Просте місто Київ. Тихі та спокійні ночі могли б стати новим сенсом для нього . Так легко бути таким справжнім ,як те місячне сяйво ,воно ніколи не задаватиме дурні питання про твоє особисте життя не запитає «Ей,юначе,як там твої справи?». Так,краще щоб воно мовчало завжди. Якщо дивитися вночі на себе то можна побачити «нікого». Днем у потоці реву моторів машин,криків та легкозаймистих поглядів, важко віднайти себе…Бо й справді він «ніхто» і ніким ніколи не був.
«Я хочу побачити вас ,відчуття. Господи ,подаруй мені світло в цій згубній темноті ,я хочу проститися з тобою . Я хочу бути живим . Ти ж бачиш,що я мертвий. Навіщо все це?»-десь глибоко в душі ,там в самому центрі власного життя ,лунали ці крики. З часом вони були все гучніші та гучніші. Повторювалися. ,-«Я хочу бачити вітер,бачити жовті промені сонця,невидимі думки,вони ж зі мною ,правда?Вони ж зовсім поряд. Я не хочу їх втратити ,вони єдині,одні,поряд зі мною. Чому?Чому я один? Ця зима мені чужа . Чому я звертаюся до неї на «ти!»? Це моя гра…а може твоя? А ти знаєш ,що таке кохання?Я в тебе питаю!!!Правда розмовляти з незнайомцем цікавіше?Просто знайомі вже знають ,що ти ідіот….вибач. Я про себе,я сам в собі. Не слухай мене. Навіщо ти нас створив? Навіщо мені ноги,руки ,хаха….а голова мені навіщо?Я ж толком і думати не навчився. «Думати»- це зараз так називається оте явище ,коли перед очима з’являються всякі картинки,згадую минуле,фантазую майбутнє. Ой,а можна ще одне питання? Я спитаю все ж таки . НАВІЩО ти існуєш,коли я розмовляю сам з собою,а знаєш чому я сам? Бо ти в мене її забрав ,її єдину. А я її кохав…я знати тебе тепер не хочу,ти вбив мене. Ти невидима ,цинічна персона в моїх очах. Вибач ще раз,але я так більше не можу. Прощай Києве,Берлін,Москва,Нью-Йорк…я вас не бачив і бачити не хочу,теж мені дитячі мрії про подорожі по світу . Хаха…пока-пока…Ну що ж хмаринки раю,ловіть мене,кохана я не можу без тебе,прийми ж мою душу до себе туди,я знаю,щастя існує,ловіть…»

Легкий нічний вітер розмазував сльози на обличчі ,немов говорить :«На !Відчуй їхню силу,відчуй своє буття. Зрозумій же ти в кінці кінців ,що я тебе не втримаю. Схаменись!»…
Зелені очі чекали першого променя сонця,вони хочуть окривавитися цією прозорістю востаннє,відчути цю байдужість та непотрібність свою світу…А подих. Не дихає,але живе. В куртці холодно зимою. Сніг кожного дня різний…Думки про все і ні про що.
«Я обіцяю тобі,я надіюся,що ми там зустрінемось. Тільки почекай.»,- його ноги ступили на виступ пятиповерхівки і навіть не тряслись. Він був сильною людиною . Куди там тому вітру зі своєю свободою до нього?
Очі вперлися землю,наче так високо,але ж небо ще вище,а це так…дитячий лемент та і все. Знизу стояла арка,дитячі гірки,скати встромлені в землю ще 2000-го року напевне. Та так ,так.
«Угу, ще й сніжок притрусив. Снігу,ти ніколи не закриєш тієї червоної землі своєю простинею обману. Тому приймай мене і віддавай!!!...А знаєш…я її кохав…мовчи,ти її не знав,вона така ідеальна..»,-ревом захлинається Венсан, -«Я….я…хочу до неї,я не відчуваю тепло сонця віриш?Воно мені більше не треба,забирайся до чортової матері звідси…А ти бачив її очі?Вони такі глибокі….глибші за твої моря безглузді,вони були мої розумієш?Я ненавиджу тебе,ненавиджуууу….
Відпусти мене,я без неї не можу жити,повітря не має того запаху ,який був ще вчора,не має смислу.Хех…я не витримую цього,забираюсь …»

Земля його прийняла холодно…Рожевий слід залишався ще довго на тому місці. Ніхто не знав чому він це зробив. Він знайомий зі смертю. Але він щасливий. Тепер з нею навіки…Дорогою ціною,але боровся за це. Не продав свої почуття ,не віддав нікому. ..


