мій силует поруч із кроною. А ще вони розказували, що якщо довго дивитися на ліхтар, то зранку, за секунду до того, як він згасне, можна побачити у ньому моє обличчя.
18.01.2010.
Мене прийняло Старе Місто. Так називався центр не такого уже й старого поселення, котре сліпо тягнулося сухими руками до строкатих плодів прогресу. Сукупність вулиць довкола Старого Міста я назвав Пухлиною. Я був непомітним. Городянам знадобилося усе моє життя перш ніж вони почали мене помічати. У їх пам’яті я так і залишився Старим Ліхтарником. Старому Місту – старі ліхтарі й такого ж старого того, хто їх запалює.
Щовечора я виходив на згорблені вулиці з невеликою хиткою драбиною, гасом та сірниками. І робив те єдине, що умів. Я не знав і не хотів знати, що у цих людей у головах і взагалі, чи потрібне їм світло, але я ніс його, тягнув за собою золотою ниткою. Навпростець. Коли на шляху виростав будинок – ішов по стіні та даху, спускаючись з протилежного боку.
На одному з будинків Старого Міста я познайомився зі Своїм Деревом. Воно росло з-поміж дощок на даху готелю, який був загальною гордістю. Ним пишалися мешканці цього згустку цивілізації, пухлини на обличчі світу. Я відвідував Дерево світанками, коли обходив Старе Місто ховаючи світло, яке дарував через своїх підопічних. Ми шелестіли до сходу сонця. Після цього я, плутаючись черевиками в плющі, йшов стінами униз, та зникав. Лише гаснучі ліхтарі вказували де я є.
Я серцем не любив літо, а тілом боявся зими. Під дощами я блід, а під снігопадами танув. Літо нагадувало про пекуче сонце того самого, першого дня. А зима висмоктувала душу через шкіру. Морозний вітер, торкаючись обличчя, забирав з собою крихітні шматочки шкіри та краплі душі…
...А я знав, що якщо мене не стане, то обов’язково взимку. І що мою обгортку винесуть саме на захід… Нарешті я перетнув це місто.
А вже наступного дня почали замінювати старі ліхтарі новими. Для них я б не був потрібним, бо надто вже самостійними вони були.
Моє Дерево помітили з землі та викорчували. Воно завдавало шкоди готелю, руйнуючи його дах. На площі перед місцевою гордістю, де Старе Місто межувало з Пухлиною, виріс пам’ятник Старому Ліхтарнику. З драбиною, гасом та сірниками. Моя та його обгортка були схожі, а погляд його дивився на вже неіснуюче Дерево. Молоді вважали, що скульптор цим хотів підкреслити захоплення Ліхтарником величчю споруди. З ними сперечались старі, що колись на світанку бачили мій силует поруч із кроною. А ще вони розказували, що якщо довго дивитися на ліхтар, то зранку, за секунду до того, як він згасне, можна побачити у ньому моє обличчя.
18.01.2010.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію