І
Вечоріє… Сонце у перини-хмари
Кутає проміння своє золоте,
Ллючи на всі боки пахощі духмяні,
Там – полин, тут – м‘ята гущею росте,
Дзвони кришталеві тиші наднічної
Вітерець гойдає, граючись в пітьмі,
І в небес безодню місяць повновидий
Вигнав пастись вівці – зорі наливні.

Спокій-тиша навколо царює,
Сон-дрімоти вчувається спів,
І по стежці поволі мандрує
Тихий цокіт залізних підків.

***
Малуша з братом їде в Княжий Город,
І тільки очі мріють з-під сідла,
А в голові проносяться тривоги,
І згадки про дитячії літа.
Було усе – і горе, і нещастя,
Було усе – і радість, і печаль,
Але обридлу, обіднілу хату
Покинути тепер не жаль, не жаль,
Бо ніуди зі двору ні ногою
Ще не ступала дівчина мала,
А так хотілось виїхать на Гору,
Де вершаться великії діла!
Але, о Боги! Як вона поїде
В великий і могутній Київ-град?
Вона ж не знає, як там повернутись,
Де крок вперед ступити, де назад…
Добриня втішив: “Не біда, сестричко!
І я таким дурненьким був колись,
Але пройшли літа – і я навчився,
І ти навчишся – тільки знай, учись!”
І ось вони з Добринею в дорозі.
Пройшли і на човні, і на коні,
А серце аж заходиться в тривозі –
Чи буде все гаразд, чи, може, ні?
Де буде жити, що б уде робити,
Чи щастя-радість у житті буде?
Якби знаття кого буде любити,
Якби знаття, яка ж то доля жде…
Такі думки у голові блукають,
Такі тривоги серце розривають,
І раптом голос брата об’явивсь:
“Не визирай із-під щита, Малушо,
Тебе провезти непомітно мушу,
Тому сиди, сестричко, не крутись!”
“Сидіти буду тихо, як накажеш,
І навіть слова більше не прокажу,
Аж поки не досягнемо мети”.
Як-небудь поборовши всі тривоги
Малуша спить, а ясні світлі Боги
Її благословляють з висоти.


ІІ
- Радійте, гридні, братчики, панове:
Вернувсь Добриня в час цей світанковий,
Та ще й не сам! Ану, погляньте, браття
Хто там стоїть у неяскравім платті,
Що це за дівка, свіжа, і пригожа,
Яка прикрасить і стару рогожу
Собою, своїм пишним й ясним видом?
Невже, Добрине, нині будем пити
За твоє Ладо? – щиро засміявся
Той гридень-парубок, що Туром звався.
По цім натхненнім слові всі схопились,
Бо ще недосконало роздивились
Оту, що прийняли за любку-Ладу,
Й яка у страсі тулиться до брата.
- Ану-те одійдіть! – Добриня крикнув, -
Ще дзвін не вдарив й ясний грім не гримнув,
Щоб я за кісниками волочився,
І н ідо чого більше не годився.
І вас розчарувати зараз мушу:
Не любка це мені – сестра Малуша.
Її я взяти вирішив з собою,
Щоб познайомить з нашою Горою
І дать на службу матері-княгині.
І хто мені образить цю дитину,
Той буде мати справу з її братом!..
От тільки нині клопіт буду мати:
Дорогою Малуша притомилась,
Бо далечінь така їй і не снилась,
Отож такий я клопіт буду мати –
Де дівчину покласти можна спати?
У нас в казармі ніби й не годиться
Бувати красній молодій дівиці…
Отож-бо – де? – А що, як в голуб’ятні? –
Тур підказав. – Там голуби крилаті
Пісні туркочуть тихо і затишно,
І тепло там, немов зимою в хаті.
- Що ж, голуб – птиця Божа, не образить…
Ануж-бо, Малко, відповідь дай зразу –
Чи згідна ти поспати так, як в раю? –
Добриня жартома сестру питає.
А що вона? Відповісти не сміє,
А лиш від щастя тане, марить, мліє.
Вона у Києві, подалі від біди,
Від голоду й пустої темноти,
Тепер буде і радість, і пригоди,
І взнати якнайбільш буде нагода,
Тепер буде усе, що тільки схоче…
І відповідь дають блискучі очі.


