Гарного жовтневого ранку Галина як завжди у цей час вийшла погуляти з маленьким Владиком. Вона з чоловіком Ігорем зовсім не так давно переїхала в цей будинок, всього декілька тижнів тому. Перші дні після переїзду пішли на те, щоб хоч якось налагодити побут. Більшу частину дня Ігор був зайнятий на роботі і Галині доводилося майже все робити самій, та ще і малий Владик, що так потребував її турботи, забирав увесь її вільний час. Вона втомлювалася, а від цього ставала нервовою і дратівливою. Ввечері, коли Ігор повертався з роботи, вона або мовчала, всім своїм виглядом показуючи, що роздратована і зовсім не має настрою про щось розмовляти, або починала чіплятися до нього через якісь дрібниці: то він не поклав речі на місце, то мав щось зробити і не зробив, то мало часу проводить з сином і взагалі вдома, та ще і цей переїзд, а вона змушена всю домашню роботу виконувати сама. Ігор казав, що весь час, що не вдома, то проводить на роботі, якби не його робота, то не було б узагалі за що жити, не кажучи за те, що вони отримали змогу переїхати в просторішу квартиру, що останнім часом Галя взагалі зробилася нестерпною і що в нього тепер дійсно нема ніякого бажання повертатися додому. Потім все стихало на кілька днів, щоб через деякий час вибухнути з новою силою. Галі було б легше якби було з ким поділитися своїми проблемами, та з подругами останнім часом бачилася не часто та і не хотілося їм розповідати, що в неї не все гаразд. Тільки мама зараз зрозуміла б її, вислухала б і дала пораду. Галина особливо гостро тапер відчувала втрату найріднішої людини, усвідомлювала, що якби мама, з якою вона була дуже близька, жила, то все було б інакше, мама змогла б розрадити її і допомогти. Галя задумалася над тим як дивно інколи складається життя, адже саме Ігор чотири роки тому допоміг пережити цю трагедію – втрату мами. Мамі він завжди подобався, якби вона була жива, то допомогла б Галі налагодити їхні з чоловіком стосунки, що за останній рік якось зовсім зіпсувалися. І то, здавалося б, не було на те якихось видимих причин. В них ріс маленький син, на якого вони так довго чекали. Малому тепер було півтора року. Галина, що не звикла до такого домашнього життя, нудьгувала за роботою, їй хотілося більше спілкування, а весь свій час вона проводила вдома: готувала їсти, прибирала, займалася маленьким синочком. Спочатку їй все це дуже подобалося, та через деякий час вона втомилася від домашньої одноманітності, їй хотілося діяльності та вона вважала, що Владик ще надто малий, щоб водити його в садочок, а тому вона ще не може йти на роботу, адже все ж головним в її житті була дитина. В деякій мірі вона заздрила Ігореві, що його життя майже не змінилося: він працював на роботі, спілкувався з друзями, вечорами грався з маленьким сином. Та разом з тим Галина розуміла, що неправа, що вона все має для щастя і нема на що нарікати, але не могла позбутися якогось внутрішнього протесту, цього душевного неспокою, що гриз її з середини.
Цього ранку Галя вирішила прогулятися з Владиком у скверику, що був неподалік. Вже була осінь, але дні стояли теплі і сонячні. Так приємно було вдихати свіже повітря, слухати шурхіт сухого листя під ногами, милуватися малим Владиком, що сидів у візочку і з цікавістю розглядав все навколо. Та все ж її пригнічувала сварка з Ігорем. Прогулюючись вона помітила літню жінку, що йшла назустріч. Це була їхня нова сусідка з під’їзду, що поряд – Олена Степанівна. Галя познайомилась з нею у дворі будинку на ігровому майданчику, коли гуляла з малим Владиком.
- Доброго ранку, Галю! – привіталася першою Олена Степанівна, - як Ваше малятко? – посміхаючись вона нахилилася до Владика, що з цікавістю поглядав на неї з візочка.
- Та ось вийшли трішки прогулятись, погода ж просто чудова, - відповіла Галя, намагаючись приховати поганий настрій, та голос вийшов якийсь ніби надтріснутий. Олена Степанівна одразу зрозуміла, що з Галиною щось не так.
Що з Вами Галю? Ви ніби чимось дуже засмучені? – почала розмову Олена Степанівна.