Тижнем раніше….
-Мам,я на подвір’я чуєш?,-пережовуючи яблуко ,нечітко мямлив, -Мам ,я не надовго…
-Не йди,ти ж не залишиш свою кохану мамочку дома одну,а вдруг мене вкрадуть?,-насміхаючись мати говорить..
-Ма…ну хто тебе вкраде?Твоя краса засліпить очі будь-якому чоловіку…
-Ага,так завжди. Добре. Так на годиннику 17.00 ,щоб в 18.00 був дома!!!
- Слухаюсь і повинуюсь…хіхі..,-заметушився малий,закидаючи портфеля на плечі…Внизу чекали його хлопці. Три друга:Олег,Санік та ще те чудило Дмитро. Молоді хлопці завжди любили ходити по місту пішки і розмальовувати стіни зі своїх балончиків з фарбою . Доречі не погано виходило….Чи то на під’їздах ,чи то на стінах,а влітало ж їм за те. Та все ж не зафарбовували,в їхньому мистецтві щось було. Вони вкладали в це душу…
Цього разу вони пішли на міст,великий київський міст це щось дивовижне. Дмитро взяв з собою фотоапарат і фотографував як ті корчать свої лиця ,накидаючись один на одного. Хаха… до того вже ж смішно було . Такі молоді ,прості,безтурботні,дружба…

-Венсане,юхуууу,ти тільки поглянь яка краля,- Олег поклав руку на тому на плече підсвистуючи,- Ммм,ти тільки на її ніжки поглянь.,-та ти не задивляйся так ,а то очі повилазять,вона напевне птичка високого польоту ,ми її не знаємо,Вень, все не дивись туди,ми ж знаємо тебе,гляди ще закохаєшся…
-Справді, - підхопив Санік,-Воно тобі треба?а ти що либишся ?Ану йди сюди..,-грайливо гримнув на Дмитрика.
-Так,- продовжував Олег,-Ееее.Ви тільки погляньте на його очі. Угу ,бачу наш кориш закохався…хаха,-хлопці підібрали ці інтриги і почали реготати…

-Та пішли ви!!!,-образливо кинув юнак..
-Ну Вень,ну чого ти?Ладно хлопці, згортаємо контору. Сань,поклади балончики в портфель ,а то забудемо як минулого разу. Червоний вже пустий ,не бери його.Так,ходімо ,Вені вже додому пора,мамця ругатися буде.
-Та відстаньте ви..,-не відриваючи погляду від дівчини бурмотав ,наче до самого себе . ,-і без вас дійду. Теж мені друзі.
-Заспокойся.Ну справді. Ми ж пожартували.,-в один голос просили вибачення ті.Та хлопець почав бігти від них ,що було сили. Він біг по паралельній вулиці до тієї по якій кудись йде та дівчина. Голову переповнювали думки. Мати буде хвилюватися ,треба скоренько до хати і він розумів це. Але все ж таки. Хто вона?Немов не слухаючись самого себе ,щось з-поміж ребер тягнуло його на ту іншу вулицю. Жага побачити її очі переросла в мрію,що повинна була здійснитися прямо зараз. Боже,він нерозуміє вже сам себе. Що його робити трясця його метері,адже так хочеться її побачити зблизька. «Що зі мною коїться. Хм….цікаво ,мдааа…»,-призупиняючись. Він ступив до перехрестя ,щоб перейти на сусідню вулицю. Він знав ,що побачить її . Так він зробить це. «Ну з Богом»,-роблячі поволі кроки,боявся помилитися.
Перейшовши дороги ,побачив її.
«Так. Тримай себе в руках. Серце ,мать твою, харош калатать!»-,розібрали хвилюваня…
Поволі йшов в сторону тієї дивовижі. А ще хотів відчути її запах,напевно ,що ніжний голос,просто заговорити. Така банальщина,але горить все в середині. Хочеться підійти і все.

Вона вже в десяти кроках від нього,а він все не відриває очі від її очей. Дівчина спіймала його погляд своїм і трохи здивувалася.
Ось це момент. Ну заговори ж,скажи її щось….