ІІІ
Усе навколо спить: Гора і люди,
Птахи й дерева, й вітерець-пустун
Забився десь в дупло, щоб знову бути
На ранок дужим й грізним, як Перун,
Або веселим й жвавим, як Купала.
Заснуло й сонце, й вранішня заграва,
Усе-усе поснуло на дворі,
Лише не сплять надійні вартові,
Бо треба вартувати Гору синю,
Її людей і матінку-княгиню.

Усе-усе поснуло. Ніч плащем
У звіздах золотих накрила простір,
Убила сонце місячним мечем,
Послала людям сни таємні в гості.
Подарувала їх усім вона,
Лише забула про одну людину –
І сни не заглядають до вікна
Малої хатки ключниці Ярини.

***
Даремно, що вже скоро сонце встане,
Дарма, що постіль тепла і м’яка, -
Ярина аж ніяк заснуть не в стані,
І тільки десь думками все блука.
Стара вже стала…Й ніде правди діти
Уже не в силах стільки поробить,
Й не може вже так прудко догодити,
Хоч серце ще завзятістю горить.
Хоча б й сьогодні – ніби не хотіла,
І пильнувала кожен подих свій,
А скатертину медом все ж залила,
Та ще й при Ользі! Сором-бо який!
Княгиня добра: подивилась пильно,
Сказала все прибрати зі стола,
І лиш тоді промовила спокійно:
«Ти винна тільки в тому, що стара,
І більш ні в чому. Пройде настрій смутний,
І ти будеш такою, як завжди,
Але усе ж подумай про майбутнє,
Й помічницю собі прудку знайди.»
Помічницю! Та де ж її шукати?
Чи раптом не з-поміж дівчат отих,
Вертких лише до «їсти, пити, спати»,
А до роботи зовсім не вертких?
Їх декілька працює в куховарні,
Та вже дали узнати що по чім:
На вигляд всі слухняні, чесні, гарні,
Та пальця не клади у ротик їм –
Відкусять, і не скажуть вам спасибі…
Ні, не такою має бути та,
Що ключницею стане у садибі,
Й служити буде многії літа…
Ні, не такою… Видно, доведеться
Робити до своїх останніх днів,
А там, хто Ользі припаде до серця,
Та й буде хоронителем ключів
Від кухні, від комори, від покоїв,
А, може, і від княжої душі,
Бо все, що лиш княгиню непокоїть
Ярина знає…Боги, поможіть,
Щоб все, що треба, сталось так, як треба,
В угоду Ользі, на утіху їй,
Бо ця княгиня – плід Святого Неба,
І подарунок всій землі своїй.

Тяжкі зітхання вирвались на волю,
І погляд за віконце заблукав,
А там світанок потягавсь у полі,
І вранішню роботу починав:
Умив траву він росяним бурштином,
І вітерцем дбайливо розчесав,
Згасив зірки, а потім в ліс полинув,
І там ще довго й весело співав
Разом з пташками і дощем грайливим,
Скінчивши, виліз на найвищий пень:
«Пора вставати!!!» Й ключниця Ярина
Устала, щоб почати новий день.


IV
У стравниці великий шум і галас,
У стравниці панує метушня,
Шумить вогонь, і казани дзвенять,
І вже лиш декілька хвилин зосталось
До того часу, поки все скінчиться,
І їжа буде стигнуть на столі,
І ждати наймудрішу на землі
Княгиню, що ніколи не бариться,
Й виконує у згоді з етикетом
Всі правила у княжих теремах,
Чи то на всіх прийомах і балах,
Чи то на тихих вранішніх бенкетах.
То ж треба із сніданком поспішати.
Тому Ярина всюди – там і тут,
Її слова по всій стравниці чуть,
Усіх Ярина мусить підганяти.
- Пракседо, Ганько, рухайтеся швидше,
Ну, що ви, як теля на поводу? –
Ярина всюди – там гука, тут кличе,
І хоче все довести до ладу.
- Пракседо, гей, став на столі начиння,
Галино, швидше юшку розливай. –
Сама стара не возсідає чинно,
А вже ізбила ноги свої вкрай.
- Галинко, швидше! Й ти, Пракседо, швидше!
І не забудь із медом ти горнець! –
Втомилася Ярина. Ледве дише,
Та ось нарешті й поранням кінець.
І тим часом, допоки ждуть княгиню,
Допоки є хвилинний передих,
До гридниці пішла стара Ярина
Провідати улюбленців своїх,
Які живуть в казармі з вояками,
Й на противагу їм не люблять битв.
Вони зовуться просто – голубами,
Вони – людських хранителі молитв.
То ангели, які зійшли на землю,
То посланці усіх Богів святих,
І хата буде та благословенна,
Де голуб вивів пташенят своїх.