- Все в мене не так, Олено Степанівно, все. З Ігорем посварилася ніби і нізащо та і в самої все з рук валиться, - сказала Галя, а в самої вже сльози бриніли на очах.
- Ну заспокойся, Галинко, так неможна, все владнається. От розкажи мені, що тебе так пригнічує і побачиш, що одразу полегшає на душі.
- Та знаєте, це ми вже не вперше сваримось з Ігорем, якось ми з ним останнім часом ніби чужі стали, - почала розповідати Галя. – Раніше, ще Владика не було, нам так цікаво було удвох, завжди було про що поговорити, ми одне без одного не могли, а тепер усе навпаки. Зранку він поспішає на роботу, нам ніколи поговорити. Я увесь день щось або вдома роблю або займаюся малим, часу на спілкування з подругами якось не вистачає та ще і з цим переїздом стільки турбот додалося. Я на Ігоря так чекаю ввечері, так багато хочу йому сказати, а він утомлений з роботи приходить і роздратований, наговорився вже за цілий день, от розмова у нас якось і не виходить. Та і, здається мені, що нецікаво йому зі мною стало тепер. Це раніше я була начитана, доглянута, багато чим цікавилася, нам тоді було про що поговорити, а тепер… - Галя замовчала.
- що ж змінилося тепер? – запитала Олена Степанівна, поглянувши на малого Владика.
- Тепер я перетворилася на звичайнісіньку домогосподарку, чим же я можу зацікавити чоловіка тепер? Про що зі мною можна говорити, що нове я можу розповісти? Кому ж цікаво слухати що я сьогодні готувала на вечерю, як довго відтирала іржу у ванній, чи де гуляла з малюком. Чи може розповісти, що я втомлена і роздратована, бо Владик погано їв і вередував? Хто ж стане це слухати? Але це зараз моє життя і я би дуже хотіла, щоб він це слухав, щоб розумів, що я теж працюю, тільки вдома, а не дивився на мене так ніби я відпочиваю увесь день.
- О, значить у вас нічого серйозного, а я вже подумала, що у вас щось сталося, - з посмішкою мовила літня жінка. Галя розгублено на неї подивилася.
- Хіба ж це не серйозно?
- Зовсім ні, звичайні сварки закоханих, хоча ти Галинко все береш дуже близько до серця. Це все мине, - Олена Степанівна, ніби щось пригадавши враз якось спохмурніла, та лише на якусь мить, а потім лагідно подивилася на Галинку і продовжила, - Просто в тебе все змінилося, змінився звичайний устрій життя, додалося багато турбот, бо з’явилася малеча, ти роздратована, бо турботи ці лягли в основному на тебе, але скажи щиро чи хотіла ти дитину?
- Дуже хотіла, справді, ми на Владика довго чекали, - Галя, взявши сина на руки, ніжно притулила до себе, - а як Ігор зрадів, коли дізнався, що я вагітна…
- Ось бачиш, це все владнається, просто ви з чоловіком ще не звикли до нових обов’язків, до нового етапу у житті. Коли ти бачитимеш як швидко минає час, як синочок твій швидко росте, то захочеш, щоб він ще довго-довго залишався малим, щоб ти могла його ось так як зараз ніжно пригортати до себе, гратися з ним, слухати як він щось по дитячому щебече, милуватися ним, відчувати як сильно він тебе потребує, - якусь мить Олена Степанівна помовчала, а потім знову продовжила, лагідно взяла Галю за руку. – Я бачила вас з Ігорем кілька днів тому, як ви разом гуляли з малюком, бачила які ви були усміхнені і щасливі, як довго і з любов’ю він дивився на тебе, коли ти поправляла щось у візочку, як ніжно брав сина на руки. Ви ж кохаєте одне одного. Усі ваші сварки і непорозуміння – це просто дрібниці. От ти Галинко кажеш, що він тебе не слухає, але ж і ти його зрозумій, що за увесь день на роботі він утомився, можливо в нього видався тяжкий день, він мріяв, що прийде додому і ти його обіймеш і поцілуєш, а ти, мабуть, з порога починаєш розповідати, що малий вередував, що в тебе все валиться з рук, ти нічого не встигла і взагалі все погано. От від цього і він замикається в собі, не хоче щось розповідати. А ти послухай мене, доню, і все налагодиться. От прийде Ігор з роботи, а ти зустрінь його посмішкою, пригорнись до нього, дай зрозуміти, що скучила за ним, розпитай як в нього справи на роботі, запитай його думку про щось, що стосується малюка, домашніх справ, щоб він відчув і свою участь і відповідальність у цьому. Дай зрозуміти, що ти дорожиш його думкою і він буде дослухатися до тебе. Яка б роздратована ти не була, старайся цього йому не показувати, він неодмінно помітить твої спроби все налагодити, ось побачиш як від цього він теж зміниться. Вам треба просто навчитися дослухатися одне до одного, а не здаватися при перших же труднощах і думати, що життя погане.