-Девушка погодите,я …ето….собственно чего хотел то,-трясучись,та боячись говорив той до незнайомки. Так він зробив це. Заговорив,а що ж далі? Вона призупинилася,її подиву не було меж,що цей юнак від неї хоче?
-Дай мне свою руку,молчи ,не говори мне ничего,я сам не пойму етого. Не бойся меня,блин,что я говорю?Девушка не обращайте на дурака внимание …но все таки дайте руку.,-Заговорив по російськи. Вважав ,що так буде більш етично. Українською у великомі місті не кожен говорить. Так соромно одразу стало. Його щоки горіли червоним пеком ,але те було цього мабуть варте. Красуня,не знає ,що робити. Здається,що вона розгубилася….Але простягує руку….
Венсан доторкнувся до неї. «Мурахи» пролетіли по тілу хвилею невідомого почуття. Наче хтось його віддубасив в той момент.
Він відчував її ніжність.Вітер розгойдував біле волосся,що опустилося на плечі. «Так,а плечі,які ж вони дикі….краса,вони заслуговують поцілунків до кінця життя»,-промайнула думка…
Підібравши її руку ,несміло протягнув до розкритої курточки ,до самого серця…
Даша дивилася в його очі та ніяк не могла зрозуміти,що те чудо від неї хоче. Боїться навіть щось промовити. ЇЇ язик онімів від відчутого. Тепла лодоня доторкнулася до грудей. Там розривалося серце.. . Чотири удари в секунду і слів зайвих не треба. Чотири постріли в лінії долі цих тендітних рук. Чотири постріли в скроню його дурної голови…

- Ты слышиш ?Я не могу понять етого. Почему оно так бьеться ? Я не гипертоник, нет. Давления нету…Так глупо, не правда ли?- поспішаючи …
-Я бачила тебе з тими хлопцями,то твої друзі?,-забираючи руку від його гарячого серця..
-ммм…а я тут на російській шпарю!Так то мої друзі!
-Чому ти до мене підійшов..?Хоча мовчи,я все зрозуміла й без того…
А тепер дай свою руку..
-хмм,ну тримай…,-цей дотик його вбивав…наскільки пронизувалося тіло ножами…
-Відчуваєш?
-Так .
-Як ти думаєш ,що це?
-Може кохання?,-напружено мовив Венсан..
-хахах,-залилася сміхом красуня…,-А ти смішний!,-хлопець аж побліднів…,-Кохання?Так швидко…треба десь записати,я ще такого не чула,хах!!!
-Не смійся,а то піду геть!!
-Тебе ніхто не тримає…,-вже серйозно говорить Даша.

Ноги не могли зрушити з місця чи то заморозили,чи забетонували?Здавалося,що вони могли тільки йти за нею і більше нікуди…Хоча дійсно смішно,це так по –дитячому виходить,але їм це подобалось.
Але вони не розуміли ,що ігри це не азарт ,це життя перш за все .
А гратися з життям це партія шахмат чи шашок тут кожен сам собі риє яму…
Та все ж так легко та просто виходило.
Горіти поглядами ,дихати один одним,жити в собі,собою,і ніким іншим, горіти в душі,вириватися для себе,тонути в ілюзіях,що були так схожі на реальність. Кохання…так не можна з руки пояснити. Наче дивна річ. Ніколи не знаєш чого очікувати. Прожити до скону віку щасливими….банально. Стандартно - не цікаво . Кричати на всі сторони «браво,браво». Забуті оплески своїм мріям .ЦЕ не мало сенсу та зису. А може юність грає в серцях? Наче вже не діти ,але такі наївні.
Що ж може бути кращого ніж бути коханою,коханим. Їм ніхто не скаже «дякую» за те ,що вони сходять з розуму один по одному. Так щиро і безнадійно. А ще з більшою люб»язністю їм не дадуть жити спокійно. ЦЕ ж іронія. Приходить з часом. Тримати в лодоні пісок і давити на нього емоціями. Не утримаєш. Знайдеться привід погратися з цією матерією,що зветься «людиною». Ну тут вже нічого не скажеш,слів не має ,такий сивий світ ,що вже набридло йому думати про чиюсь долю …вся відповідальність тримається там …зверху.
Та досить демагогії….

Проводжаючи Дашу додому він і незчув ,що вже давно не 18.00 ,а всі 22.30. А мати хвилюється. А так же пройняла душу та дівчина. Так в»їлася в серце. Куди подітися? Вона не всього лиш посмішка та погляд. Піде і не повернеться. Так пусто йому здавалося все,але переповнилася та чаша ….аж занадто. В його голові з»явилася нова мрія. Відчути смак ти губ . Думки про незбагненне були такими добрими і з надією на краще.
хммм…Запитати чи ні ?Як же її поцілувати?
Стоячи на перших сходинках під»їзду ,вона не витримала і ніжним дотиком своїх вуст пустила його в свої обійми. Він нічого вже втрачати не буде крім своєї голови від неї. Дітися нікуди. Серце в її лодонях. І тільки її дихання було чистим і спокійним. Вона Твоя. Принаймні йому хотілося так вважати…

- Я тебе кохаю,- Венсан дивився в очі навпроти і бачив душу…
-Що ти хочеш від мене почути?
-Мовчи…слова вже зайві…

Серце щемилося і в нього і в неї. Така проста ситуація ,але скільки суті в ній було.
Хочеться не відпускати її. Бути поряд,завжди. Дивитися на її довгі вії …чарівну посмішку….ставитися до цього серйозно,бути тим самим серйозним,щоб не виглядало по дитячому.