***
Отож, Ярина шкандиба повільно,
Усюди оглядаючи все пильно,
Тримаючи у вузлику данину –
Зерно пшениці й крихти від хлібини.
Ось гридниця. А гриднів вже не видно,
Своїх, напевно, порають коней,
Бо хоч і ранок ранній, все ж потрібно
Роботою благословити день.
Ще трохи – й буде царство голубине,
Дістатись тільки треба на горище,
І по скрипучій і хиткій драбині
Ярина піднімається все вище.
Клюють пшеницю голубочки білі,
І мирно свої пісні туркотять.
І раптом – що це, все в пташинім пір’ї,
І тільки очі острахом горять?
Ще мить – й Ярина враз була на долі,
Та вчасно встигла побороти страх.
Гукнула: - Хто там? – грізності у тоні
Зашкодило тремтіння на вустах.
- Вилазь сюди, ти досить там ховалась,
Ізлазь, ізлазь. Чия ти, говори?
- Малуша я… - дівча мале озвалось,
Злізаючи драбиною згори.
На дівчині простенька сорочина,
Мотузка править їй за поясок,
З волосся ще не випали пір’їни,
В очах – відбиток вранішніх зірок.
Ці очі, вмиті водами річними,
Ясні і чисті мов річний струмок,
Ці очі заворожили Ярину,
І відвели від всіх тяжких думок.
- То як ти кажеш звать? Ага, Малуша,
Ти ба, яке тобі дали ім’я!
Ти ближче підійди. Не бійсь, не вкушу.
Так хто тебе привіз і ти чия?
- Добринина. – Малуша відказала.
- Добринина? Любечича? Так-так…
Ярина свою подорож згадала,
Коли була в Мачушиних літах.
То потім стала княжою рабою,
Розтратила на це свої літа,
А вперше познайомилась з Горою,
Виглядаючи нишком з-під щита.
Ох, Ладо-Ладо! Де подівся милий,
Який таким веселим й ніжним був?
Чи то його десь печеніги вбили,
Чи все забув й до другої гайнув?
А красень був, яких у світі мало –
Вуста червоні, погляд вогняний.
«Здавалося – усе б йому віддала,
Лиш був би мій, лиш був би тільки мій!»
Він поряд був – і все кругом світліло,
Мов сонце заглядало у вікно,
Тому до нього на коня підсіла,
Щитом накрилась і сказала «но!»
Не обіцяв він їй чудес з-за моря,
Зайців у річці й грушок на вербах,
Але завжди допомагав у горі,
З’являючись у спогадах і снах.
І зараз мов гукнув: - «- Пильнуй, Ярино,
До дівчини гарненько придивись,
Хто знає – а, можливо, ця дитина
Продовжить службу ключниці колись?»
«- Ну, добре, добре, - в думці відповіла, -
Помічниці й насправді ще нема,
То ж спробую оцю голубку білу
Від гриднів перевести в Терема.
Якщо вона роботи не боїться,
Якщо буде справлятися з усім,
Хто знає, - може й дійсно знадобиться,
Коли зустрінусь я з кінцем своїм?»
- А що ти робиш, дівко, у казармі?
- Живу… - Живеш? Та бачу, що живеш…
А знаєш – гридні доти добрі й гарні,
Допоки ти ласкавою будеш,
А потім все – підеш до них в служниці
Тарелі мить та штурхани приймать.
А хочеш з тої самої гридниці
Служницею піти у Терема?
Будеш князям служити-догоджати –
Будеш носити шати непрості,
Солодко їсти, на м’якому спати,
А не отак, як пташка у гнізді.
То хочеш чи не хочеш? – Стиха: - Хочу… -
А на обличчі – щирий переляк,
Та Малку видають зрадливі очі –
Захоплені іскринки у очах.
Стара, дарма, що дивиться спроквола,
Одразу розгадала, що по чім,
Стулила брови й мовила суворо:
- Роботи вистачає там усім!
Тобі також сидіти не прийдеться,
Будеш робити, скільки стане сил,
І не як-небудь – від усього серця,
Інакше – у служниці до кобил:
Конюшню чистить, коней напувати,
У відповідь на штурхани – мовчати,
Згрібати гній, образи і лайки,
Бо гридні – то є грубі мужики,
Не бавляться з тендітними дівками,
Бо їх не поважають за людей,
І лають найбруднішими словами,
Ламають волю сильними руками,
А потім – на коней, і о-ге-гей!... –
Ярина ще щось мовити хотіла,
Та раптом осіклась – й було чого:
Малуша, як сорочка побіліла,
Схопилася рукою за чоло:
- Пощо мене, матусю, ти лякаєш?
Адже моєї вдачі ти не знаєш,
То що, скажи, не так зробила я,
Щоб страх мене обвив, як та змія?
Та я робити вмію і багато!
Була за господиню в отчій хаті,
Матусю хвору гледіла не раз,
Та мною задоволені у нас
Учі були – татусь, дідусь і ненька.
Вставала я удосвіта раненько,
В городі поралась, худібку напувала,
Варила їсти, в хаті прибирала.
Та наша хата була як калина,
Умита, гарна… А лиха година
Забрала все. Убили діда, й мати
Така слаба, що скоро піде спати.
А тато в наймах у своїх братів,
За позику два роки відробив,
І ще два роки має відробити,
Така умова, й нічого робити!
Нікуди не підеш - не захистять,
Бо вуї твердо, мов князі стоять… -
Малуша плаче. Сльози-горошини
Течуть струмками по щоках блідих.
І тут Ярина, ключниця-Ярина
Відчула зраду від очей своїх.
Утерла крадькома прудку сльозину,
І мовила тихенько: - Ну-ну-ну,
Не плач, і розкажи мені, дитино,
Як тут ти опинилась і чому?
Гайнула з милим щастя здобувати?
Та не соромся – всі ми із таких.
- Вона сюди дісталась разом з братом,
Це я її забрав із злиднів цих. –
Добриня підійшов до них тихенько,
Шанобливо Ярину привітав:
- За мій непослух ти не сердься, ненько,
За те, що я сестричку тут ховав.
Для неї я – опора і надія,
І захист від усіх нещасть її,
І бачити свою сестру я мрію
Служницею в княгині на Горі.
А як не вийде – буду сам робити,
Від злиднів всіх Малушу боронити.
Вона, хоч і здається ще малою,
Уміє бути доброю сестрою:
Догляне, і розрадить, і всміхнеться,
Гляди – і трохи відлягло від серця,
Й згадається родина, батько й ненька,
І тиха хата, де зростав маленьким.
Мене Малуша усім серцем любить,
Тому я і забрав її з собою,
Бо хто іще вояку приголубить? –
Сестра, любаска і ворожа зброя…
Ярина мовчки вислухала гридня,
І мовила, немов не доладу:
- Поволі настає пора обідня.
Робота жде усіх. І я піду. –
І вийшла. На порозі обернулась:
- Добрине, накажи своїх сестрі,
Щоб завтра зранку вмилась, вбралась, взулась,
Бо нечупар не люблять на Горі,
А в помічницях ключниці – тим паче…
Я жду її… - Ярини вже нема,
А Малка все на грудях в брата плаче,
Від страху, чи від радості – хто зна?