Якусь мить вони сиділи мовчки, кожна думаючи про своє, та Галя не могла не помітити, що Олена Степанівна якось ніби спохмурніла, щось пригнічувало її. Та трохи помовчавши Галина співрозмовниця сказала:
- Ви ще будете щасливі, дуже щасливі, я знаю це, я і сама така колись як ти була, над кожною дрібницею побивалася, а не потрібно було, стільки часу втратила.
- У вас щось трапилося?
- Всі найбільші втрати в моєму житті вже були, дитино, мені більше нічого втрачати, нікого з близьких в мене не залишилося. Колись давно в мене все було і чоловік, якого любила, ми з ним двадцять років прожили, які ж щасливі то були часи… а яка в нас була донечка, ми її Олечкою назвали, така мила розумниця… - Олена Степанівна якусь мить помовчала, сльози душили її. Галина теж мовчала, як могла вона втішити, хіба ж можна словами втамувати такий біль?
- Знаєш, Галинко, у нас з Володею, так мого чоловіка звали, теж після народження Олечки був період сварок і непорозумінь. Та все ж Бог дав нам досить мудрості, щоб ми через це прийшли, зрозуміли одне одного і були щасливі разом. Правда не так довго наше щастя тривало. Володя у 45 помер, у нього було хворе серце. Спочатку думала, що не переживу цього, думала накласти на себе руки. Ми ж були як одне ціле, а як можна жити далі, коли частина тебе померла? Та я мусила взяти себе в руки, в мене ж була доня, вона потребувала моєї любові і підтримки. Коли відчуваєш, що потрібен комусь, то варто жити на світі. Та через 6 років моєї Олечки не стало, їй щойно 18 виповнилося, все життя попереду і раптом… - Олена Степанівна вже не могла стримуватися, сльози самі лилися з її очей, невимовний біль і туга за найріднішими їй людьми стискали її серце. Якийсь час вони просиділи мовчки, потім знову заговорили.
- У моєї Олечки раптом почалися сильні головні болі. Я з нею до багатьох лікарів зверталася, виписували якесь лікування, та нічого не допомагало, а потім раптом після чергового огляду мені сказали, що це рак головного мозку, що моя дитина через кілька місяців помре, що такі пухлини не піддаються операції і все що можна зробити – це просто полегшити біль. Через три місяці донечка в невимовних муках у мене на руках померла. Я після того якийсь час ніби не в собі була, навіть похорон погано пам’ятаю. Думала, що вже не отямлюся, все було наче не насправді, так ніби страшний сон. Думала от прокинуся і все буде як було. Та життя буває таке жорстоке… от вже тринадцять років пройшло, а все здається ніби вчора було, заплющу очі і моя дівчинка мені посміхається, а у вухах її дзвінкий сміх лунає. От бачиш, Галинко, як воно іноді несправедливо буває. Я стара живу, а її, моєї дитини, моєї донечки, вже стільки років немає. Мені тепер жити можна лише спогадами, стара я вже, на що мені в житті ще сподіватися? А ти, Галинко не переймайся дрібницями, кожну мить , що з рідними тобі людьми проводиш цінуй.
- А знаєте що, Олено Степанівно, приходьте до нас сьогодні увечері, я Вас з Ігорем познайомлю, з Владиком пограєтесь. Моя мама померла кілька років тому, я теж знаю, що таке втрата. Ігореві батьки далеко живуть, ми рідко бачимось, а нам так потрібна бабуся, ну просто дуже необхідна! – Галя посадила малюка Олені Степанівні на коліна, та з вдячністю подивилася на молоду жінку, пригорнула до себе малого.
- О, я з великою радістю стану бабусею такого милого карапуза, - Олена Степанівна посміхнулася, вона була вдячна Галині, що та вислухала її і зрозуміла. Інколи так потрібно просто з кимось поговорити і життя знову спалахує яскравими барвами.