Вона ж хотіла просто побавитися. ЇЇ кинув хлопець того дня і нерви не витримала тієї напруги ,що вона не в змозі була керувати собою. ЇЇ серце билося тільки тому ,що вона не могла нічого з собою вдіяти. Хотіла плакати ,але не можна видавати себе. Сорому не було і близько. А Венсан все ж таки закохався і вона чудово те розуміла та відповідальність щойно придбану за безцінь не усвідомлювала.
Вона може йому зламати життя і він ніколи не пробачить цього. Та чи не варто ризикнути. « Хай повештається біля мене ще трохи. Хай ненавидить мене…за біль ,Яку ю напевне що встигну ще причинити»,- думала Даша затягуючись в довгому поцілунку…

-Ну все мені пора. Я тобі зателефоную.
-Куди ти подзвониш?В рельсу?Ти ж номера мого не знаєш. Ой чудо …записуй: 0934739616 . Все шуруй додому,-насміхуючись говорить дівчина.
-Ну давай,ідеальненька моя.
-Ще не твоя поки.
-Всьому свій час.Надобраніч.

Венсан прибіг додому ,а мати вже з валер»янкою ,за столом втрачає глузд….

-Мама,я тут .Мам ,вибач будь ласочка я вже так більше пізно не прийду.
-Та ти взагалі нікуди більше не підеш тепер.
-Мам…
-І не говори нічого,йди спи,солодких…
-А я закохався…
-Спати йди…Що?Хто вона?Я її знаю?У вас вже щось було?Ти ведеш до того ,що вона вже вагітна?Ой синок,що ж ти робиш,де ж ми гроші тепер візьмемо на твою дурну голову?
-Ма…ти не зрозуміла….я зустрів її тільки сьогодні…
-АААа…завтра поговоримо…йди звідси..

Венсан не міг відчинити двері перед сном. Наскільки важко зрозуміти все. Серце не скидало темп життя з першого погляду. Немов тільки народився. Такий живий….такий справжній,закоханий. Отже,так треба…Спати,спати….спати…закриваючи очі.

Квартира Даші. ЇЇ батько був директором доброї фірми ,яка мала чималий прибуток. І ворогів було тамбагато.

3.00 ночі. Стук до квартири.

-Саша,прокидайся . Знову твої дружки з офісу прийшли…
-Ой Господи. Чого так рано?
-Я знаю? Іди в них запитай.

Батько Даші поневолі пошкандибав до дверей. Дівчина не спала,вона думала про цю незрозумілу зустріч ….Адже ніхто не може цього пояснити…

Батько відчинив двері. Постать здійняла руку з кольтом в руці . Постріл….Крики роздалися на всю квартиру. Мати розуміла ,що трапилося…так само як і Даша. Вони боялися цього.
Ще один постріл…Матір стікала кров»ю….

Тепер і їй не довго залишилося. Навіть не моргнувши ,останньої думкою дівчини був Венсан. Вона була потрібна тільки йому…
Такому наївному…люблячому. Вона відчула смак кохання,але було занадто пізно…

3.30 ночі…дзвінок по телефону на мобільний Венсана.

-Ало,Вень,ти ще не спиш?
-Ні Дмитро,а що трапилося.?
-Тільки ,що в будинку отієї дівки ,яку ми сьогодні бачили була перестрілка.Короче ніхто не вижив. Три трупи ,говорять.

Дмитро у відповідь не почув нічого.Венсан кинув трубку.
Його товариш одразу ж все зрозумів,зрозумів і те чому той так швидко від них побіг….тоді…

Венсан…такий молодий ще,його коханню не було меж. Так страшно стало і гірко на душі.Він не побіг до них на квартиру.Ноги перепліталися на пожарній драбині.Це було вже зайвим.
Покінчити життя самогубством.Це була його єдина надія побачити її живою….і бути поряд навіки…

Швидко він вибрався на п»ятиповерхівку…не задумуючись ні про що…
і став чекати першого променя сонця. Сльози були лишніми. За пристрастю?Чи за справжнім коханням він чинить марафон?

безглуздо…

Я намагався передати суть якомога коротше і не зрозуміліше, тому що це дуже важко втрачати людину ,чиї ласки ти відчував на собі години тому ,кого покохав….
страждання і щоб не розводити читача до сліз,намагаюся не вдаватися в ці жахливі подробиці….

Венсан провів монолог з Господом і пішов з життя. Його друзі приходили на могилу кожен день….а мати трималася не довго….посивіла…
Проста історія….але він був справжнім….він був живим…він кохав.