V
Спливали дні. Малуша підростала.
Десницею вона Ярині стала,
Без неї вже Ярина нікуди:
Збере зі столу, вимиє начиння,
Підлоги підмітає чисто, чинно,
Вогонь розпалить, нанесе води.
Все це для неї – мов легка забава,
Працює гарно, весело і жваво,
Мугикаючи пісеньки під ніс.
По горниці не ходить, а літає,
За нею ледве вгнатися встигають
Метелики її пухнастих кіс.
І ось настав той час, коли Ярина
Взяла її прислужувать княгині.
Від страху Малка була ледь жива.
Та, видно, все робила дуже вдало,
Бо, хоч від хвилювання наче спала,
Крізь сон почула Ольжичі слова:
- Пристойна дівка, молода і вправна,
Усе виходить в неї дуже гарно.
Передавай, Ярино, досвід свій.
Як знати – може прийде така днина,
Що й полюблю я щиро цю дитину,
Й від Теремів ключі довірю їй?
Як в воду Ольга, мовлячи, гляділа:
Минув ще рік. Ярина помарніла,
А потім Смаглу душу віддала.
І стала Малка Ользі помічниця –
Хазяйкою у стравниці й світлицях,
І радницею у усіх ділах.
Ключі завжди при поясі носила,
І навіть спати йдучи, їх ложила
Під подушку, щоби ніхто не вкрав.
Та все одно – лиш марила, не спала,
В думках все десь по горницях блукала,
Перевіряла виконання справ.
Коли ж останні сили покидали,
Коли Малуша міцно засинала,
Зморившись від робіт тяжких при дні,
Ті сни були спокійні і глибокі,
І снився княжич, гордий, ясноокий,
І щічки червоніли навіть в сні.


***
«Складайтеся, волошка до волошки,
Сплітайтеся перлинами в вінок,
І мовою стомудрої ворожки
Заводьте мою долю у танок.
Складайтеся, а я розпущу коси,
Розв’яжу і відкину поясок,
І як на землю впадуть перші роси,
Вінок опущу в ранішній струмок.
Вінок цей то по течії полине,
То плигне в потічкову коловерть,
І з тим мене, хто той вінок підніме,
Життя з’єднає, а розлучить смерть.»
Дівки юрбою пісню цю співали,
Випробуючи доленьку свою.
Малуша і собі до них пристала
Плести вінок в зеленому гаю.
Вода у небі місяць відбивала,
Віночок, мов по стежці, покотивсь,
Малуша вже ледь-ледь за ним встигала,
Аж раптом він до берега прибивсь.
Зловив його молодик величавий,
Та в темряві його не розпізнать.
- хто? – Малуша з острахом спитала,
вуста від хвилювання аж тремтять.
Він обернувся, брову вигнув чудно,
Вміхнувся білозубо іздаля.
- Твоя я доля, - мовив ледве чутно, -
А ти, як видно, доленька моя!
То княжич був. Вона його впізнала,
Та навіть вткнуть на ногах слабких
Не встигла, бо себе не пам’ятала,
Його уста відчувши на своїх.



VI
«Моя молитва, ідол мій,
Моя релігія єдина,
Я ловлю кожен погляд твій,
А серце ниє без упину.
Ти мій славетний талісман,
Моя журба, моя відвага,
Моя ти щирість і обман,
Моя ти радість і наснага.
Про тебе мріяв безліч літ!
Й, напевно, так вже повелося,
Що я віддав би цілий світ
За пахощі твого волосся.»
Такі замріяні слова
Зронились Турові у вуса,
А перед ним була вона –
Його печаль, його Малуша.
Її давно він покохав,
Тоді, коли була дівчиськом,
На неї дивлячись, згадав
Родину, що була неблизько,
Згадав і брата, і сестру,
Живі вони, чи ні – не знати.
«Отак – подумав, - і умру,
І хто буде мене ховати?
І що залишу по собі? –
Нема ні діток, ні дружини,
От, якби з кимось, далебі,
Створити і свою родину…
Ох, Малко, Ладо ти моє!
По тобі можу лиш зітхати…
Дозволь хоч образом твоїм
Свої зіниці напувати,
Бо ти далеко – в Теремах,
І, кажуть, княжича кохаєш.
До мене ходиш лиш у снах,
Можливо, й нині завітаєш?
Хай буде так! Хоча б у сні
Мене відвідуй час від часу –
Тим допоможеш ти мені
Вас боронити вдвох із князем…»


***
«О, як мені зрівнятися з тобою?
Ти – моя доля, я – твій тихий раб,
Хоч ми не рівня – ти була рабою,
А я був князь ще рік тому. Отак,
Отак судьба над нами насміється,
І князь рабині упаде до ніг,
Буде прости ласки, і нап’ється
Води з її долоньок осяйних.
Вона йому тихенько усміхнеться,
Чи, може, відвернеться, - хто ж бо зна?
Вона буде цариця його серця,
А він – запеклий ворог її зла.
Отак було й зі мною, доле моя,
Тепер переді мною сотні меж:
О, як мені зрівнятися з тобою –
До тебе впасти і піднятись теж.»
Думки ці обсідали Святослава,
Коли вони, ховаючись в пітьму,
Мов крадькома, коханню віддавались.
І Малка лиш всміхалася йому.



VI
Коли Гора, втомившись, ляже
В свою постелю міцно спать,
Під стінами крадеться княжич,
Немов лихий лякливий тать.
Його очікує кохана
На межі щастя й каяття,
Та буде зустріч ця остання,
Бо так складається життя.
Вже є достойна наречена –
Донька угорського царя,
Хороша діва, та даремно –
Від неї очі не горять,
Від неї серденько не мліє,
Душа за нею не болить,
Ніколи, мабуть, не зуміє
Вона Малушу замінить.
Та все ж він князь. В ім’я народу
Потрібно справи всі рішать,
Тож доведеться цю угоду
З царем угорським заключать.
Преслава буде лиш жоною,
І матір’ю його синів,
А Малка лишиться рабою
І спомином щасливих днів.
І зараз мусить послужити
В його майбутньої жони –
З дороги змерзлі ноги змити,
Та не водою, а слізьми:
Заплаче, бідна, поневолі
Над попелом своїх надій.
А що робить? Така вже доля,
І підкорятись треба їй.


***
Сьогодні Ольга гумору не має,
У Ольги душу роздирає гнів,
І ясні очі блискавки метають,
І голос грізний, як весняний грім.
Чутки дійшли до владної княгині –
І як вночі тепер спокійно спать? –
Чутки про ладо сина і рабині,
І тим чуткам належить довірять.
Велить княгиня кликати Малушу,
І все лице від гніву аж пашить.
«Її я тяжко покарати мушу,
Хоч і нелегко це мені зробить.»
Прийшла Малуша. Стала на порозі,
І тільки очі опустила вниз.
І грізний тон нелегко дався Ользі,
Раптово войовничий зрадив хист.
- Про що, Малушо, ти собі гадала?
Твоє сумління згинуло в вогні?
Тобі я, як Рині, довіряла,
А ти ось так віддячила мені?
І як не соромно тобі, Малушо?
Чи мало є і гриднів, ідворян?
Чи конче за тобою гинуть мусить
Найперший у країні ясний пан?
Не буде так! Збирайся, я звільняю
Тебе від всіх обов’язків твоїх,
Скажи спасибі ще, що дозволяю
Лишитись в Руські й я тобі землі.
Малуша раптом впала Ользі в ноги:
- Дозволь, княгине, пояснить тобі…
Хай свідками мені речуть пороги,
Що споконвік стояли на Дніпрі.
Я знаю, знаю, вся важка провина
Ляга на мене, мов якийсь тягар,
Але повірте – то Купала винен,
І ще струмок, і ще – зелений яр.
То винна ніч, духмяна і чарівна,
Коли горіли вогняні стовпи,
І всі дівчата гарні, мов царівни,
Плели вінки у пошуках судьби.
А мій вінок, неначеб-то навмисно,
Немов обрав найкращу із доріг,
То вниз пірнув, то десь в каміннях блиснув, і раптом виплив княжичу до ніг.
А княжич що? – підняв його поволі,
Замріяно затримав у руках,
І лиш вогонь, і ясні тихі зорі,
Мов в дзеркалі, відбились у очах.
Він став моїм, а я йому належу,
І ми не пам’ятаєм, хто є чим,
Бо ту лежачу поміж нами межу
Кохання стерло подихом своїм… -
Малуша змовкла. Ольга лиш зітхала,
Собі вона згадала, як колись
Віночок свій по течії пускала,
Так само він до берега прибивсь.
Все це було не більше, ніж забава,
Та завдяки традиціям отим
Звінчалася, родила Святослава –
От і не вір тепер казкам старим!
Та муж був княжич, і вона княгиня,
Нарівні були з Ігорем вони.
Негоже, справді, княжичу й рабині
Єднатись разом, Боже борони!
- Збирайся! Ти не можеш тут зостатись,
Душа твоя не стримає жалю,
Коли буде коханий твій вінчатись,
І жінку обійматиме свою.
Тобі наділ я виділю далеко –
Бо мусить бути поміж вами даль.
Не плач. Повір – все це в ім’я безпеки,
Зробити мушу, хоч мені і жаль.
Ти доброю помічницею була,
Не знаю, де іще таку знайду.
Та, видно, свій обов’язок забула,
Не лиш собі, а всім нам на біду. –
Малуша відповіла не одразу:
Якщо мені прощення вже нема,
Твоєму я покорюся наказу,
Й поїду геть… Та тільки не сама!
Своєї долі більше не боюсь,
Смиренно я її тепер сприймаю.
Благословило Небо наш союз,
І я його також благословляю.
Хай буде поміж нами синя даль –
Моє кохання лишиться зі мною,
Від мене геть піде моя печаль,
Її перемогла я у двобої,
Бо залишився в мені ясний слід,
Він зараз, знай, росте собі на славу,
Ще трохи – і народиться на світ
Синочок мій і князя Святослава. –
Княгиня рівно встоять не змогла,
На лавки край вона собі присіла,
Й промовила: - Ну, раз такі діла,
Раз так далеко ти зайти посміла –
Негоже сину князя в пустці жить,
Тебе я у Будутин відсилаю.
Народжуй там. Та прийде скоро мить,
Коли про свого внука я згадаю,
І заберу його у Терема,
Виховувати в новій вірі буду.
А ти? А ти залишишся сама,
За гріх тяжкий приймеш таку покуту.
Збирайся. І себе побережи,
Бо чую серцем – син буде натхненний,
Він змінить долю Княжої Русі,
Збудує Русь Святу Благословенну! –
На тих словах настала тишина.
…На другий день Малуша від’їжджала,
А Ольга виглядала з-за вікна,
І поглядом її благословляла.



VII
Вогонь жовтавий весело і жваво
Галуззя із багаття виїдав.
Дарма, що сходить вранішня заграва –
Вночі Добриня й хвилі не проспав.
Він цілу ніч стояв один на варті,
Бадилля у вогнище підкидав,
Хоч тілом був де бути було варто,
А сам в думках в минулому блукав.
Згадав, як взяв малу сестру з собою,
Бо вберегти хотів від всіх нещасть,
Не думав, що сподвигою такою
Її нещастю більшому піддасть.
І не вберіг – не встояла Малуша
Під натиском отих ночей п’янких,
Не думавши, віддала тіло й душу
Володарю обіймів вогняних.
Від нього згодом народила сина
Здорового, як води весняні,
Та через сина у лиху годину
Поселена була в Будутині.
І зараз там. І він до неї їде,
Щоб розлучить матусю і дитя,
Від князя передати заповіти
І довести цю справу до пуття.
Вже не простий він гридень – воєвода!
Князі в чинах підвищили його,
Й Добрині бути випала нагода
Наставником племінника свого.
Він небожа до смерті боронити
Буде від всього – бід, нещасть, страхів,
Хоробрості і ратній справі вчити,
Робити все, що Святослав велів.
Ось і хатина. На порозі – Малка,
Тримає на колінах немовля.
Всміхаючись, піднялася помалу,
Побачивши Добриню іздаля.
Все зрозуміла. Тихо заридала,
Синочка притиснула до грудей,
Воліла не віддать, та все ж віддала,
І втікла геть подалі від людей.
Й допоки на шляху ще не осіла
Пилюка від шаленої їзди,
Малуша все з порога вслід гляділа,
Прощаючись із сином назавжди.


***
Дерева в хащах вили і стогнали,
Дніпро могутній шаленів, ревів,
Коли у нього ідолів скидали,
І ті пливли у даль від берегів.
Коли Перун чіплявся за пороги,
І ті обличчя дряпали йому –
Здавалось, плачуть всі верховні боги,
І скоро світ зануриться в пітьму.
Велика Русь здригалась і молила,
Вклонялась в ноги велетням новим,
І хрест засяяв гордо на могилах
Богів колишніх світлом золотим.
В той час, коли вся Русь хрестом вінчалась,
Й кропила люд освячена роса,
Малуша в сні блаженно усміхалась:
Їй двері відчиняли небеса.



1989-2009 р.